Іван ЗАЄЦЬ
політик, громадський діяч
Бо де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи.
Т. Шевченко
Створення власної держави завжди є вершинною історичною перемогою будь-якого етносу. Щасливі ті покоління, які стали творцями держави свого народу.
24 серпня 1991 року Верховна Рада ХІІ (І) скликання ухвалила Акт проголошення незалежності України і заявила про створення Української держави. 1 грудня того ж року цей Акт підтримали на всеукраїнському референдумі більш ніж 90 відсотків його учасників. Так двадцять п’ять років тому було відновлено державну незалежність України. Сталося це в той момент, коли здавалося, що українська нація знищена і не має жодних шансів на свою державу.
Для людей, не обізнаних з історією боротьби українців за незалежність Вітчизни, постання новітньої Української держави видається дарунком долі. Дехто вважає Українську державу “історичною випадковістю” і пояснює її з’яву ситуативними причинами, а не реальними процесами українського національно-визвольного руху тривалістю щонайменше в століття. Наша державність не впала нам з неба як манна небесна, а постала з одвічних національно-визвольних змагань багатьох поколінь українців. Українська дорога до незалежності була тривалою і складною. Вона рясно полита кров’ю мільйонів українських патріотів, які століттями, часто зі зброєю в руках, виборювали Україні святу волю. Хоча сучасна українська держава творилася в мирний спосіб, її постання все одно вимагало повної мобілізації всіх сил нації, колосальної творчої роботи та твердості духу найкращих її представників. Сучасна українська держава – геополітичне явище з-поза меж можливого. І водночас проголошення незалежності України є закономірністю історичною.
Славетний період історії України не повинен перетворитися на ще одну білу пляму. Та й нині українська нація переживає найтрагічніші сторінки своєї новітньої історії, пов’язані з черговою багаторічною війною Росії проти України. Москва прагне знищити українську державність як геополітичну реальність і знекровити українську націю як одного із суб’єктів людської цивілізації. Я сподіваюся, що уроки національно-визвольних змагань, коли виборювалася державна незалежність України, пригодяться в час, коли треба захистити державну незалежність України та гарантувати майбутнє українській нації.
Аналіз подій, які привели на початку 90-х років минулого століття до відновлення української державності, дозволяє зробити кілька висновків.
Висновок перший. Держава – базова цінність для нації. Українці заплатили дорогу ціну, щоб мати власну державу. Поколіннями українці клали свої голови на ратному полі за волю України. І наприкінці ХХ століття потрібна була повна мобілізація сил нації, щоб ця боротьба увінчалася успіхом.
Ніхто і ніколи нам не допомагав здобувати державу. Вона ніким нам не дарована. Українська держава виборена самими українцями. Тому заяви теперішніх політиків, навіть керівників держави, на кшталт “незалежність нам впала з неба…”, не відповідають дійсності і по суті підривають саму ідею української державності. Культивування таких думок постійно повертає націю на нульовий рівень в державотворчому розвитку. Це є ознака незрілості теперішнього політичного істеблішменту.
Жертовній боротьбі українців за власну державність завжди була властива спадкоємність поколінь. На основі спадкоємності має відбуватися і захист Вітчизни, подальша розбудова та модернізація України.
Щоб гарантувати майбутнє нації, треба берегти свою державу як зіницю ока. Немає іншої території, яку б українці могли назвати свою землею. “Немає іншого Дніпра” (Т. Шевченко). Кожне покоління має обов’язок захищати і розбудовувати власну державу. Громадяни повинні знати історію свого народу і шанувати своїх героїв. Влада зобов’язана дбати про те, щоб історія України була правдивою, щоб в національній пам’яті українців вершинна історична перемога – створення власної держави – не була позначена ще однією білою плямою.
Важливим кроком у відверненні цієї загрози має бути реалізація на державному рівні програми “Прочитаймо знову тую славу”. Така програма повинна бути спрямована на створення Бібліотеки Незалежності, де будуть зберігатися вільні для доступу громадян різноманітні свідчення про боротьбу за Українську державу, насамперед про події фінального етапу національно-визвольних змагань українців. Джерельна база про події рубежу 80-х – 90-х років ХХ століття швидко втрачається, бо розсипана між безліччю місць зберігання і належним чином не підтримується та не опрацьовується. До основного масиву інформації громадяни не мають доступу і навіть не знають про його існування. Навіть запис телевізійної трансляції засідання Верховної Ради 24 серпня 1991 року не введено в українське інформаційне поле. А про роботу в той день операторів з УкрКіноХроніки годі й говорити. Багато носіїв інформації вичерпали або вичерпують свій ресурс, але системної роботи з їх оцифрування немає. При роздержавленні багатьох структур не відбулося належної архівації їхньої попередньої продукції. Значна частина інформації зберігається в невизначеному щодо власності статусі. Тому існує нагальна потреба в інвентаризації та збереженні джерельної бази про боротьбу українців за відновлення державності.
Ще одним засобом убезпечення від національного безпам’ятства має стати безумовне виконання владою закону “Про правовий статус та вшанування борців за незалежність України у ХХ столітті”, зокрема в частині борців за незалежність України, які творили державу наприкінці минулого століття. Повноцінна реалізація цього закону суттєво залюднить історію новітніх державотворчих процесів та сприятиме утвердженню в суспільстві правди і справедливості. Останнім часом спостерігається тенденція до підваження ролі Народного Руху як рушійної сили в боротьбі за незалежність України. Натомість всіляко вивищується роль комуністів у відновленні української державності. Причому творцями цієї тенденції є переважно представники демократичних сил. Самі комуністи не поспішають приписувати собі такі здобутки. Така позиція демократів не працює на правду та єдність українського суспільства, на що напевно вони розраховують, а є елементами ревізіоністського характеру, що об’єктивно ллє воду на млин реваншистських антиукраїнських сил.
Висновок другий. Ще й зараз можна чути, що борці за волю України були романтиками. Ще й зараз можна почути на їхню адресу: не так вмирали, не так боролися, не так будували. Але на голому розрахунку великої справи не зробиш. Потрібна велика ідея. І віра у цю ідею. У великих справах найбільшим прагматиком є романтик. Якби борці за волю України не вірили в успіх своєї боротьби, якби вони не дбали насамперед про загальне добро нації, а керувалися тільки особистими меркантильними інтересами, то й донині не було б Української держави.
Саме відсутність у багатьох представників новітньої владної верстви відданості українській справі є причиною більшості бід нашого народу і серйозним викликом для самого існування української державності. Якість теперішньої політичної еліти не відповідає сучасним національним інтересам та суспільним потребам. Більшість українських політиків дбають не про загальне добро суспільства, а переважно про своє збагачення. Зазвичай успішним політиком визнається той, хто зумів обзавестися великими грішми. Владна діяльність просякнута масовою корупцією та хабарництвом, що знищує будь-який ефект державного правління. Українська політика в значній мірі побудована на популізмі, а не на професійності і відповідальності. І справа не тільки в правилах функціонування влади, а в низьких моральних якостях політиків, для яких правда і справедливість є рудиментними властивостями.
Проблема якості влади загострилася в теперішній час до крайньої межі. Ця проблема щоденно поглиблюється безперервним інституційним розхитуванням держави через перманентні процеси ліквідації та відновлення міністерств і інших органів державної влади, кадрову чехарду в системі державної служби, призначення на керівні посади людей з низькими професійними та моральними якостями, а то й зовсім не підготовлених до такої діяльності. На виклик, пов’язаний з низькою якістю влади, потрібно якнайскоріше знайти найефективнішу відповідь. Відповідь ця знаходиться не тільки в зміні організації влади, зокрема в зміні правил її формування (виборча система, відділення бізнесу від влади тощо), але й у площині суттєвого підвищення суспільних вимог до моральності політиків. Треба створити такі правила політичної діяльності, які б забезпечували формування влади на принципах патріотичності, професійності, порядності.
Висновок третій. Сучасна Українська держава творилася в річищі європейської традиції як держава національного типу. Найважливішим викликом для української державності є ігнорування владою цього незаперечного факту. Політика влади ігнорує український національний інтерес. Під приводом захисту прав національних меншин по суті реалізується політика нової русифікації України. Насамперед мовної. Це розділяє український соціум і руйнує його єдність, робить країну вразливою до зовнішніх впливів. Війна Росії проти України найповніше виявила цю небезпеку. Росія почала свою збройну агресію проти України саме в регіонах, де найбільше були розкручені русифікаторські процеси – в Криму, Донеччині та Луганщині.
Українська влада повинна проводити україноцентричну політику, зокрема україноцентричну гуманітарну політику, і проводити її в рамках ідеології деколонізації та декомунізації України та з огляду на її надзвичайну важливість у підвищенні безпекового та оборонного потенціалу держави. У рамках цієї політики потрібно якнайшвидше зупинити процес мовної русифікації України, який стимулюється не на громадському рівні, що виразно засвідчило фактично безпроблемне введення в дію норми закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної” про використання української мови у сфері обслуговування, а на рівні влади, коли міністри та народні депутати не вважають за потрібне знати і користуватися державною мовою, коли вони нехтують цією вимогою під час публічних заходів. Саме народні депутати від проросійських сил, а нерідко і представники пропрезидентської фракції “Слуга народу” вже два роки ведуть масовану атаку на мовний закон. Одні з них прагнуть оскаржити в цілому дію закону в Конституційному Суді, а інші намагаються змінами до цього закону не тільки зупинити розширення сфери функціонування державної мови, а навіть звузити вже існуючий простір її використання. Таку діяльність не можна розглядати інакше, як спрямовану на підрив конституційного ладу, зокрема як нехтування вимогами норм статті 10 Конституції. Теперішній владі слід вжити заходів для остаточного утвердження української мови як повноцінної державної мови, зокрема шляхом втілення в життя всіх норм закону “Про функціонування української мови як державної”. Потрібно запровадити ефективні державні програми підтримки української мови, зокрема програми її вивчення.
Україноцентрична гуманітарна політика передбачає також активне владне сприяння розбудові єдиної Української помісної православної церкви, власного інформаційного простору, поглиблення історичної пам’яті, що вимагає руйнування імперських історичних міфів та русифікаторських концепцій.
Висновок четвертий. Навіть на мить не можна не помічати війни, яку розв’язала і веде Росія проти України. Саме на цьому напрямку існує найбільша небезпека втратити державу.
Війна – завжди велике багатолике зло і велика багатолика біда. Вже восьмий рік триває ця війна. Війна вже забрала життя у майже 15 тисяч найкращих синів і дочок України та вже покалічила десятки тисяч українців. Російський агресор окупував частину нашої території (Крим, окремі райони Донеччини та Луганщини), змусив мільйони громадян покинути домівки і рідні місця та шукати порятунок на інших територіях України чи за кордоном. Російський окупант зруйнував значну частину нашої економіки і виснажує наші природні ресурси. На окупованих Росією територіях здійснюється прискорена денаціоналізація українців, обмежуються їхні права і свободи. Війна знекровлює всю Україну.
Втім серед посполитого громадянства та влади є чимала частина тих, хто не бажає визнавати цього жорстокого факту і воліє не помічати страшної небезпеки війни. Влада порою діє так, ніби це не багаторічна війна, а якесь тимчасове непорозуміння з сусідом. Дехто з політиків та пересічних громадян ще й досі дивиться на Росію як на дружню державу, яку трохи збаламутив Путін. Геть ілюзії!
Війни з Росією завжди мають екзистенційний характер, що обумовлено ординсько-імперською природою російської держави. Без України нова російська імперія неможлива. Москві не потрібна частина території України, їй потрібна вся Україна. Росія розв’язала війну проти України для того, щоб знищити Українську державу як геополітичну реальність і знекровити українську націю як суб’єкта людської цивілізації. Тільки досягнувши таких цілей вона відродиться як імперія і набуде сили для реалізації політики глобального реваншизму, яка спрямована на перекроювання теперішнього світового порядку за варварськими російськими лекалами. Екзистенційність теперішньої війни закладає великі проблеми у відносинах з Росією і на майбутнє, що вже сьогодні слід брати до уваги.
Теперішня російсько-українська війна – багатолика. Росія веде війну з Україною одночасно на багатьох театрах і в багатьох формах. Чомусь прийнято вважати, що війна з Росією триває тільки на південному сході України. І якщо там перестати стріляти, то війна закінчиться. Це хибна і небезпечна логіка. Окупація Криму – також війна Росії проти України, як і російська гуманітарна агресія проти України. Театр цієї війни – вся територія України, і навіть більше. Не можна зводити російсько-українську війну тільки до подій на Донеччині та Луганщині, а саме таке розуміння війни нав’язується агресором, щоб приспати нашу пильність на інших її напрямках.
Умовно можна виділити три головних фронти (напрямки, театри), на яких одночасно точиться ця війна. На південному сході Росія веде бойові дії з використанням великої кількості регулярних і іррегулярних військових формувань та майже всього арсеналу сучасної зброї. Кремль перетворив окуповані на Донеччині та Луганщині райони на плацдарм, з якого він планує розширити військові дії проти України. Цьогорічна весняна концентрація російських військ біля східного кордону України та в Криму показала, що Росія готувалася до швидкоплинного захоплення якщо не всієї території України, то значної її частини, до здійснення своєрідного бліцкригу. Проєкт “Новоросія” нікуди не подівся і чекає своєї реалізації.
На цей раз Росія відступила, але від задуму здійснити бліцкриг Кремль не відмовився. Кремль просто відтермінував реалізацію цього диявольського плану, розраховуючи на більш сприятливу ситуацію в майбутньому. Треба очікувати, що Кремль прискорить інтеграцію цих окупованих українських територій в Росію, щоб збільшити їх міць в якості плацдарму подальшої агресії. Кліка Путіна вже усвідомила, що їй не вдасться нав’язати Україні окуповані на Донеччині та Луганщині території із статусом, що порушуватиме унітарність України, суттєво обмежуватиме її суверенітет, зокрема в організації внутрішнього устрою та реалізації курсу на євроатлантичну інтеграцію. В подальшому Москва працюватиме на цих територіях у двох напрямках – посилюватиме їх у якості плацдарму для розширення театру бойових дій проти України та одночасно готуватиме ці території до анексії.
Гаряча фаза збройної агресії Росії на південному сході України тримає українське суспільство в надзвичайній напрузі і суттєво зменшує його модернізаційні можливості. Під час бойових дій постійно гинуть люди, в їх вогні згоряють величезні фінансові та матеріальні ресурси, виснажуються ресурси природи.
Останнім часом оборонна та безпекова ситуація для України ускладнилася у зв’язку з подіями у Білорусі, коли Путіну вдалося дуже тісно прив’язати керівництво цієї держави до російської неоімперської колісниці. В таких умовах існує потенційна загроза ворожого оточення України з трьох сторін – з півночі, сходу та півдня. Москва по суті заблокувала для України Азовське море. Тепер вона намагається максимально обмежити можливості України як морської держави в Чорному морі і зробити небезпечним білоруський напрямок.
Другий фронт війни Росії проти України – всередині всієї України. Тут Росія прагне підважити духовні основи української нації, деформувати державні інститути і розхитати внутрішню ситуацію в країні. Для цього російська влада широко використовує агентуру своїх спецслужб та п’яту колону – проросійські сили в Україні. Основним засобом ослаблення України зсередини Росія вибрала гуманітарну агресію, спрямовану на знищення української національної ідентичності та перетворення України в частину “російського світу”. З цією метою Росія веде з Україною історіософську, мовно-культурну, конфесійну та інформаційно-пропагандистську війни.
Третій фронт боротьби з російським агресором знаходиться на Заході. Там Москва намагається відірвати від України її партнерів та союзників, ізолювати Україну від демократичного світу, обдурити і приспати політиків західних демократій, щоб унеможливити на міжнародному рівні ефективну протидію російській експансії і реваншизму, а також не допустити створення проукраїнської коаліції держав. Москва намагається якщо не заблокувати, то мінімізувати допомогу Україні зі сторони міжнародної спільноти, насамперед в ділянці постачання зброї. Особливих зусиль російська влада докладає для унеможливлення членства України в НАТО та ЄС. Москва наполегливо добивається послаблення санкцій проти Росії з боку США, Великої Британії та ЄС. На все це Кремль витрачає колосальні ресурси.
Ставки Росії і України у війні надзвичайно високі і бажання протилежні: ми хочемо бути, а ворог хоче нас знищити. Тому домовитися з російською владою про повернення Україні окупованих територій і припинення війни не вдасться. І перечекати війну також не вдасться. Нація мусить навчитися захищати себе і убезпечувати своє сьогодення і майбутнє навіть у війні з сильнішим ворогом.
Очільникам нашої держави, політикам та громадянам треба вести цю війну з усвідомленням саме її екзистенційного характеру.
Щоб перемогти російського ворога треба мати насамперед правильне бачення війни. Чинне законодавство вже дає досить об’ємну картину теперішньої російсько-української війни і досить глибоко розкриває її ґенезу. Важливими документами держави в цьому плані є закон “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях” та низка Постанов Верховної Ради щодо агресії Росії проти України, зокрема ухвалених в 2015, 2017, 2018 та 2021 роках.
Чинне законодавство визнає Росію державою-агресором, встановлює початок війни (20 лютого 2014 року), розкриває екзистенційний характер війни, кваліфікує російську збройну агресію як тяжкий міжнародний злочин, стверджує право України на оборону і визначає комплекс заходів для протидії ворогу, розкриває механізми та засоби окупації територій України, які використовувала і використовує російська влади тощо. Треба знати це законодавство і діяти відповідно до його приписів. Для організації ефективної оборони вже створено критичну масу необхідного законодавства. І не має проблеми для його покращення, наприклад за рахунок ухвалення закону про територіальну оборону України чи інших законів. Головна проблема в організації ефективної відсічі агресору полягає не в недосконалості законодавства, а у відсутності політичної волі його виконувати і ухвалювати важливі рішення.
Необхідно суттєво прискорити темпи посилення оборонних та безпекових спроможностей держави, зокрема через значне прискорення процесів з озброєння Армії новітніми видами зброї, здатної виконувати роль ефективного фактору стримування ворога. Існує нагальна потреба у виробництві зброї на базі ракетних та інформаційних технологій, здатної використовуватися на території агресора.
Критично важливими засобами убезпечення країни від ворожих зазіхань є якнайшвидше створення системи територіальної оборони та здійснення україноцентричної гуманітарної політики, спрямованої на зміцнення української національної ідентичності та обмеження російської агресії в гуманітарній сфері. З огляду на український історичний досвід територіальна оборона якнайкраще убезпечуватиме країну насамперед з північного напрямку. Розвиток гуманітарної сфери на засадах україноцентричності повинен стати одним з стратегічних пріоритетів розвитку України.
Значно швидше треба розвивати Військово-Морські сили, щоб не дати Москві обмежити оборонні можливості України з півдня та можливості України як морської держави.
Влада і суспільство мають рішучіше діяти для мінімізації владних, фінансових, інформаційних та інших можливостей 5-ої колони, проросійських сил, на боці яких завжди грає український олігархат, в розхитуванні України зсередини.
Має нарешті припинитися практика послаблення держави на інституційному рівні.
Є великі можливості посилити позиції України в демократичному світі. На міжнародному рівні Росія не тільки бореться за послаблення України, але й веде війну проти європейської цивілізації. Москва намагається розколоти євроатлантичну солідарність, дестабілізувати ситуацію в країнах демократії, виставити європейську цивілізацію як таку, що вмирає. Влада і громадянське суспільство повинні настирливіше стукати у двері ЄС та НАТО, особливо в двері Альянсу, прискорюючи власні реформи. Хто стукає, тому відчиняють.
Над усім цим має бути політика плекання такої важливої суспільної постаті як Воїн, якого потребує будь-яке суспільство, щоб убезпечити власний розвиток.
Висновок п’ятий. Важливо забезпечити існування Українського народу і як національної, і як соціальної, і як біологічної спільноти. Проблеми є на всіх цих рівнях. Однак найменше уваги з боку влади і суспільства надається існуванню народу як біологічної спільноти, яка є вихідною ланкою в національному бутті. Історія людства знає не один приклад, коли не тільки малі народи зникали через винищення чи розчинення в інших спільнотах. Треба заявити прямо, що проблема виживання українців як біологічної спільноти вже проявляється досить рельєфно. За час появи одного нового покоління чисельність населення України скоротилося якщо не на два десятки, то не менше, ніж на півтора десятки мільйонів чоловік. Мільйони українців, зазвичай молодого віку, виїхали за кордон. Сільське населення постаріло і його чисельність суттєво зменшилася. А село завжди славилося великою народжуваністю дітей. Це жахливі цифри.
Для вирішення цієї проблеми необхідно швидко підняти рівень життя українців до європейських стандартів. Досвід Японії, Південної Кореї та інших держав показує, що за одне покоління можна здійснити великий стрибок в розвитку нації. Суттєво покращити теперішню демографічну ситуацію можна через припинення штучної деградації сільського укладу життя, маховик якої було розкручено через небажання всіх влад утверджувати в аграрному секторі фермерський устрій. Багаторічний політичний курс на латифундію в сільському господарстві привів до обезземелення і до обезлюднення села та великих територій держави. Порятунок села – в культивуванні сімейних фермерських господарств. І цією можливістю ще можна скористатися.
Висновок шостий. Сільський уклад завжди відігравав надзвичайну роль у розвитку української нації. Саме він упродовж тривалого історичного шляху був і залишається важливим джерелом продукування національного звичаю та традиції, культурної матриці нації, національної ідентичності.
Українська історична традиція та орієнтація на європейські практики в аграрному секторі вимагають глибокого реформування сільського господарства на засадах утвердження фермерського устрою. Фермерський устрій повинен базуватися на сучасних сімейних фермерських господарствах.
На сьогодні в сільському господарстві склалася абсолютно дика організаційна структура виробництва та нецивілізовані суспільні відносини. В аграрному секторі запанував невластивий йому монополізм. Значно більший, ніж це було в так званий радянський період. Головними гравцями в аграрному секторі нині є агрохолдинги – немислимі для Європи за концентрацією земельних ресурсів підприємства, створені, як правило, міським капіталом. Як наслідок, сільське господарство втратило природну повно структурність і цілісність. Тваринництво занедбане, а рільництво звелося до вирощування продукції кількох культур. Село накрила велика хвиля масового безробіття. Величезні території країни швидко обезлюднюються. Перетворення сільських поселенських мереж в безлюдну територію знищує те, на чому віками трималася українська нація. Контроль за землею та значною територією держави суттєво знизився (адже сільськогосподарські угіддя займають мало не чотири п’ятих території країни). Зросла еродованість та впала родючість ґрунтів, що підриває ресурсну базу нації.
При виробленні аграрної політики треба виходити з того, що сільське господарство для нації є більш, ніж просто галузь бізнесової діяльності.
Нині ситуація ще більше погіршиться у зв’язку з запровадженням такої моделі ринку землі, який винищить останні фермерські господарства і вирве із рук українського селянина рештки землі на користь місцевих латифундистів та іноземного капіталу. В Україні має реалізуватися цивілізована європейська модель ринку земель сільськогосподарського призначення, де їх покупцями має бути тільки фізична особа – громадянин України, у власності котрого не повинно бути більше 100 гектарів землі. Такі норми в чинному законодавстві передбачені, але діятимуть ці обмеження лише два роки, після чого набувачами землі у власність будуть і юридичні особи, а рівень концентрації земель у власності в одних руках (в руках фізичної чи юридичної особи) зросте до 10 тисяч гектарів. Запропонована “зеленою” владою модель ринку нічого спільного не має з європейською практикою і є шахрайською по відношенню до своїх громадян. Треба все робити, щоб норми про юридичну особу як набувача права власності на землю та норми про можливість концентрації земель у власності в одних руках більше 100 гектарів зникли на віки вічні з чинного українського законодавства.
Потрібна нова аграрна політика, яка б привела до утвердження в аграрному секторі фермерського устрою. Для цього треба створити відповідне законодавство та реалізовувати на рівні держави відповідні програми, які б передбачали трансформацію теперішнього сільського господарства в сучасну аграрну систему європейського типу.
Висновок сьомий. Важливим викликом для української державності є традиційна непослідовність української влади у формуванні та реалізації політики європейського вибору. Насамперед у здійсненні євроатлантичної інтеграції. Традиційно ігнорується те, що важливим чинником при створенні Української держави було прагнення українців повернутися назад додому – в Європу. Політика європейського вибору передбачає одночасну реалізацію двох процесів – модернізацію України на засадах європейських цінностей через побудову української України та забезпечення членства України в загальноєвропейських та євроатлантичних структурах, зокрема безпекових. Непослідовність політики української влади в реалізації цього курсу в умовах безпекової загроженості України зі сторони Росії чітко простежується на відносинах з НАТО.
Українська влада кілька разів докорінно змінювала політику у відносинах з НАТО. Були часи, коли реалізовувалася політика євроатлантичної інтеграції, яка передбачала членство України в НАТО. Але й були часи, коли українська влада запроваджувала політику так званої позаблоковості, що по суті розвертало Україну від Європи в бік Росії. Попередня влада досить тривалий час реалізовувала політику “прихованої інтеграції” в НАТО. Лише з часом вона відновила на законодавчому рівні політику євроатлантичної інтеграції з фіксацією мети – членство в Альянсі. Відповідне положення було зафіксоване в Конституції України. Багато часу на цьому напрямку втратила теперішня влада, хоч вона мала досить гарні стартові позиції. Фактично відносини України з НАТО продовжують вибудовуватися на ідеології співробітництва, а не інтеграції. Такий стан відносин між Україною і НАТО не відповідає ні інтересам України, ні інтересам країн-членів Альянсу. Тому потребує негайної корекції і змін з обох сторін. Українська влада повинна настирливіше вимагати від Альянсу надання ПДЧ і послідовніше реалізовувати політику глибоких реформ, зокрема в секторі безпеки. Треба бути реалістами – вимагати неможливого. І ці старання будуть досить швидко винагородженні. Нічого вічного в цьому світі немає. Світ змінюється досить швидко. Те, що сьогодні виглядає як безпідставне сподівання, вже завтра може стати реальністю. Досвід творення Української держави є підтвердженням цього.
Слава Україні!
