Класики української філософії: Григорій Сковорода

Сергій ПРИСУХІН,
доктор філософії,
викладач Київської православної богословської академії

Як не можна горсткою піску засипати бездонний океан, як не можна широко розкинене полум’я погасити краплиною води, як не можна орлові літати в маленькім пуделочку, так не може дух чоловічий заспокоїтись матеріяльними добрами. Дух чоловічий – це безодня безконечна, як небо, або час. Нерозумні люди! Чи довго ви ще будете залишатись в блуканні? Чому ви не думаєте про того, кого називаємо Богом? Чому ви не стараєтесь наблизитись до Нього? В шуканні Бога чоловік знайде повне заспокоєння бажань свого духа.
Григорій Сковорода1

Вищий рівень філософської культури, яку несли в світ діячі Києво-Могилянської академії, репрезентував її геніальний вихованець Григорій Сковорода (1722–1794 рр.) – український філософ, педагог, поет, мандрівний проповідник, містик. Уважав, що ядром філософського пізнання є не тільки пояснення сутності світу і людини, а й поширення такого практичного знання, яке би гарантувало отримання людського щастя ще за земного життя (евдемонізм2). Іншими словами, предмет практичної філософії Сковороди полягає не стільки в любові до мудрості, скільки в пошуках щастя (особистісного і суспільного), яке можна отримати за допомогою віри і розуму, невід’ємно від християнської містичної інтуїції та реалізації відповідного їм сенсу життя (відновлення втраченої єдності між людиною і Богом).
Відомо, що Григорій Сковорода народився в селі Чорнухи на Полтавщині у козацькій родині. Філософсько-богословську освіту отримав у Києво-Могилянській академії, де навчався з невеликими перервами з 1734 р. і до 1753 р. Служив співаком у придворній капелі цариці Єлизавети в Санкт-Петербурзі, перебував у складі посольської місії за кордоном. Прослухав університетські курси в Угорщині, Австрії, Польщі, Німеччині, Італії. Особливо важливим було його перебування в м. Галле (Німеччина) – тодішньому центрі пієтичної філософії3, а знайомство з її представниками вплинуло на формування власної філософської позиції (екзистенційно кордоцентричного евдемонізму). Природна обдарованість Г. Сковороди зробила його поліглотом: він прекрасно знав латину, грецьку, німецьку та інші мови, що дало йому можливість ознайомитися з вченнями античних філософів, у тому числі з філософією Платона.
Деякий час працював викладачем поетики в Переяславському колегіумі, але був звільнений з посади за нетрадиційний підхід у викладанні. У 1751 р. повернувся в Києво-Могилянську Академію, щоб продовжити навчання в класі богослов’я, але повного курсу не прослухав, позаяк митрополит Т. Щербацький рекомендував його як кращого студента домашнім учителем поміщикові С. Томарі. У 1753–1760 рр. Сковорода навчав сина Томари Василя різним наукам і філософії, виховував його, використовуючи ідеї “філософії серця”, згодом викладав поетику і грецьку мову в Харківському колегіумі. Тут він познайомився з вихованцем колегіуму М. Ковалинським, який став його найближчим другом, а після смерті – першим біографом і видавцем його творів.
З 1769 р. Сковорода відмовляється від будь-яких офіційних посад і обирає долю мандрівного філософа-проповідника. Не будучи ченцем, він стає ніби ченцем у миру, головними характеристиками способу життя філософа стали аскетизм, пісництво, моральна чистота, любов до людей, простота у всьому і вміння жити в Бозі. Любов до Бога, підтвердження Його містичної присутності в людській душі мотивували особисте життя і творчість Сковороди. Упродовж 70-80 рр. Сковорода подорожував містами і селами Слобідської і Наддніпрянської України. В цей час завершилось формування його філософської і життєвої позиції.
Головними творами, що репрезентували його філософські погляди, були “Басня Езопова” (1760 р.), “Розмова п’яти подорожуючих про істинне щастя в житті” (1772 р.), “Дружня розмова про духовний світ” (1775 р.), “Потоп зміїний” (1791 р.) та інші. У цих та інших працях Сковорода обґрунтував своє філософсько-етичне вчення про “три світи”, про “дві натури”, про “сродну” працю, щастя тощо. Істотну конкретизацію філософська позиція Сковороди отримала також у його поетичній та епістолярній спадщині.
Твори Г. Сковороди за життя ніколи не видавалися й деякий час по смерті розповсюджувалися в рукописах, про що красномовно свідчать рядки Т. Шевченка:
Давно те діялось.
Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п’ятака –
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге — та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу.
Та й списую Сковороду
Або “Три царіє со дари”…4
Основним предметом філософських розмірковувань Г. Сковороди була проблематика християнської релігії та християнська етика. Відомо, що сутність релігії і Бога Сковорода аналізував із пантеїстичних позицій. Матерію розумів як вічну й безмежну природу, що в своєму саморозвитку керується власними законами. Він уважав, що природа й Бог тотожні. Бог є першою умовою (першопричиною) дійсності, формою, яка організує матерію та появу людини в матеріальному світі. Він є всюди, але побачити його неможливо, бо він має невидиму натуру. Бога можна пізнати через мову образів, символів, метафор. Головним методом аналізу релігійних і моральних проблем став антитетичний метод (пошук і протиставлення протилежностей – життя і смерті, добра і зла, розуму і глупоти тощо). Злиття протилежних ознак є символом руху – все в світі рухається по колу від Бога до Бога. Свідомо сприйняти присутність Бога дозволяє віра і філософія. Ось чому філософію Сковорода подавав як особливу практику вміння жити в Бозі, християнській любові і гармонії з природою і самим собою (своєю совістю), а також із собі подібними Божими творіннями. Філософським кредо Сковороди став винайдений ним закон елімінації важких справ: “Те, що потрібно, не важко, а те, що важко, – не потрібно”. Дотримання цього закону скеровує дії і вчинки людини до щастя і блаженства. Філософ аргументував тим, що завдячуючи безмежній любові Бога до людини, Він навчає її як стати щасливою (все потрібне зробив легким, а непотрібне – важким). Отже, щастя доступне всім людям і передусім тим, хто прагне жити за образом і подібністю до Бога. Окрім того людина в щасті потребує також спокою душі – “миру душевного”.
На думку Григорія Сковороди, всю дійсність, створену Богом, віддзеркалює зміст поняття “три світи”, які складають “макрокосм” (природа), “мікрокосм” (людина) й “світ символіки” (Біблія). Символи світу Біблії ведуть людську душу до возз’єднання з вічною і незмінною сутністю – Богом. Відповідно кожний з існуючих світів складається з “двох натур”: першої – видимої (“тварної”, “сотворенної”, матеріальної) та другої – невидимої (внутрішньої, духовної, Божої). Внутрішня натура є проявом божественної сутності світу (є Богом), пронизує весь світ і надає йому сенсу розвитку.
Макросвіт (“макрокосм”) за зовнішньою оболонкою реалізує Божі замисли. Мікросвіт (“мікрокосм”) – це світ людини, позначеної суперечливим співіснуванням її невидимої натури з тілесним гріховним життям. Істинна людина з’являється лише тоді, коли, пізнаючи себе, вона знаходить у собі “невидиме” духовне, а, отже, Бога. Ось чому пізнання людиною самої себе є пізнанням Бога. Головним інструментом самопізнання стає людське серце. Вчення про можливості “серця” (“сердечного пізнання”) є візитівкою філософської антропології Сковороди. В його “філософії серця” знайшли своє віддзеркалення перші спроби розуміння ролі підсвідомого і надсвідомого (надрозумового) в людському житті. Людське серце, а не розум, є джерелом бажань, почуттів, дій і вчинків. У такий спосіб через пізнання серцем самої себе людина пізнає свою духовну сутність, свою душу, вчиться любити Бога, саму себе і собі подібних (“безодня кличе безодню”). Символом людини, яка вже пізнала Бога, став образ Нарциса, який, люблячи Бога, любить себе і навпаки.
Г. Сковорода зробив практичний висновок: любов і служіння людини Богу є водночас і любов’ю до самої себе. На основі вчення про служіння самій собі й любові людини до самої себе філософ творив нову релігію – “релігію доброчинності й любові”.
Окрім антропології складовою частиною філософії Сковороди стала його християнська етика як вчення про шлях людини до щастя, розуміння добра та зла, сенсу людського існування. Філософ стверджував, що людина може досягнути щастя або самостійно, або за допомогою інших людей. Але в будь-якому разі головною умовою його досягнення стає відповідність дій та вчинків людини потребам “внутрішньої натури”, виявом чого є спорідненість (“сродність”) праці. Інакше кажучи, людина повинна узгоджувати душевні бажання з можливістю їх реалізації в об’єктивній дійсності.
Суспільна гармонія, на думку Сковороди, можлива лише в тому суспільстві, в якому створено умови для “сродної” праці, й навпаки, суспільство, яке цьому не сприяє, є суспільством дисгармонії й зла, де не може бути реалізоване просте людське щастя. Тож не дивно, що мислитель уважав головною наукою в суспільстві й про суспільство науку про людину та її щастя. Висуваючи ідею “сродної” праці (праці за покликанням), Григорій Сковорода одним із перших в європейській культурі сформулював геніальну здогадку про абсурдність декларування ідей рівності, протиставляючи їм ідею “нерівної рівності” (“неоднакової для всіх рівності”). Він не зрідка говорив про те, що висловлюватися про рівну рівність це те саме, що говорити нісенітниці. Сковорода ілюструє ідею нерівної рівності символом водограю: Бог є подібним до водограю, що заповнює водою різні посудини відповідно до їхнього об’єму: “менший посуд менше має, але в тому є рівний більшому, що однаково повний”. Отже, мета всіх людей єдина – ще при життєво наближатись до Бога, але кожна людина має свій власний шлях, своє призначення і перспективи.
Помер Григорій Сковорода на 72-му році життя у маєтку свого давнього приятеля Андрія Ковалевського в селі Пан-Іванівці на Харківщині 9 листопада 1794 р. На могильному камені, згідно із заповітом, було написано слова, які визначають розуміння сенсу життя і спрямування філософії геніального християнського містика: “Світ ловив мене, та не впіймав”.
Узагальнюючи, можемо стверджувати, що Г. Сковорода став фундатором української класичної філософії. Незважаючи на всі спроби російських істориків філософії зарахувати Сковороду до шерегу представників російської філософії, їм це зробити не вдалося через його оригінально український тип мислення, який увібрав українські філософські традиції Х–XVI ст., з притаманними їм рисами кордоцентризму (серце як єство людського духу), поліфонізму (екзистенційно особистісна множинність світу виражена вченням про “три світи”), концепцією нерозривного зв’язку людини з природою і рідною землею (вчення про “сродну працю”) в єдності з духовними цінностями західноєвропейського Відродження, Нового часу та Просвітництва.
Немає причин не погодитись з узагальнюючою оцінкою ролі і значення філософії Сковороди, зробленою видатним істориком української філософії Дмитром Чижевським, що не втратила своєї актуальності до сьогодні: “Якими б шляхами не пішов духовний розвиток України, – той розвиток мусить нав’язувати раз у раз до тих самих центральних епох у духовній історії України – до барока та романтики. При цьому все нові і нові зустрічі з постаттю Сковороди необхідні. Ця постать буде безумовно що дальше зростати та притягати до себе ще більшої уваги, ніж досі. Прийшов, здається, час, коли Сковорода може стати й назверх, для чужинців, типовим представником українського духа, – бо й на Заході росте увага до тих самих течій духової історії, з якими найтісніше зв’язаний Сковорода…”7

————————

  1. Цит. за: Проф. Євген Онацький. Українська мала енциклопедія. Книжка XIV. Літери Се.-Сті. Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині, Буенос-Айрес, 1965. – С. 1761.
  2. Евдемонізм – етичний принцип, за яким основою моральності є прагнення людини до щастя: особистого або суспільного. Найповніше проявився в античній етиці (вчення Демокрита, Сократа, Аристотеля), пізніше ідеї евдемонізму розвивали французькі філософи-просвітники ХVІІІ ст. К. Гельвецій, Д. Дідро, які проголосили прагнення до щастя метою існування людини і суспільства загалом.
  3. Пієтизм – релігійно-філософська позиція, яка надавала особливої значущості особистому благочестю, релігійним переживанням віруючих, а також відчуттю живого спілкування з Богом.
  4. Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. – К., 2003. – Т. 2: Поезія 1847-1861. – С. 58.
  5. Тут і далі афоризми Сковороди цитуються за: Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ – поч. ХІХ ст. / Упорядник Валерій Шевчук. 2-ге вид. – К.: ТОВ “Видавництво “Кліо””, 2019. – С. 374–392.
  6. Цит. за: Проф. Євген Онацький. Українська мала енциклопедія. Книжка XIV. Літери Се.-Сті. Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині, Буенос-Айрес, 1965. – С. 1761.
  7. Чижевський Д. І. Філософія Г.  С. Сковороди / Підготовка тексту й переднє слово проф. Леоніда Ушкалова. – Харків: Прапор, 2004. – С. 208.

“Чи є щось необхідніше людині, як дихати. І на те повсюди є повітря… О глибина премудрої благоти, що сотворила потрібне неважким, а важке непотрібним”5
“Бути щасливим — це значить пізнати, знайти самого себе”
“Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; як риба у воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяяння — відчини лише вхід у душу свою”
“Не той щасливий, що бажає кращого, а хто задоволений тим, чим володіє”
“Коли твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий”

“Все – трава і лушпиння, все – прах і тінь, все минає; серцем же людина вічна”
“Кожен є той, чиє серце в нім: вовче серце – справдешній вовк, хоч обличчя людське; серце боброве — бобер, хоч вигляд вовчий; серце вепрове – вепр, хоч подоба бобра”
“Не за обличчя судіть, а за серце”
“Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце”

“Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю”
“Хіба не любов усе єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує”
“Без бажання все важке, навіть найлегше”

“Всі люди думають тільки про блага земні. Купці дурять покупців, щоб здобути грошей якнайбільш. Поміщики скуповують помістя й заводять коней закордонних. Службовці гнуться перед начальством, щоб стати вище над іншими. Юристи гнуть закони на власну вигоду. Віршороби улещують вельмож віршами… А в мене одна дума не виходить з голови: як би мені розумно жити й розумно з цього світу відійти?”6
“Коли вовк грає на свиріль, ведмідь танцює, а лошак носить поноску, годі не сміятися. Кожна нешкідлива невідповідність смішить. А коли вже вовк став пастухом, ведмідь ченцем, а лошак радником — це не жарт, а біда. О коли б ми пізнали, як це суспільству шкідливо”
“Не той дурний, хто не знає (ще такий, котрий усе знає, не народився), але той, хто знати не хоче. Зненавидь глупоту: тоді хоч і дурний, а будеш у числі блаженних”

“Ні про що не турбуватися, ні за чим не турбуватися – значить не жити, а бути мертвим, адже турбота – рух душі, а життя — це рух”
“З видимого пізнай невидиме”
“Без ядра горіх ніщо, так само, як людина без серця. Краще голий та правий, ніж багатий та беззаконний”
“Більше думай, а тоді вирішуй. Спіши повільно!”
“Світ спочатку тішить, а потім мучає і карає”
“Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме хорошого, то звертатиметься до поганого”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment