Безмежний сум…

Ніна ГОЛОВЧЕНКО

На десятому Книжковому Арсеналі не було представлено стенду видавництва “Ярославів Вал”, бо його директор Михайло Слабошпицький напередодні (30 травня 2021 року) відійшов у ліпші світи. І поки родина, друзі й колеги оговтувалися від втрати, було, очевидно, не до мистецьких тусовок…
Але голос Михайла Слабошпицького прозвучав на цьому святі книги!
24 червня в межах Літературної програми Книжкового Арсеналу відбулися прем’єра та обговорення документального фільму “Ульяненко: без цензури”. Автор сценарію та продюсер фільму український кінорежисер, син М. Ф. Слабошпицького Мирослав Слабошпицький (“Плем’я”). Співпродюсери Володимир Тихий та Ігор Савиченко, режисерка – Юлія Шашкова. Виробництво здійснено за підтримки Держкіно України.
Фільм – першу спробу портрета українського митця на тлі 1990х і 2000х років – побудовано в алгоритмі спогадів про Олеся Ульяненка людей, що добре його знали. Серед мовців, що діляться у фільмі часом полярними враженнями, — письменники та журналісти різних поколінь: Михайло Бриних, Павло Вольвач, Ірина Ваннікова, Сергій Жадан, Світлана Поваляєва, Андрій Кокотюха, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик, Володимир Яворівський та ін.
Своєрідним лейтмотивом, що згармонізовує контрастні думки та увиразнює особистість анархіста й письменника Олеся Ульяненка, звучать у документальному фільмі коментарі літературознавця і літературного критика Михайла Слабошпицького. Оксиморонний дар Михайла Федотовича до поєднання непоєднуваного на рівні мистецтва став у пригоді й у фільмі про бунтаря Ульяненка. Отож, історії присудження малої Шевченківської премії за роман “Сталінка” та судового процесу над романом “Жінка його мрії”, намагання Олеся Ульяненка підірвати постсовкову закостенілість літературного процесу в Україні, поєднати велике кохання зі станом душі епатажного письменника та стилем життя богемця — ті акценти фільму, що сприяють “протиранню дзеркала” (за М. Слабошпицьким). Крізь павутину емоцій, політиканства, моралізаторства, завдяки дібраним фактам і коментарям багатьох людей, що спілкувалися з О. Ульяненком, у документальному фільмі проступає постать бодлерівського “блазня”, покликаного на Голгофу творчості та розламування рутини, своєрідні “квіти зла” Ульяненка. Саме так трактує долю і творчість єдиного офіційно забороненого письменника незалежної України Михайло Слабошпицький, як, власне, і творці фільму. Своєрідною метафорою до фільму в цілому, до образу “протирання дзеркала”, виступає епізод із прилаштування меморіальної дошки до будівлі школи в місті Хоролі, де навчався Олесь Ульяненко. У процесі монтування дошки на стіні, просвердлювання СТІНИ (!!) дрилем, змітання / протирання пороху з портрета неначе відсікається бруд, сміття, несуттєві деталі і проступає лик мученика, що поклав на вівтар сучукрліту своє життя. І згодом долучився до когорти митців, інноваційність творчості яких була осягнута після усіх “синусоїд” життя – успіху, осяянь, розчарувань, драм і трагедій, судів, пліток, їхньої фізичної смерти.
У такий спосіб слово Михайла Федотовича як літературного критика і сучасника багатьох явищ в українському літературному процесі таки ж було оприявлено і на Книжковому Арсеналі 2021 року.
Оцей дар до творення високої гармонії шляхом поєднання контрастних явищ, людей, понять Михайло Федотович виявляв у багатьох ситуаціях. Пристрасний шанувальник української мови, української літератури – він був видавцем, організатором і ведучим вечорів пам’яті “київської легенди”, російськомовного поета Леоніда Кисельова (автора знаменитих рядків “…Я постою у края бездны / И вдруг пойму, сломясь в тоске, / Что все на свете — только песня / На украинском языке”). Пристрасний прихильник п’ятого президента України, що підписався під декількома листами на його підтримку, він понад двадцять років співпрацював у рамках Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика з Іриною Фаріон, яка гостро критикує політику Петра Порошенка. Тільки на мистецьких заходах, зорганізованих М. Слабошпицьким, доктор біологічних наук Валерій Корнєєв читає сугестивну лірику Світлани Короненко, лікарпсихотерапевт Олександр Стражний виконує пісні, написані на вірші Світлани Короненко, а мікрофон перед гітарою барда тримає доктор філологічних наук Микола Сулима…
У будьякому спілкуванні, зініційованому Михайлом Федотовичем (чи презентації книг Ю. Щербака, В. Панченка, С. Короненко та ін., чи творчі вечори Д. Павличка, І. Корсака, Б. Гориня та ін.), домінував не інформаційнорозважальний складник, а потужне інтелектуальне наповнення. Виступи Вадима Скуратівського, Світлани Йовенко, Павла Гриценка, Миколи Жулинського, Любові Голоти, Павла Мовчана – українських інтелектуалів старшого покоління завжди наснажували свіжістю думки, що підважувалася їхнім неабияким життєвим і фаховим досвідом.
При цьому Михайло Федотович мав добре чуття на новітні явища і в житті, і в культурі. Пам’ятаю, як уперше побачила його, відомого й авторитетного письменника, літературного критика, громадського діяча, взимку на Хрещатику під час Помаранчевої революції. У традиційному береті (одна з ознак класичного українського інтелігента), з портфелем у руках, він стояв на розі Хрещатика і вул. Богдана Хмельницького, уважно вдивлявся в людей, неначе намагався не просто запам’ятати обличчя, локації, гасла, палатки, гамір, а наповнитися, надихатися таким несподіваним і високим духом Майдану… А згодом у видавництві “Ярославів Вал” було видано “Вірші з війни” Бориса Гуменюка. Верлібри учасника Революції Гідності, добровольця антитерористичної операції Бориса Гуменюка (псевдо “Кармелюк”) М. Слабошпицький називав “страшними віршами”, але він відчув неймовірну правду слова реального бійця і поета. Він відчув, що так просто, чесно й водночас образно і глибоко про несподівану війну, спричинену “старшим братом”, може написати лише той, хто побував у тому новітньому пеклі…
Коли літературну спільноту сколихнула звістка про смерть Михайла Слабошпицького, багато людей відгукнулися на скорботну подію спогадами і подячним словом за те, що свого часу Михайло Федотович підтримав їх у творчому становленні (наприклад, Мирослав Дочинець, Володимир Погорецький, Тетяна Дейнегіна та ін.). Так само і я згадую Михайла Федотовича із глибокою шаною і вдячністю, бо свого часу серед невеликого кола професіоналів він помітив мої літературнокритичні публікації, цінував їх, запрошував на творчі вечори, які організовував, опублікував мою статтю “Бодлерівські мотиви “Містерій” Світлани Короненко” як післямову до збірки віршів поетеси “Замовляння на білоруську мову”. А в лютому 2021 р. встиг благословити до друку в “Літературній Україні” рецензію на збірку короткої прози Сергія Осоки “Три лини для Марії” “Магія прози Сергія Осоки”…
Згодом, коли я занурилася в його розлогі спогади [“Протирання дзеркала” (2017), “Тіні в дзеркалі” (2018), “З пам’яті дзеркала” (2019), “З присмеркового дзеркала” (2020)], відчула холеричний темперамент і пристрасне бажання автора зафіксувати всі деталі літературного і навкололітературного життя України, активним учасником якого він був понад 50 років. Водночас у книзі проступає образ автора – людини очитаної й емоційної, з аналітичним підходом до будьякого предмета розгляду. Саме в цих книгах знайшла роздуми Михайла Федотовича про місію літературного критика, які прозвучали в унісон із моїми відчуттями. Як літературний критик я не беруся критикувати попсу та самозакоханість багатьох сучасних “письменників”. Я прагну підтримати того автора, що несе читачеві непересічні сенси й підсилює їх виразним авторським стилем. Михайло Федотович, спираючись на свій досвід, на певному етапі літературнокритичної діяльності дійшов теж висновку про те, що корисніше “витратити порох і час на книжку талановитого автора, спропагувати її. Нині так багато… лукавої піаристики, що саме по собі неупереджене слово про нові видання справді важливе”.
Водночас у цих книгах рельєфно проступає епоха радянської України, дітьми якої ми були і довгий час чулися в ній сліпими беззахисними кошенятами. Свого часу я була вдячна Оксані Забужко за те, що вона, на прикладі долі свого батька і життя персонажів її творів, проговорила карму української інтелігенції, яка відчувала злоякісну суть радянщини, але не завжди мала підґрунтя, коло однодумців, достатньо інформації для осмислення та формулювання цих відчуттів, що роз’їдали дух, але не підіймали до усвідомленого активного протесту. Серед оцих понівечених доль я побачила і нарешті зрозуміла свого батька: “не арештованих, не посаджених…, а тихо згаслих у власному ліжку від чесних серцевосудинних, ниркових та інших недостатностей… Можна додати й тих, що спилися, й тих, що покінчили з собою…” (“Музей покинутих секретів”).
Так само багато речей, про які пише у книгах спогадів М. Слабошпицький, болісно зрезонували і в моїй душі (і не лише тому, що й мій батько пережив пристрасне юнацьке захоплення футболом, що й мій батько теж “без сліз у горлі” не міг слухати пісню “Рідна мати моя…”).
У першій книзі спогадів “Протирання дзеркала” Михайло Федотович згадує дитячі відчуття й прискіпливо оцінює роль своєї родини в становленні молодої людини. Тепло споминає батькову матір, “щастя свого дитинства”, бабу Настю, яка “все хвалить, який я в неї гарний і розумний – тому виросту видатною людиною”. Гірко констатує, “що батько й мати зовсім не підходили одне одному”: батько – інтелігент, закінчив музичне училище, став завклубом, — але не був господарем, “і матір із господаровитої сім’ї Дашків це дуже дратувало”. Ця сімейна дисгармонія була травматичним досвідом дитинства. У 16 років, 1941го, батька М. Слабошпицького забрали в остарбайтери. “Мені не раз доводилося чути, як він гірко шкодував, що не лишився в американській зоні й перебрався в радянську… Переважило бажання побачити матір. Казав, що ніколи нічого так не прагнув у житті, як побачити рідну матір”. Відтоді, пише М. Слабошпицький: “Я не можу без сліз у горлі слухати “Рідна мати моя” або “Два кольори”. Для багатьох це таке безнадійне ретро, а для мене – частина життя. Ці пісні неповторно співав мій батько”. Подружжя Федота й Параски відбулося на хвилі “статевого голоду”, прагнення “утамувати недобраний за війною піст”. Письменник не мав духовного зв’язку з рідною матір’ю, але перейняв від батька трепетне ставлення до його матері – баби Насті. У такій драматичній атмосфері повоєнного українського радянського села Мар’янівки на Черкащині формувався майбутній письменник. Сторінки цих спогадів дуже особисті, але водночас і типові.
Знову ж таки, Михайло Федотович допоміг і мені усвідомити родинну дисгармонію (батько – учитель, мати – “із господаровитої родини”), проаналізувати всі обставини минулого й теперішнього, зрозуміти причини відчуження і вийти не на емоційний, а на філософський рівень сприймання життя і стосунків у сім’ї…
Я безмежно вдячна Михайлові Федотовичу за доброзичливе спілкування, за підтримку, за його активне та чесне прагнення наповнити українське життя книгами, творчістю, інтелектуальними діалогами… Шкодую, що мені пощастило спілкуватися з ним не 40 чи 20, а всього трохи більше 5ти років…
І безмежно сумую, що так зарано його душа відлетіла до Ирію…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment