Олександр Балабко
Будь-яка українська інтелігентна людина в останні, певно, півстоліття, не могла не знати, хто такий Михайло Слабошпицький. Ми, випускники факультету журналістики, пишалися, що він наш, а моєму однокурснику Василеві Портяку пощастило отримати першу книжку саме з передмовою Михайла Федотовича. А мені ніколи не спадало на думку, що колись потраплю в його поле зору. Аж поки не почав публікувати в газеті “Вечірній Київ”, головним редактором якої був, есеї після подорожей стежками видатних українців. І ось світлої пам’яті Віктор Баранов привів мене познайомити зі Слабошпицьким до приміщення Ліги меценатів. Вручаючи йому першу книжку “Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле. Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського”, почув несподіване: “От і добре, тепер мені не доведеться робити вирізки із вашими публікаціями!”. А потім була незабутня, перша в моєму житті, презентація цієї книжки в Чернігові, у музеї самого Михайла Коцюбинського за участі Віктора Баранова і Михайла Слабошпицького. Захоплено слухав я його не лише в музеї, а й на обласному телебаченні, де нам утрьох довелося відповідати і на запитання із суспільнополітичного життя. Здавалося, не існує жодних тем, у яких Слабошпицький не був би обізнаним! Cкільки цікавого, повчального почули ми від нього упродовж кількох годин подорожі з Києва і назад – від поїздки до Канади до знайомства зі Збігнєвом Бжезинським.
Невдовзі, коли я став працювати відповідальним секретарем Київської письменницької організації, зустрічі зі Слабошпицьким почастішали. І сталася, можливо, нетипова для сучасного письменництва подія. Михайло Федотович мав кілька програм на “Радіо Культура” і вирішив поступитися однією з передач на мою користь! Аби уривки із своїх повістей я починав читати сам, а продовжував – диктор. Більше того, Слабошпицький виступив із передмовою до мого дебюту! Пізніше, коли готувалася моя третя книжка “З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винниченка”, я переніс той його виступ на папір, приніс Михайлові Федотовичу, і він після певних правок схвалив його як передмову. І видавець, і колеги, які потім це читали і читають, єдині в думці: півтори сторінки тексту найвлучніше і найяскравіше характеризують автора. Але в появі цієї книжки була і передісторія. Дізнавшись, що я вирушаю до Франції відвідати місця, пов’язані з Башкирцевою і Винниченком, зокрема, його могилу в Мужені, Михайло Федотович вирішив якнайкраще спорядити мене. Роман про Марію Башкирцеву я вже мав, а Слабошпицький зі своїх численних книжкових покладів вилучив грубезний, виданий за кордоном “Щоденник” Винниченка, а ще – унікальні спогади Григорія Костюка “Зустрічі і прощання”.
Я досі час від часу зазираю до цих подарованих книжок. Як і до інших з дарчими написами видатного письменника, а для мене – літературного батька, якого згадую з пошаною і любов’ю. Чого вартий хоча б такий напис: “Видатному мандрівникові й прекрасному прозаїкові та есеїстові Олександрові Балабку – адораційно та приязно. 3.Х.2006 р.”
