Киргизький народний епос
Художній віршований переклад українською мовою: Володимир Нарозя
Сказання дванадцяте
Ер-Тоштюк мандрує підземним світом, зустрічається з тигром, ведмедем і мурахою, стає їх другом, Мамит розповідає йому про царя темряви велетня Кок-Доо.
Все більш і більш у глибину,
В пітьму́ спускається Тоштюк,
Країну залиши́в свою
Й народ свій рідний Ер-Тоштюк.
Бати́р іде́ впере́д, і в нім,
Жага життя вогнем горить,
З передчуттям чогось в душі
У невідомий світ глядить:
Не зі́йдеш на хребти́, бо гір нема,
І ворога для бойовищ нема,
Пустель, щоб перейти, ніде нема,
Щоб подолати ріки – рік нема –
Нічого там немає на шляху,
Щоб мужність проявити бойову!
Неждано виникла гора,
Як сідельце́, була гладка,
Чийсь крик почувсь, як із нори,
Дійшов до вуха Тоштюка,
Під’їхав він… Вусатий тигр,
Рудий і пасмани́стий тигр,
В глибокій ямі тигр лежить,
Зубами, пла́чучи, шкребе,
Людською мовою рече́
Так жалібно – аж дух бере:
“Мій вого́нь розпали́, Тоштюк,
Мені руку подай, Тоштюк, –
Поможи у моїй біді,
Дай надію моїй душі!
Пити хочу – води дай мені,
М’яса хочу – прошу́, мені дай,
І, якщо ти людина, – тоді
Стороною не проїжджай.
Я за о́ленем гнавсь – і з’їв,
За маралом я гнавсь – і з’їв,
Я поранив ногу свою,
Думав, довго не проживу!
В клятій ямі без си́л лежу,
Спраглий, з голоду помарнів
І нікого тут не знайду,
Щоби хтось допоміг мені.
Змилосердься над тигром, Тоштюк,
Крові серцю моєму налий,
Я добряче віддячу, Тоштюк,
Прийде час – пострічаємось ми!”
“Що ж, – подумав тоді Тоштюк, –
Розлучивсь з рідним краєм я,
І до тигра прийшла біда:
Ледь не втратив тигр ногу свою.
Щоб у звірів не бути в боргу,
Допоможу я тигру цьому́!”
З коня́ він зліз, узяв свій ніж,
У лапі рану розколупав,
І скалку величезну він
Із ти́грячої лапи дістав,
Водою тигра напоїв
І м’ясом тигра нагодував.
Тигр о́чі ши́роко розкрив
І з вдячністю проговорив:
“У годи́ну важку й будь-яку –
Буде другом руди́й тигр тобі,
Як піднімеш свій меч у бою, –
Буде другом руди́й тигр тобі!
Бути важко богатирем,
Часто поряд чатує смерть.
Я дам ти́грячий вус тобі,
Позовеш – появлюсь тоді!
Як долатимуть вороги –
Ти вус тигрячий підпали,
Клич почую твій вдалині,
Приготуюсь на поміч йти,
Буду в тебе за о́дну мить
І поможу в твоїй біді!”
Зали́шив тигр вус Тоштюку,
Зготовивсь – і чимдуж стрибнув,
Злетів до голубих небес
І швидко із очей пощез.
Все далі іде добрий батир…
Розкинувсь ліс обабіч гори,
Там сосни віковічні скриплять,
Ялиці сніговії скриплять,
Ліс у снігу́ побачив Тоштюк,
Немов на північ вперше прибув!
Нараз – замет, за ним – рівчак,
Реве хтось з нього чутно так,
Ведмідь упав туди й лежить,
Він тяжко стогне і хропить,
Батира вгледів і слова,
Людські́ слова із рівчака
До Тоштюка він вимовля:
“Мій вогонь розпали, Тоштюк,
В горі цім поможи, Тоштюк,
Темним лісом як я блукав,
Оступивсь та й у яму впав.
Спраглий, з голоду я змарнів,
Криком горло я надірвав,
На біду мою подивись,
Руку помочі простягни!”
Оди́н-однісінький, Тоштюк
Не в кра́ю рідному чомусь,
Один-однісінький ведмідь
Чомусь не в лігві – в рівчаку.
І змилувався здоровань,
У яму опустив аркан
І витяг бурого на сніг,
І Тоштюку сказав ведмідь:
“Чолові́че, якщо тобі
Стане важко у боротьбі,
Нападуть вороги лихі,
То на поміч прийде́ тоді
І поможе тобі ведмідь.
Ти мій волос ведмежий візьми,
Буде важко, то ним задими,
І до тебе, Тоштюк, я прийду
І спроваджу від тебе біду!”
Свій волосо́к ведмідь подав,
По-дружньому він заричав,
На задні лапи швидко встав
І миттю із очей пропав.
Вперед ізнову їде батир,
Він думу думає свою,
Обпалена лужи́на пред ним,
Клубочить білий дим на краю.
Хтось плаче у цьому́ диму,
На поміч жалісно зове,
На допомогу Ер-Тоштюк
Крізь дим і вогнище іде.
То загорівсь на полі тім
З травиці мураши́ний дім,
Мураха бідна пропада
І разом з нею вся сім’я.
“Гей, Мами́ти, допоможіть,
Гей, кошму, скоріше беріть!”
Мами́ти підхопили кошму,
Мамити намочили кошму,
І на палаючий дім з трави
Мамити опустили кошму.
Але вогонь палає ізнов,
Не зупинити ні́як його!
Узя́всь за діло Ер-Тоштюк,
З коня зліз і в огонь ввійшов,
Пітник свій зняв кінь Чалкуйрук
І з ним до джерела пішов.
Кінь воду подавати став,
Тоштюк – пожежу заливав –
Вогонь приборкали вони,
Сім’ю мурахи вберегли.
Прийшла вона до Тоштюка,
З всіх вища й червоніш була,
Шість ніг і крилець мала вона,
Вусата й жовтоока була.
Доземно поклонилась йому
І лю́дські вимовила слова:
“Честь і слава тобі, Тоштюк!
Друг мені ти – й тобі я друг…
Загасив ти пожежу нічну
Й врятував мурашину сім’ю,
Захистив мій народ від вогню.
А тепер-но послухай мене:
Ти під землю потрапив, Тоштюк,
Тебе ворог жахливий тут жде,
Вираховує кожен твій крок,
Вирив яму для тебе він вже,
Не зібрати тобі в ній кісток.
Та зумієш здолати усе,
Якщо матимеш друзів, Тоштюк:
В друзі ти – як не можна з людей –
Звірину й комашню запроси,
Хто живе у пітьмі – роздивись
І, з ким краще, – із тими дружи!
Допоможуть тобі у біді
І чотири Мамити твої,
Вус і волос – тако́ж бережи,
Прийде час – знадобляться вони.
І від мене підмогу візьми:
Мурашину ось, ногу візьми!
Як здолають тебе вороги,
Зразу ж ногу мою підпали –
Я на поміч тобі прийду,
Ще й мурах усіх приведу,
Я віддячу тобі, Тоштюк,
І від зла тебе захищу!”
“Що ж, – подумав Тоштюк тоді, –
Під землею теж друзі є
Ця біда – не біда мені,
Всюди ж друзі у мене є!”
Він знов пої́хав полем тьми…
Підзе́мний вигинався схил,
Ущент знесилена трава
Затьмарена, і синизни
Зірок, що світять, – там нема,
Іскринки, як в степу́, – нема.
Там крук нікуди не летить,
Там крук нікому не кричить.
Довкола тиша і пітьма –
То Богом про́кляті місця.
А для Мамитів то був дім,
Буденно почувались в нім,
Ото, як вгледіли цапі́в –
Поле́тіли за ними всі.
Один за одним шпарко біг,
Скакав, як козлик, скільки міг,
А як зморилися вони,
Тоді вже й спатоньки пішли…
В той час, коли вже світло від зір
Погасло на далекій землі
Й світанок жовтий сполум’янів,
Земля пробуджувалась від снів, –
Від сну прокинувсь і Тоштюк,
Праворуч повернувсь Тоштюк,
На місці все – і меч, і щит,
І каже тут йому Мамит,
Що чує землю кожну мить:
“Гей, скорі́ш підіймайсь, Тоштюк,
І за справу берись, Тоштюк!
Сидимо під землею ми
В царстві мороку і пітьми.
Лютий велетень Кок-Доо-ха́н –
Він у царстві цім волода́р,
Величезний в нього живіт –
Заковтнув би туди весь світ.
Нездоланний і грізний він,
Має доньку – зовуть Кулаїм1,
Наймолодша із доньок трьох,
За майстринь всіх земних сильніш.
Як про тебе взнала вона,
То тебе захтіла вона.
Ти – герой і батир, Тоштюк,
Переможеш підземну млу,
А наразі треба тобі
Подружитися з Кулаїм.
З нами тут розлучайся ти,
Далі сам відправляйся ти,
А усіх Мамитів залиш,
Чалкуйруком спокійно їдь,
Щоб зустрітися з Кулаїм.
Ер-Тоштюк – Елемана син.
Подивись на красу її
І спізнай кохання її.
В мить невтішну, і в будь-яку
Розраховуй на нас, Тоштюк,
Буде треба, Тоштюк, зови,
Лиш слова ти оці скажи:
“Гей, Мамити, до мене йдіть!” –
І прибудемо всі в ту ж мить.
З Тоштюко́м-бо Мамити навік
Честю й гідністю поклялись
За́вжди поруч іти по житті –
В дружбі – разом, а в смерті – навпі́л!”
Як шлях – то шлях, любов – то любов,
А при́йде смерть – помре як герой,
Без подорожніх їде Тоштюк,
З ним вірний кінь – скакун Чалкуйрук,
У далечінь прямує Тоштюк.
Змикається пітьма перед ним,
А за пітьмою жде Кулаїм,
Безвісне коло поневірянь,
Випро́бувань, звитяг і розлук,
Шалене коло лю́дських страждань…
Вперед знов їде, їде Тоштюк!
————————
Кулаї́м – ім’я підземної пері, переносне значення в контексті епосу – полонянка життєвих обставин, чия жива душа прагне до добра і світла.
Перлина киргизького героїчного епосу – українською мовою
Не буває великих і малих літератур. Кожна для свого народу велика. І робить неповторний внесок у світову літературу, без якого та не була б повноцінною, зазнала б непоправної втрати. Киргизька література збагатила світову щонайменше двома феноменальними явищами – творчістю Чингіза Айтматова і величним за обсягом, змістом і формою героїчним епосом “Манас”.
Киргизька література до кінця ХІХ століття побутувала лише в усній формі, що дало змогу накопичити чималі фольклорні багатства. Насамперед це стосується героїчного епосу. Високою естетичною вартістю позначені епічні поеми про Коджожаша і його сина Молдожаша, Ер-Тоштюка, Джанила, Ер-Табилди, Курманбека та ін. На найвищі оцінки заслуговують романтичні поеми “Олджобай і Кишимхан”, “Саринджи-Бокьой”, “Мендірман”, сатирична поема “Кедейхан”. Кожен народ мав би за честь пишатися такими творами. Отже, доконечною є потреба перекладати й вивчати оригінальні й художньо досконалі киргизькі героїчні епічні поеми, які без перебільшення можна зарахувати до скарбниці світової культури.
Першим після “Манаса” до українського читача рідною мовою потрапляє в цьому виданні героїчний епос “Ер-Тоштюк” (“щит, захисник народу”). Можна знайти чимало спільного між “Ер-Тоштюком” із фольклорними творами інших народів (типологічна подібність – поширене явище для міфології та давнього фольклору), наприклад – із нашим “Котигорошком”. Як і киргизький герой, Котигорошко потрапляє в підземний, “інший”, світ, на землю його виносить гриф, чиїх пташенят він урятував від повені (Ер-Тоштюка виносить птах, чиїх пташенят герой порятував від дракона). Навіть, як і Ер-Тоштюк, Котигорошко відрізає шмат власного м’яса, аби птиця могла підкріпитися й нарешті винести його на поверхню. Помічники киргизького героя Мамити (Маамити), наділені дивовижними здібностями неймовірно швидко бігати, чути найменші звуки тощо, мають своїх відповідників у казці про Котигорошка та інших українських казках – в образах Вернигори, Вернидуба, Прудивуса та ін.
Киргизи вважають Ер-Тоштюка не лише неймовірним богатирем, а й оборонцем рідного краю й рідного етносу, тому славу і пам’ять про нього “Народ киргизький береже,/ Про силу мрія в нім живе!” Патріотичне звучання “Ер-Тоштюка” ставить його в один ряд із “Викраденням бика із Куальнге”, “Піснею про Роланда”, “Піснею про мого Сіда”, “Словом о полку Ігоревім”, українськими народними думами, сербськими юнацькими піснями…
Переклад “Ер-Тоштюка” українською мовою здійснив Володимир Нарозя, чий внесок у розвиток і зміцнення українсько-киргизьких взаємин важко переоцінити. Він із 1990 р. – засновник і художній керівник Українського народного ансамблю “Барвінок” у Бішкеку, із 1993 р. – засновник і голова ради Українського товариства Киргизької Республіки “Берегиня”, від 1998 року – засновник, автор, редактор і ведучий українськомовної передачі “Берегиня” на першому Національному радіоканалі Киргизстану, із 2006 року – віце-президент товариства дружби “Киргизстан – Україна”, з того ж року – редактор газети “Берегиня”. Володимир Нарозя не просто обіймав ці посади. Обсяг постійної його роботи – неймовірний. Це й організація значної кількості заходів, і музично-концертна діяльність, і налагодження українсько-киргизьких культурних контактів, і тісна співпраця з Посольством України в Киргизькій Республіці та Посольством КР в Україні, й наукова діяльність із дослідження буття українців у Киргизстані, й перекладацька діяльність (про яку трохи згодом), і збереження й навіть розвиток українських традицій і культури на киргизьких теренах…
В українське перекладацтво В. Нарозя стрімко і переконливо ввійшов із виданням “Сказання про Манаса, Семетея і Сейтека” у 2017 році. А до цього були роки напруженої праці у пошуках відповідної лексики, ритміки, збереженні екзотизмів чи підборі їх українських відповідників тощо. Й ось новий внесок у скарбницю українських текстів світової літературної спадщини, її шедеврів – киргизький народний епос “Ер-Тоштюк”.
Микола ВАСЬКІВ
