Заліщицькі вакації Маланюка

Петро МЕЛЬНИК,
член НСЖУ, багаторічний
редактор “Колоса”, м. Заліщики

Не будемо категорично стверджувати, що найвлучніше, найметафоричніше про певний місяць року можуть висловитися тільки ті, хто в тому місяці народився. Однак (для прикладу) і Надія Григорівна Красоткіна (Шайнюк) – волинська поетеса та педагог (день народження 26 серпня), і відомий американський письменникфантаст Рей Бредбері, котрий народився 22 серпня, всіма фібрами своєї душі та обома руками голосують за серпень. Зокрема, учителька з Луцька безапеляційно заявляє, що “краса природи, щедрість віковічна – серпневий день – струмує ще теплом”, або ж “почався серпень – літня казка, де стільки радості й чудес”. А її американський колега по перу навіть на початку осені в розмові з другом захоплено вигукнув: “Відчуваєш, яке повітря? Серпень повернувся!”
Не дивно, що відомий український археограф, публіцист, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, один із багатьох в’язнів сталінського терору, світлої пам’яті Ярослав Романович Дашкевич у своєму романі “Постаті” з приємністю згадує одне з багатьох літ свого життя, а саме – липеньсерпень 1943 року. Сімнадцятирічний юнак переживав тоді важке й тривожне літо у місті левів та собору св. Юра. “Моїй мамі (ОленаМарія Степанів – вчена, педагог, перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу в званні офіцера, чотар УГА – П. М.) вдалося роздобути дві, кажучи пізнішою мовою, путівки до пансіонату “Аріадна” в Заліщиках”.
Хоч і з труднощами, бо то ж був окупаційний режим, поїздом добралися у чарівне місто над Дністром. “Потрапили, – як згадує пан Ярослав, – у трохи нібито інший, веселіший і безтурботливий світ… Двоповерхова вілла Українського центрального комітету “Аріадна” стояла недалеко від низького лівого берега Дністра. Директорував у ній колишній офіцер Української галицької армії, якого всі титулували “пане сотнику”. Чисто, просторо, великі вікна, велика їдальня і відносно непогана, як на воєнний час, кухня. Кімнати на першому і другому поверхах… Мешкали ми на другому поверсі справа; на цьому поверсі зліва був Євген Маланюк з дружиною та сином, що приїхали з Варшави…”
Не хочеться відразу зосереджуватись на ідейній і тематичній спадщині Євгена Филимоновича: про все це багато писано і мовлено (див. Енциклопедія історії України, Філософський енциклопедичний словник, Енциклопедія українознавства, а також у працях Г. Сивоконя, Л. Куценка, І. Гущака, В. Шелеста, Ю. Лавриненка, С. Білоконя, С. Грабовського, Е. Циховської, В. Жадько, М. Крупача, В. Панченка та багатьох інших). Але обминути спогади Ярослава Дашкевича не вдасться, бо саме в “Постатях” на сторінках 545547 він описав свої враження про “подільську Рів’єру” – як тоді любили називати наші барвінкові Заліщики над Дністром, – та спогади про високого красеня, кремезного і життєрадісного Маланюка, котрий потягом прибув зі столиці окупованої Польщі, де був знайомий із такими літераторами, як Ю. Липа, О. Теліга, Ю. Косач, Д. Донцов, Ю. Тувім, Я. Івашкевич, Я. Лехонь…
Варто сказати, що від середини 1930х років у Польщі курсували так звані “автомотриси”, тобто залізничні люксові вагони на тязі двигунів внутрішнього згорання. Аеродинамічна форма та висока швидкість (100110 км/год) посприяли їхній назві – “люксторпеда”. Такі швидкісні потяги були дорогими і з’єднували залізницею, скажімо, Краків і Закопане, Варшаву і Заліщики, тобто стару й нову столиці Речі Посполитої з відомими на той час польськими курортами, а також КраківВаршава, КатовіцеВаршава, ЛьвівЗакопане, ЛьвівБорислав.
Не встановлено дослідниками життєпису “імператора залізних строф” (так образно, але заслужено називали Євгена Филимоновича читачі й літературознавці ХХ віку), чим поет їхав з Варшави до Заліщиків. Сьогодні відомо лише, що на липеньсерпень 1943го року він приїздив до цієї чарівної перлини Наддністров’я вдруге: перший раз відпочивав у тій же “Аріадні” також у серпні, але ще 1936го року. До речі, тоді ж – але у віллі “Вікторія” – в Заліщиках відпочивала Олена Теліга, чиї загостини заліщани також відзначили меморіальною дошкою на стіні вілли, як і Маланюкові – на стіні “Аріадни”.
З творчого доробку того часу Євгена Маланюка заліщанам найцікавішим є цикл поезій “Над Дністром” (три вірші). А ще спогади старожилів про той період, котрі – певна річ – не стільки стосуються зокрема Євгена Филимоновича – адже він не один відпочивав на Дністрі, як взаємозв’язків “льокаторіїв” (так називали тоді гостей міста – П. М.) та місцевих жителів. Їх неодноразово друкував районний часопис “Колос”. Заліщицькі журналісти збирали цікаві оповідки про творців красного письменства чи музичних опусів, які в цьому зоряному полумиску над Дністром проживали (як приміром, Осип Маковей, Омелян Попович, Михайло Гайворонський, Петро Ковальчук) або перебувалигостили певний час (скажімо, Василь Стефаник, Джон Рід, Олег Ольжич, Ян Каспрович, Юрій Федькович, Євген Коханенко, Соломія Крушельницька, Ірина Вільде, Степан Скрипник, Микола Пушкар, Євген Петрушевич, Євген Маланюк та інші).
Ярослав Дашкевич також згадує, що навіть у буремних роках Другої світової бойні в глибокому куточку окупованої німцями території відпочивали, так би мовити, богемні особистості. Виявилося, що у віллі (зверніть увагу: тільки в одній із близько 20 пансіонатів – П. М.) було чимало цікавих людей: “Письменник Юрій Косач із секретаркою, співачка Лідія Черниш – альт, співак Вільховий (Ольховий), що зранку виходив на берег ріки і співав. Акторка Зоня Стадник. Моя родичка (тітка) Ірина Лежогубська – тоді викладач торговельної школи (пізніше доцент Львівського медінституту). Студентка Наталка Павлюченко, що незабаром у Львові стала Ліфіною…”
Що ж вабило сюди людей пера, нотного стану і театральної рампи чи естрадних підмостків? Як свідчить розповідь уже світлої пам’яті Ольги Костянтинівни Плеш, з дому Бортник (відійшла у засвіти на 97у році життя у листопаді 2020 року) в “Колосі” за 12 жовтня 2012 року, в кінці їхнього городу був пансіонат “Ірена”, куди вона щоранку носила “панамльокаторіям” молоко, а то й з десяток яєць та свіжі фрукти – черешні, абрикоси, яблука, виноград. “Мій тато – Костянтин Бортник – працював на різних роботах: обслуговував вілли й пансіонати (а їх тут було чимало!) столярними послугами, налаштуваннями душових кабінок тощо. А мама обслуговувала нашу живність – дві корови, козу, щось зо п’ятьшість овечок. А я з десяти років, а може, й з восьми носила панам молоко, – розповідала пані Ольга автору статті “Вівтар її віри та любові” Ользі Личук. – Мені, молодій дівчині, встидно було заглядатися на панські забави на пляжі, але у 1936му я таки бачила гарного високого парубка, який жартував з панянками. Чи то був – як Ви кажете – Євген Маланюк, не знаю. Але його я бачила і влітку якогось із воєнних років – сорок другого чи сорок третього. Він зі світленькою жінкою і хлопцем проживали в “Аріадні”, що недалеко від “Ірени”.
І хоч були тоді Заліщики, як описує Ярослав Дашкевич, – “на німецькому (“генералгубернаторському”) і румунському кордоні, що проходить по середині Дністра”, обстановка тут панувала досить спокійна. Правда, “купатися можна лише біля лівого берега ріки, по якій зрідка прошмигують німецькі прикордонники на моторному човні. Зранку і звечора з високого правого берега (буковинського) долітають звуки дзвона і побожні співи – там буквально причеплений до стрімкого схилу невеличкий монастир”. А на заліщицькому березі – “гарний, з сіруватобілим піском, пляж. Недалеко високі дерева, що кидають обмежену тінь. Глибше – поле кукурудзи… Містечко тут кінчається, трохи далі берег заріс високими лозами – для інтимнішого засмагання і для вечірніх розмов”.
А що ж Маланюк? Як свідчить Ярослав Романович у своєму романі, “веселий, радісний, усміхнений, він царює цілий день на пляжі. Високий, кремезний, смаглявий, волохатий, життєрадісний. Дружина – маленька, кругленька блондинка з рудуватим відтінком; син – веснянкуватий хлопчик з таким же волоссям. На сонці їм погано – горять. Тому на пляжі далі царює Маланюк. Йому 46 років, він повний чоловічої сили. Довкола нього в’ються жінки, бо він не лише відомий поет. Маланюк сміється, сипле анекдотами…
Косач явно не здатний протистояти. Блідий, худий, тендітний інтелігентик ховається зі своєю секретаркою і з друкарською машинкою в тіні дерев. Він диктує, вітерець приносить цокотіння клавішів. Хоча він також чи не в апогеї слави: недавно львівський театр ставив його “Облогу”, і він має право на увагу публіки. Але душею товариства – Маланюк…”
Звичайно, життєрадісний Маланюк не був налаштований на муки творчості у таку гарячу й веселу пору відпочинку, але й перо його не іржавіло. “Десь під кінець перебування в Заліщиках був вечір поета в “Аріадні”, в їдальні на першому поверсі. Маланюк читав свої вірші, також написану там “Присвяту”:
“Пам’ятаєш, як певно,
як владно
Ти вела лабіринтом любові.
Аріадно моя, Аріадно,
Сонця й літа нестримана
повінь”…
“Від’їзд із Заліщиків був сумним, – завершує цей світлий спогад автор “Постатей”, – це було прощання з безжурним все ж таки літом. Львів’яни зайняли кілька купе вагона, але Маланюків між нами не було”.
Так тоді не було, однак в українській літературі (як поет), у житті і боротьбі українського народу за незалежність України (як громадянинпатріот, як філософаналітик) автор “Стилета і стилоса”, “Земної мадонни” і “Серпня”, “бронебійний публіцист” Євген Маланюк був, є і буде жити оптимістом, бо заліщицькі вакації його були життєрадісними, як і овиди його мрій про незалежну Україну, котру він неодноразово втрачав, але вірив у її майбутнє.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment