Наш час за сімома печатями

Тетяна КононЧук,
літературознавиця, членкиня НСПУ

Так багато можна згадати про Михайла Слабошпицького… Спільну працю над виданнями ще у видавництві “Веселка”, якот над книгою Бориса Харчука “Зазимки і весни” (1989), до якої Михайло писав передмову і дав приклад літературознавства вищої проби. Але згадаю про одне. Коли не стало письменника, в ЗМІ повідомлялося, що він писав, але не завершив роман під робочою назвою “Основний час”. Уривки з цього роману друкувалися в газеті “Слово Просвіти” (2016, №№ 27, 28) та в журналі “Березіль” (2016, № 78). Досліджуючи літературу, в якій ідеться про трагедію Голодомору 19321933 років, я була рада, що виявила в розділі “Пракситель і Галатея” з цього роману розповідь про одну з найстрашніших трагедій українців. Як усе, що писав Михайло Слабошпицький, це було, містко, правдиво і так, як знає старше покоління, бо на собі перенесло ті жахи.
Час і його персонажі в романі впізнавані. Через реалії хрущовської доби показана й доба Голодомору, роль журналіста у формуванні суспільної свідомості, пристосуванство колишньої активістки до нового життя, її демагогічна пропагандивна декларативність, показушний патріотизм. І також вдало виведено образ діда Вузлика, народного філософа, незалежного сільського мудреця, для якого правда понад усе. Саме він відкриває очі журналісту “Праксителю” на його “передову” колгоспницю, пенсіонерку ЗавадуГалатею, яка в тридцять третьому році спровадила стількох односельців на той світ. Дід Вузлик відповідає, за що ж любити Заваду: “За те, що людей викидала з хат, що відряджала їх із малими дітьми аж до білих ведмедів? (…) Розкуркулювала найкращих господарів. (…) Водила комнезамів, які винюшкували, хто й де зерно поховав од совєтської власті. Вона, як собака, нюхом чула, де що в кого було приховано. Її проклинали, і якби прокляття збувалися, то вона вже давно кипіла б у пеклі. Людоїдка. Щитай, половина з вивезених зосталися б у селі, якби не Завада. Кричала, що й того, й того треба вивезти, бо кровопивці. Куркулі зажерливі. В район за п’ятнадцять кілометрів бігала, якщо її тут не слухалися. А район нікого не пощадив. Усіх, на кого вказувала, вимели”.
Не можемо знати, як би всі сюжетні лінії розгорнув автор. Але зрозуміло одне: це була б правда життя у високохудожній формі, як це завжди змальовував письменник. На жаль, основний час, земний час його завершився…
А так було звично чути референтку Слабошпицького, пані Галину: “Вам телефонують із видавництва “Ярославів Вал”. Тетяно Іванівно, Михайло Федотович запрошує Вас на презентацію книги, що відбудеться в Національному музеї літератури…”.
Дуже сподіваюся, що і надалі працюватиме видавництво, яке організував Михайло Слабошпицький і видав так багато цікавих книг; що друкуватимуться в ньому нові книги, будуть організовуватися літературні вечори. Будуть опубліковані книги Михайла Слабошпицького, які він не встиг надрукувати. І матимуть продовження інші його патріотичні справи.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment