Висловити невимовне

Надія Чорноморець. Знайти себе… – Київ, 2021.

Олена О’ЛІР

Передусім дякую Надії Чорноморець за привілей бути однією з перших читачок її підсумкової поетичної збірки “Знайти себе…”. Розкошуючи в цих віршах, запитуєш себе: яка ж вона, поезія Надії Чорноморець? І відповіді не баряться: жива і конкретна, свіжа і щира, геть-чисто позбавлена банальности, абстрагування, “котурнів” та “води”, напрочуд тонко нюансована – у змалюванні образів та передачі емоцій, фантастично багата лексично, різноманітна формами (власне, формами сонета, про що далі), зігріта любов’ю до тих дорослих і маленьких, кому присвячені ці рядки, і любов’ю до кожного Божого створіння теж, часом осяяна легкою самоіронічною усмішкою…
Щодо свіжости і конкретности, то приклади самі йдуть до рук. Скажімо, такий сонет:
Аеропорт. Снiжить. Похмуро-ранньо.
Дрiмають лiтаки блакитнохвостi.
В котромусь зараз помандрую в гостi.
Позакордонна – в просторi чекання.

В надхмар’ї – сонце – в бiлiм океанi.
В iлюмiнаторах – мережанi набростi.
Пливка одноманiтнiсть високостi.
Лиш в зонах турбулентностi хитання.

Рябих пастелей клаптики i смуги,
Оливковi стрiчки, срiблястi дуги,
Здригаються закрилки на крилi.

У сотнях миль розчиненi години.
Все ближчi i вагомiшi картини.
Й щемливий поштовх – вiдчуття землi…
Атрибутика авіаперельоту зображена точно й детально: аеропорт – літаки – ілюмінатори – зони турбулентности – закрилки на крилі… А водночас – скільки тут свіжих поетичних образів: літаки не абиякі, а “блакитнохвостi” – “простір чекання” (як метафора буденної зали очікування) – “позакордонна” лірична героїня (готова до польоту понад усіма кордонами і межами) – сонце в “білім океані” надхмар’я – “мережані набрості” на ілюмінаторах (вкрите памороззю скло)… А в терцетах майстерно розгортається неймовірної краси картина землі, побаченої з високости, зменшених відстанню полів, гаїв і річок (“Рябих пастелей клаптики i смуги, // Оливковi стрiчки, срiблястi дуги…”), землі, яка зрештою, після кількагодинного польоту, наближається до літака (точніше, літак до неї) і зустрічає його “щемливим поштовхом” – і цей поштовх дарує героїні сонета “відчуття землі”, за якою вона вже встигла ностальгійно скучити, літаючи в надхмар’ї… А який філігранний образ — “У сотнях миль розчиненi години”! Тут і суха математика авіаперельоту, і неймовірний поетизм художнього бачення часу, який спливає в польоті, немовби “розчиняючись” у подоланих віддалях!
І таких свіжо-конкретних поетичних малюнків у збірці Надії Чорноморець багато-багато. Також на “транспортну” тему сонетоїди “Метро” і “Вокзал”. І тут слід зробити примітку, що в сонетному різноманітті пані Надії лише поодинокі твори є канонічними сонетами (навіть цитованому вище сонетові “Аеропорт. Снiжить…”, написаному 5-стоповим ямбом, можна закинути зайву стопу в 6-му рядку і різнобій у закінченнях: у катренах вони — всуціль жіночі, а в терцетах жіночі чергуються з чоловічими). Загалом відступи від сонетного канону в поетеси можуть бути як фонічні (найчастіше – неточні рими), так і метричні (замість канонічного 5-стопового або 6-стопового цезурованого ямба – інші розміри: ямбічний 6-стоповик, нарощений на цезурі на 2 склади, 3-, 4- або 5-стоповий амфібрахій, 3-іктовий дольник, 3-іктовий акцентний вірш тощо). Але було б неправильно вважати сонетоїд “зіпсованим сонетом”: це окремий різновид сонет­ної строфи і окремий сонетний субжанр, невипадково ж такий блискучий сонетист, як Микола Зеров, написав низку сонетоїдів, нерідко епіграматичного звучання, і об’єднав їх в окремому циклі. Вочевидь, “сонетоїда мотузні ґрати”, за висловом Зерова, не лише дають поетові змогу вільніше обходитися з сонетною формою, а й урізноманітнювати сонетну стилістику інтонаціями невимушеної розмови, задушевними, часом іронічними… А ці інтонації в ліриці Надії Чорноморець превалюють, тож не диво, що форма сонетоїда належить до її улюблених. Крім того, вдається поетеса й до побічних форм сонета, які теж анітрохи не свідчать про “зіпсованість” сонета, а є усталеними у світовій літературі варіаціями сонетної строфи, і вживання їх говорить якраз про добру версифікаційну школу автора. З-поміж таких побічних форм зустрінемо в цій книжці перевернутий сонет і перевернутий сонетоїд (де спершу йдуть терцети, а потім – катрени), а ще сонетино (сонет, написаний розміром, коротшим за канонічні, – тут 4-стоповим ямбом).
Звичайно, свіжість і конкретність образної мови в поезії Надії Чорноморець не обмежується “транспортною” тематикою – вміє вона сказати по-своєму, оригінально й живо, і про любов (прекрасний цикл “Із Пісні Пісень”), і про світ дитинства (не менш прекрасний цикл “Вічні голоси дітей”, просякнутий теплим гумором), і про звичайно-незвичайні картини природи, як-от, з-поміж багатьох чудесних замальовок, “Завія, тополина заметіль. / Нестримна лоскітлива завірюха…” або такий образок:
Бредеш окрайцями хрусткими
По стежки стертому рядні.
Сліди двокрапками хисткими
Зникають в сонній далині…
(сонетино “Бурулька стигла потьмяніла…”)
Уміє авторка і побачити (і висловити!) поезію в таких сферах людської діяльности, де до неї ніхто, або майже ніхто, ніколи поезії й не шукав, – ідеться, ні багато ні мало, про фізику, яку пані Надія обрала своїм фахом і якій присвятила роки праці в Інституті фізики НАН України, а також про медицину, яку вона споглядає очима пацієнтки, вдячної своїм лікарям та іронічної до самої себе (“Свій садомазохізм вже не приховую”), а ще – про фізіологію, з якої спеціалізується її син Петро! І, захоплено, навіть азартно поетизуючи ці неосвоєні поетами сфери, вона й мову для цього знаходить особливу – на перетині мови поезії та мови науки, пересипаючи свої вірші термінами, знайомими лише фахівцям. А однак і непосвячений читач знайде в цих термінологічних феєрверках насолоду, адже суть їхня – не в академічному мудруванні, а в грі словом, грі віртуозній і захопливій… Отак і народилися премилі óбрази і тропи, на кшталт:
Сфазованих атомів рибки замріяні…
…Гарячої плазми характер лукавий.
(сонетоїд “Все лійки та смерчі…”, присвячений Е. А. Пашицькому, з циклу “А фізиці буяти між наук”)
До речі, пані Надія написала цілий цикл поетичних портретів учених-фізиків рідного інституту, серед яких і Ернст Пашицький, і до 80-річчя інституту цей цикл видали окремою книжкою, а до збірки “Знайти себе…” авторка включила лише кілька таких поетичних портретів. Тож залишається тільки пошкодувати, що для творів Надії Чорноморець не знайшлося місця на сторінках “Антології лірики українських поетів-учених” (2019, упорядник – Юрій Ковалів).
Лексичні експерименти пані Надії проявляються не лише в плані поетизації наукової термінології, а й у творенні неологізмів (власне, авторських неологізмів – оказіоналізмів). Таке враження, що їй, з її багатющим лексичним запасом, усе-таки тісно в словникових рамках – і так народжуються її “дов­кружжя” (довкілля), “захлання”, “взаємоволодіння”, “розмаїть” (іменник жіночого роду)… Або такі лексичні родзинки:
Муравлить вухо лоскітне стебло…
Затерплолиця мружиться ромашка…
Бешкетування друзів забіястих…
Химерами буденнить день хапливий…
Ясенієш світами, де плач не втіша…
(з Поля Валері)
Полюбляє поетеса і “погратися” звукописом. Може, найяскравіший приклад такої гри – катрени сонета “Мої мовчання – майорять мов мак…”, де майже кожне слово в рядку починається з того самого звука:
Мої мовчання – майорять мов мак.
Пелюсток пломінь – плавно опадає,
Самітний сум сонатами спливає –
Самозаймистий стомлений співак.

В твоїх тенетах – тріпотливо так.
Терпке терпіння – трунками тримає.
А буднів бриг – барвінково блукає,
В химерних хвилях – вільний аргамак.
Як і кожний справжній поет, Надія Чорноморець не замикається у власній колбі, а почувається краплиною в океані поезії, – йдеться не лише про її переклади з французьких класиків, а й про перегуки зі спорідненими за духом авторами. Скажімо, її перевернутий сонетоїд “Без Любові…” нагадує – і образністю, і патосом – славетний шекспірівський сонет 66. А перевернутий же сонетоїд “Нехай це буде так – а чом би й ні?..” – подіб­ний óбразами до мого сонета “До лицаря” з “Прочанських пісень”. Очевидно, подібність ця мимовільна – адже обидва твори написані 2000 року, коли ми з пані Надією ще й не здогадувалися про існування одна одної, але тим промовистіший перегук… А от тепер мені теплішає на серці, коли подумаю, як мені пощастило знати і читати цю мудру жінку зі скромною усмішкою і фантастичним даром слова, яка не любить банальностей і не боїться висловлювати мовою поезії невимовне…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment