“Абетка Борисполя: історичні замітки про місто”

Що нового прочитаємо в цьому виданні?
Валентина СТРІЛЬКО-ТЮТЮН,
членкиня Національної спілки краєзнавців України,
кандидатка педагогічних наук

Бориспільський державний історичний музей гучно презентував книжку Світлани ДідухРоманенко “Абетка Борисполя: історичні замітки про місто”.
Хотілося щиро порадіти появі ще одного історичного видання. Відразу впали в око вдала подача історичного матеріалу через абетку, авторські ілюстрації, рубрика “Перевір себе”, що стимулює читача сприймати зміст книжки. Тут вміщено кілька стилізованих карт Борисполя, які доповнюють загальне ознайомлення з територією міста.
“Абетка Борисполя” видана як раритетна: ламінований папір, авторські ілюстрації, кольоровий друк усіх сторінок, тверда обкладинка. Щоправда, накладом скупим, лише 200 примірників, і на запити громадської організації щодо фінансових витрат з бюджету міста міськрада всупереч законодавству відповіді не надала.
Відкривається історична розповідь двома образами: Бориса – мудрого вченого ворона і Полі – дівчинки з Борисполя. Тож прочитаймо історичні замітки С. ДідухРоманенко уважно, щоб переконатись у новизні фактів історії.
Літера “А” – засвідчена прадавньою бориспільською річкою Альта, згадуваною Тарасом Шевченком. Авторка згадує як синоніми інші її назви: Ольта, Льта, Льтиця, Ільтиця. Насправді ці чотири назви не мають жодного відношення до Альти. Ільтиця, Льтиця – це окрема річка в північній та північносхідній частині села Іванків довжиною 26 км, впадає в річку Трубіж, неподалік від Баришівки. Альта ж протяжністю понад 41 км протікає частиною села Іванкова і впадає через Любарці в Трубіж, але в районі Переяслава. Ці дві річки не перетинаються, що можна побачити на багатьох історичних картах. Назви Льто (не Льта), Ольто (не Ольта) – це укріплення між Києвом і Переяславом. До речі, на сторінці 26 авторка дає ці назви чомусь як ще одну назву Борисполя. Тобто вже з першої сторінки читач стикається з недостовірними поняттями.
Літера “Б” зосереджена на інформації про Бориспільське антибільшовицьке повстання. Тут авторка повторює мантру радянської пропаганди про те, що в 1917–1920 роках в Україні були “громадянські змагання”, тобто громадянська війна, а не Українська національновизвольна революція 1917–1921 років супроти російськобільшовицької агресії, в якій активну участь брали бориспільці. Прикро читати, що повстання було один день – 9 травня 1920 року. Хоча у спогадах очевидців і учасників тих подій, які є в Бориспільському музеї, чи в “Щоденнику” Євгена Чикаленка, та інших науковців, стверджується, що боротьба повсталих тривала не один місяць: з кінця квітня і майже до середини червня 1920 року. Неправдиво в цьому контексті звучить і теза: “Наприкінці 1921 року в Борисполі було остаточно встановлено радянську владу”.
С. ДідухРоманенко ніби боїться показати читачу всі трагічні наслідки діяльності московської радянської влади в Борисполі: вона згадує лише Голодоморгеноцид 1932–1933 років, а голодомори 1921–1922, 1946–1947 рр. загубилися.
Літера “В”. Із захопленням подається в книжці оповідка про “Винищувальний батальйон” під керівництвом оперуповноваженого військової контррозвідки “Смерш”. А чи варто було згадувати цю структуру, що створювала “загороджувальні загони”, які стріляли в спину солдатам, що йшли беззбройними в атаку “за Родіну, за Сталіна!”?! Саме “Смерш” засудив до розстрілу та концтаборів тисячі червоноармійців, які потрапили в полон, говорили про слабкість радянської армії тощо. Можливо, треба було подати матеріал про чорносвитників, неповнолітніх хлопців, яких восени 1943 року – беззбройних, не підготовлених у військовій справі, без форми, десятками тисяч кинули на штурм Дніпра, де більшість із них і полягла, бо попереду були німці, а позаду – “Смерш”. Тим паче, як пише авторка, документи про цей “винищувальний батальйон” зникли.
На літеру “Г” у книжці є слово “Герої”. Для авторки – це лише “Герої Радянського Союзу”. Невже в Борисполі немає Героїв сучасної російськоукраїнської війни? А що, не Герой очільник Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету 1921 року, бориспілець Іван Йосипович Чепілко, до речі, визнаний борцем за незалежність України законом України від 09.04.2015 року “Про правовий статус та вшанування пам’яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті”?
Дивують і деякі історичні “танці” дат і реальних фактів. Розстріляний бориспільський прозаїк Сергій Жигалко нібито у 1939 році, тоді як у матеріалах його кримінальної справи є довідка, що молодого письменника розстріляли в Хабаровську 21 червня 1938 року. Як і не зазначено число і місяць народження Сергія Йосиповича. Це означає, що наступного року, якщо в Борисполі і захочуть відзначити 120річчя з дня його народження, то не знатимуть, коли це зробити.
Не відповідає історичним документам цифрова “каламуть” у тексті літери “Д” – Друга світова війна, де стверджується, що “з Бориспільського району вивезено на примусові роботи до Німеччини понад 5000 людей”. Насправді за даними історичного документу Галузевого державного архіву СБУ (Фонд 12, спр. 466), що має назву “Политическая и экономическая характеристика Бориспольского района”, записано, що з Бориспільського району “немцами угнано в Германию 2322 человек”. А на фронтах Другої світової війни “загинуло понад 8000 людей, з них – 3000 бориспільців”. Ця цифра також не відповідає дійсності, адже лише в “Книзі пам’яті” Київської області (Бориспільський район) подані точні списки загиблих з Бориспільщини в кількості 6625 воїнів. Та й закатованих означено майже вдвічі менше.
Особливе місце в літері “Є” відведено діяльності єврейської громади (с. 77–79, 153–155), що це “стражденний і розумний народ”. А що думали бориспільці? В “Приговоре Бориспольского сельского совета” № 84 від 2 жовтня 1909 року, де були присутні 2432 жителі, записано, що “еврейский народ в высшей степени не дружелюбен, злобный и ненавистный и помимо того презирающий на каждом шагу православного человека, стараясь везде и где только возможно закабалить его, а главное, не желая, чтобы наши дети имели какоелибо общение с этими паразитами народа, ибо последние могут и способны наших детей развратить в нравственном и религиозном отношениях и зная евреев как людей самых неблагонадёжных во всех отношениях, мы приговорили…” (Центральний державний історичний архів України, Ф. 707, ОП. 1, спр. 219). Цей документ опубліковано повністю.
Також для повної характеристики діяльності євреїв на Бориспільщині слід було дати “Докладную записку уповноважених “еврейского общества” Київському військовореволюційному комітету від 22 січня 1920 року за підписом Г. А. Толчинського, Б. І. Браславського та М. І. Левітаса, де є така оцінка громадян Борисполя – націоналістичне гніздо, яке слід негайно очистити від “кулацкой гидры” (Державний архів Київської області, фонд 1156, спр. 1, с. 2).
Є ще низка й на інших літерах, як наприклад, “О”, “С”, “М” та інших прикрих історичних неточностей.
Подаючи тему церков Борисполя (с. 161), авторкаукладачка не надала важливої й актуальної інформації про те, що всі 5 церков міста перейшли в 1921 році під юрисдикцією Української Автокефальної Православної Церкви, 100річчя якої Постановою Верховної Ради України від 21 грудня 2020 року буде відзначатися на державному рівні в цьому році. Доречно було б також додати в цю замітку те, що майже всіх священників, що відмовилась підкорятись російській церкві, було знищено.
Чільне місце в цьому виданні відведено Бориспільському державному історичному музею та його колишньому директору Йові Віктору Івановичу, аж цілих 5 сторінок. Авторка однозначно заявила, що лише він як лідер “вирішив створити краєзнавчий музей” (стор. 83). Але це зовсім не так! Ініціаторами створення музею були журналісти бориспільської районної газети “Трудова слава”, зокрема, Михайло Скорик, заступник голови ради музею, про що опублікована в тій же газеті від 3 березня 2018 року під заголовком “Як появився музей у Борисполі”. Можна звернутися й до статті “Відродження минулого” (“Трудова слава” №62 від 25 травня 1967 року), де йдеться про створення майбутнього історичного музею в приміщенні міського базаркому. І тут би слід згадати й народного художника, скульпторапатріота і краєзнавця Івана Гончара, який підтримував ентузіастів щодо збору музейних експонатів, об’їздив всі села Борисполя, зібрав світлини, які ввійшли до його альбому “Лівобережна Україна”.
Бездоказовим є твердження авторки, що Андрій Полонський, у минулому – депутат Української Центральної Ради першого скликання, лише мріяв про створення районного історичного музею в Борисполі, але його не створив, бо не знайшлось приміщення. Сам А. Полонський в своїй автобіографії, яка написана власноруч і знаходиться в матеріалах його кримінальної справи №1135 за 1930 рік [Центральний держаний архів громадських об’єднань України, Фонд 263, ОП.1, спр. 54543]., стверджує інше. У своїй доповідізвіті про наслідки археологічних розкопок на Бориспільщині видатна науковицяархеологиня Валерія Козловська пише: “Проведено розкопки за кошти, що зібрав завідуючий Боришпільського музею, уповноважений ВУАКу А.М.Полонський, який брав також у розкопках найдіяльнішу участь. Знайдені речі передані до Боришпільського музею”. (“Коротке звідомлення”, Всеукраїнський архівного комітету (ВУАК) 1926 року”, Київ, 1927 рік, с. 48).
На мою думку, недоречно було виносити в заголовок у літері “Щ” прислів’я “Що бішена кішка, що чоловік з Борисполя – все одно” (с. 172), а таке саме писати про жінок під малюнком на всю сторінку 118: “Що бішена кішка, що понеділкова жінка – все одно”. Так, це прислів’я справді у Борисполі записав Павло Чубинський, але цитувати його не у фольклорному дослідженні, а виносити в заголовок – неетично стосовно жінок і чоловіків Борисполя. І такий вислів щодо жінки сьогодні, згідно з нашим законодавством, можна трактувати як сексизм. У читачів складається враження, що у Борисполі живуть “бішені” жінки і “бішені” чоловіки.
І хто ж контролював та благословив до друку ці недостовірні “історичні замітки”? Виявляється, була створена ціла редакційна рада, до якої ввійшли працівники Бориспільського державного історичного музею: Наталія Йова – директорка, Тетяна Гойда, Ярослав Костін, Алла Єрмолова, Людмила Тоцька, Тетяна Котенко. Є у редакційній раді заступник Бориспільського міського голови Людмила Пасенко, начальник управління культури. Справді, достойний колектив, але як мовлять українці, що в семи няньок дитина голодна.
На останню літеру “Я” поважна редколегія погодилась зі словом “Яма”. Думаю, що більшої, ніж ця історична яма, на Бориспільщині ніхто не викопав. Тож чи буде користь від цього видання в освітніх закладах – вирішувати читачам.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment