14 липня свій ювілей святкувала солісткавокалістка Київського національного академічного театру оперети, заслужена артистка України Ганна Довбня.
Це вона – Ганна у “Веселій вдові” Ф. Легара, Розалінда в “Летючій миші” Й. Штрауса, Теодора в опереті “Містер Ікс” І. Кальмана, Химка в мюзиклі “За двома зайцями” В. Ільїна та В. Лукашова та інші ролі. Ганна Довбня – різноманітна й неповторна, у нових образах вона змінюється так, що її неможливо впізнати. Сценічному успіху артистка завдячує своїм батькам: мамі – Ользі Петрівні Довбні, яка підтримує Ганну і зараз в усіх її починаннях, і батькові – Петру Івановичу Довбні, головному поціновувачеві та критику її творчості. Ганна продовжує династію артистів. Її служіння на сцені Національної оперети України дарує глядачам справжню радість.
Сьогодні пані Ганна – гостя “СП”.
– Очевидно, невипадково до свого ювілею Ви обрали виставу “Сорочинський ярмарок”, в якій граєте роль Хіврі.
– Ця вистава мені дуже близька. Вона складна і цікава, викликає багато емоцій і тонких почуттів. Мене призначили на цю роль ще на етапі підготовки, але вперше зіграла її лише кілька років тому, 1 грудня 2018 року, в день, коли мені присвоїли почесне звання Заслуженої артистки України.
Неймовірно люблю наш театр, колектив, керівництво, пишаюсь усіма. Впевнена, що театру такого рівня в Україні більше немає. Ми ніколи не зупиняємося на одному жанрі. Наш очільник Богдан Струтинський дає можливість розвиватися всім. Чудово, що сьогодні для нас створили прекрасні умови для творчості. Зізнаюсь: коли прийшла до театру у 2000 році, тут усе було інакше.
Та повернімося до вистави. “Сорочинський ярмарок” – це наше життя, побут, колорит. Це окремий світ, надзвичайно цікавий, емоційний і, головне, рідний для українців. Коли більше десяти років тому Богдан Струтинський запропонував мені цю роль, я, чесно кажучи, побоялася. У консерваторії нас вчили співати, а акторської майстерності бракувало. Це титанічна праця, не завжди все виходить від початку, постійно доводиться долати якісь перешкоди. А я з тих людей, які, коли щось роблять, повинні бути абсолютно впевненими в собі. Лише так можна досягнути хорошого результату. А коли актор невпевнений у собі, то й публіка сумніватиметься в ньому.
Раніше було складно вийти в цій ролі, бо я багато чого не знала і не розуміла. Це вже зараз усвідомлюю, скільки в цьому персонажі мудрості, жіночого болю, розчарування. Молодій дівчині важко зрозуміти жіночі емоції, для цього потрібно багато пережити самій. Кожен персонаж має свою історію до того моменту, як вийшов на сцену, і нам треба донести до глядача, чому зараз склалася саме така ситуація. У нашому театрі потрібно вміти все: одночасно говорити, співати і танцювати.
Ще однією складністю було входити у виставу, якій вже багато років. Вона обжита, має власне життя. Головне – не зламати цього життя, яке народжувалося не за один день, не розірвати тієї невидимої нитки, що єднає партнерів.
Мій персонаж постійно змінюється. Щоразу знаходжу в ньому щось нове. Інколи відштовхуюсь від настроїв глядача. З різними партнерами все порізному. Але навіть ті вистави, в яких ти граєш з одними й тими самими партнерами, не схожі між собою. Зізнаюсь: часто буваю незадоволена собою. Намагаюся робити висновки, переосмислювати, що зробила не так. Буваю задоволена своєю роллю, але таке трапляється рідко.
– А яким був Ваш шлях до оперети?
– Мій батько – народний артист України Петро Іванович Довбня (тенор) – розпочинав свою творчість у художній самодіяльності в селищі Кам’яні Потоки під Кременчуком. Саме з художньою самодіяльністю приїхав до Києва, виступав у Театрі оперети. Після концерту до нього підійшла педагог із Київської консерваторії (нині Національна музична академія України імені Петра Чайковського), прізвища, на жаль, не пам’ятаю, і запитала, чи не хоче він вступити до них на навчання. Така пропозиція була повною несподіванкою. Прийшов на останній тур прослуховування, де йому сказали: “Ви зараховані”. Звісно, батько хотів співати, але такий подарунок долі став справжнім сюрпризом. Навчався у Зої Гайдай, яка й познайомила моїх батьків.
Я з дитинства любила музичну комедію, фільми “Містер Ікс”, “Летюча миша” та ін. З нетерпінням чекала, коли їх покажуть знову, потім вони з’явилися на дисках. Згодом вступила до консерваторії, моїми викладачами були Сергій Шутько та Володимир Шейко. Потрапила до спільного проєкту оперного класу Музакадемії і Театру оперети. Мали робити виставу. Спочатку було багато претендентів, а врешті залишилося три.
Передивилася всі вистави в опереті, знала всіх виконавців, порівнювала, як одну й ту саму оперету чи мюзикл грають різні актори. Мені це було надзвичайно цікаво, хоча ще не уявляла себе в цьому театрі. Велике враження на мене справили Фемій Мустафаєв, Ольга Камінська, Тамара Тимошко, Олександр Деняков, Микола Бутковський – всіх не перерахувати. Коли закінчувався наш проєкт із цим театром, я зізналася Володимиру Шейку, що, швидше за все, не зможу працювати в опереті. На що він мені відповів: “А я тебе не відпускаю. Ти будеш працювати в цьому театрі, це твоє місце. Подумай…”
Я подумала і вирішила прийти на прослуховування. До того ж, перед цим відіграла тут дві вистави. Мене взяли. Першою була ролі Маріци в однойменній опереті Імре Кальмана, яку поставив Сергій Сміян. Коли вперше виходила на сцену – трусилася, немов осиковий листок. Переживала, збивалося дихання, позабувала все, що знала і не знала (сміється). Не можу сказати, що я боялася сцени. З третього класу співала в хорі Українського радіо і телебачення. Не боялася й публіки, але страшно було зробити щось не так чи когось підвести. Під час першої вистави не все вийшло. Лаяла себе, казала, що більше ніколи не буду цим займатися. Але не святі горшки ліплять.
За роки відчуття змінилися. Звісно, нерви є, без цього ніяк не можна. Якщо акторвокаліст зовсім не хвилюється перед виходом на сцену, то йому потрібно йти з професії. У певний момент є переживання, але все одно вже поіншому. Навіть важко порівняти колишні та нинішні емоції.
– Крім “Маріци”, Ви грали і в інших виставах Сергія Сміяна?
– Були “Голландочка” і “Фіалка Монмартру”. Як режисер Сергій Костьович мені дуже допомагав. Мали теплі й довірливі стосунки, тепер залишилися хороші спогади.
Цікавою була роль Ганни у “Веселій вдові” – шикарної та багатої жінки, яка вийшла у світ, аби погратися з чоловіками. Їх було багато біля її ніг, вона фліртувала і не знаходила пари, поки не зустріла графа Данила. Ганна – одна з моїх улюблених ролей із шикарною музикою.
А однією з найскладніших у акторському та музичному плані була роль мудрої Розалінди в опереті “Летюча миша”. Дуже люблю цей образ, довго грала. Поставила цю виставу Тамара ТимошкоГорюшко. Вона нам багато підказувала, ділилася своїм акторським досвідом.
Сьогодні я вже перейшла на більш характерні ролі.
Мене інколи запитують, яка моя улюблена роль. Не можу відповісти на це запитання, бо люблю всі ролі. У кожну вкладаю частину себе, частку свого життя.
– Мабуть, найбільше ролей Ви зіграли у виставах, які поставив Богдан Струтинський?
– Він теж нас багато чого навчив. Цікаво спостерігати, як працює Богдан Дмитрович. Подобається його незламний дух. Нам дуже поталанило, що маємо такого режисера і керівника. У мене складна роль Теодори в його постановці “Містер Ікс”. І взагалі у мене немає простих ролей.
Окрема сторінка в моїй творчій біографії – вистава “За двома зайцями”. Спочатку мала грати Попадю. Потім Богдан Дмитрович запропонував роль Химки. Там зовсім не треба співати, це суто драматична роль. Прийшла додому, десь годину сиділа і думала, чи впораюся. Потім вивчила роль і вирішила спробувати. Поступово вийшов образ Химки. Зізнаюсь: це була роль на подолання самої себе. Адже всім жінкам хочеться бути такими красивими, як Ганна Главарі чи Розалінда, а це вже зовсім інший образ.
Одна з останніх на сьогодні ролей – свахи Єнти у виставі “Скрипаль на даху”. Ця вистава особлива, вона нагадує про непросту ситуацію, в якій сьогодні опинилася Україна.
– Маєте досвід роботи з режисерами з інших країн?
– “Сімейку Аддамсів” поставив режисер із Литви, дуже цікава робота. Після карантину вже зіграли цю виставу кілька разів. Перші дві вистави йшли складно, а після третьої вийшли окрилені. Поступово поновлюємо наші емоції. Півтора року перерви для актора – це забагато. Ми грали малі форми, але цього недостатньо.
Люблю працювати з різними режисерами. У кожного свій підхід, але завжди вдається знайти спільну мову. Дуже цікаво було працювати і з грузинським режисером Іраклієм Гогіа, який ставив у нас виставу “Ханума”.
Крім великої, граю на малій сцені у виставі “Дзвіночок”, яку поставив Віталій Пальчиков. Відчуваю, що не вистачає сценічного простору. Декому з моїх колег заважає, що зовсім поруч глядачі, а мені так навіть цікавіше. Інколи доводиться виступати з концертами, як у великих, так і в камерних залах. У моїх планах зробити сольний концерт в Артцентрі імені Івана Козловського, під час якого прозвучать арії з опер, оперет, романси.
– Що можете розповісти про свою родину?
– Мій батько дуже допомагав порадами, міг трохи покритикувати або похвалити. Саме він чи не найбільше вплинув на вибір професії. Крім співу, з дитинства ні про що не думала. Ще в школі знала, що піду в музичне училище. Це питання навіть не обговорювалося.
Мама працювала інженеркою. Сьогодні це моя опора, без мами я б ніколи не змогла досягти того, що маю. Не кожна вистава дається легко, бувають недоспані ночі, сльози розчарування. А сім’я все це витримує.
Мій чоловік Геннадій Ващенко – заслужений артист України, баритон, провідний соліст Національної опери України. Ми з ним навчалися разом, а згодом зустрілися і вже багато років спільно йдемо по життю.
Дочка спочатку хотіла йти нашим шляхом, але потім зрозуміла, що це не її. Я не наполягала. Дехто думає, що тільки вийшов на сцену, розкрив рота – і ти вже зірка. Насправді для досягнення успіху потрібно щоденно над собою працювати.
Маю онука й онучку. Онук ще зовсім маленький, а онучці три роки і чотири місяці. Онучка вже була в театрі, дивилася виставу “Кицькин дім”, де я граю Свиню. Вона мене впізнала, закричала “Бабуся!” і стала рватися на сцену. Довелося її виводити в коридор. Відтоді минув рік. Коли запитую її, чи підемо ще до театру, вона цікавиться: “А на сцену підеш?” – “Ну так” (усміхається). Разом із нею співаємо. Дитині потрібні і танці, і музика. А там вже як складеться життя.
Доводиться грати у виставах і для дорослих, і для дітей. Відмінності, звичайно, є. Дітей треба змусити слухати, їх потрібно зацікавити. Також у дитячих виставах працюємо і для дорослих, які сидять поруч. Якщо їм сподобається, то вони знову приведуть до театру дитину. У дорослих і дитячих виставах різні відчуття, різна енергія. Вважаю, що до кожної вистави потрібно ставитися як до повноцінної роботи.
– Були на гастролях?
– Лише в Україні. Маю сказати, що публіка в різних містах не однакова. Чудові глядачі в ІваноФранківську, Чернівцях – там нас дуже добре приймали. А в Києві публіка вибаглива, можливо, інколи навіть цинічна. Мабуть, тому, що їй доступно багато того, чого не можуть побачити люди в інших містах.
Але і в самій столиці відчуваєш на кожній виставі, що глядач різний. Інколи вистава йде складно, а інша – як пісня. Багато залежить від людського фактору.
– Пробували себе в драматичних виставах?
– Поки що ні, хоча дуже люблю такі вистави. Вважаю, що й комедію треба грати через драму. Але коли приходжу до чоловіка в оперу, то хоч і люблю цей жанр, але ловлю себе на думці, що мені ближчі оперета і мюзикл. Світла добра музична комедія особливо потрібна людям сьогодні.
Як вже говорила, граю і в оперетах, і в мюзиклах. Різна специфіка, різна подача голосу. Мені легше виконувати класику, а до мюзиклу потрібно прилаштуватися. Там музика стилізована, вона ближча до естрадного виконання. Там треба працювати з мікрофоном, а через нього чути всі вади голосу.
– Чи є ролі, які ще хотіли б зіграти?
– Дуже хочу, щоб повернули оперету “Циганський барон” Йоганна Штрауса. Довго грала в цій виставі Мірабеллу, а останні тричотири покази – Чіпру. Було б добре попрацювати над цим образом. Ще б охоче зіграла Кароліну в “Містері Іксі”. Репетирувала сцени з цієї оперети з Сергієм Яцуком. Загалом у мене сьогодні багато різнопланових ролей, тільки встигай грати.
У вільний час люблю вишивати бісером, вишила багато картин і дві сукні. Також подобається готувати. Якби не оперета, то, напевно, захотіла б відкрити ресторан, де одного тижня відвідувачам пропонували б одну кухню, а наступного – іншу. Хоча розумію, що в нашій країні чесний бізнес вести непросто.
Тим, хто хоче присвятити себе опереті, хочу сказати: аби досягти успіху, потрібно не просто любити цей жанр, а любити його безмежно.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
