Національний Просвітник чеснот

Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України
У ці дні від затуманених карпатських верховин до донецьких степів чуються соборні дзвони. Вони славлять, віншують, здоровлять високодостойного Українця – Івана Дзюбу. Щиро, вразливо, велично. Моя землячка Ольга Кобилянська такий стан душі обрамлювала і ущасливлювала співом Слова: “Коли чую (таку) музику – готова я вмирати. Стаю тоді божевільно-відважна; стаю велика, погорджуюча, любляча…”.
Іване Михайловичу! Нехай цей трепет і суголосся наших українських сердець будуть з Вами у ювілейні дні Вашого Ангела, як данина шани і поваги до Ваших життєвих творінь, прозрінь і заобрійних мрій Україною.

Думати, писати про Івана Дзюбу, відчувати його світоглядно є справою етично відповідальною. Очевидно, вона для глибоких творчих розвідок доброчесних та мудрих дослідників, оскільки торкається життєдіяльного простору людини, яка окреслювала не параметри, а сутнісні вектори руху української нації. Ця ще не осягнута вершинність літературознавчих, суспільно-політичних надбань, філософічних розмірковувань великого українського Просвітника були, є і слугуватимуть надалі знаменом для національного поступу. Проте, навіть пізнавши смисли й почуттєві налаштованості Дзюби, все ж поза “кадром” залишатиметься утаємниченість, розмислова непідкореність.
Правду кажуть, що “у людському спілкуванні невисловлене вкрай важливе”. Здоровлячи Ювіляра, надіємося, що нас очікуватимуть несподіваності високих думок і духовних злетів, які нуртуватимуть снагу, неспокій, “спалахування душі”. Бо часто лише одна присутність цієї знакової для України Постаті спонукає людей “олюднюватися”.
Справді, моральна охайність Дзюби, витворена людськістю, громадянською мужністю, українськістю, шляхетністю поведінкових норм, духовною аристократичністю, ідейною одержимістю…, завжди додавала “я-позитиву” в різних суспільних середовищах. Незалежно від обставин, він залишався невтомним Будителем національного духу, зітканий із чеснот, які гідні прикладу для сущих і ненарожденних.
Нинішній швидкоплинний час, разючі зміни (у доброму і злому контексті), загрозливі й непередбачувані виклики дедалі більше актуалізують ті наболілі проблеми, які завжди хвилюють Івана Дзюбу. Він по-справжньому, як суспільний діяч, залишається системним і глибоким у світобаченні, не зіпсований “олігархістами”, лібералістами, федералістами, все­світниками-інтернаціоналістами. Дзюба – великий Українець, який входить до головного проводу Нації, сповідуючи Україну як цінність духовну, ідейну, політичну, світоглядну, не спекулюючи фразеологією модерних політиків, а свято возвеличуючи найсокровенніше – “Україна понад усе!”
Пригадую його блискучу державницьку співдоповідь на І Всесвітньому форумі українців 21 серпня 1992 року. З натхненням і водночас болем у серці звертався він до українства, розсіяного по світу, витісненого за межі етнічних територій унаслідок національного гніту, політичного терору чужинецької влади. Захоплено й гордо промовляв, коли торкався “здатності українців вести боротьбу за свою свободу й за драматичних умов вигнанства”. Він закладав ті вартісні основи, які трохи пізніше викристалізувалися в конституційні положення стосовно єдності українства на материзні і поза її межами. “Сьогоднішній день знаменує кінець доби нашої історії, коли українці були роз’єднані не тільки кордонами, а й взаємним незнанням, підозрами, інспірованим ворогуванням, – проголошував Дзюба, – а нині можемо не тільки пізнавати один одного, а й формувати разом свої політичні, життєві, культурні орієнтири для створення нового образу України”. Він був одним із тих, хто дав чітке наукове обґрунтування постави незалежної України як результату боротьби багатьох поколінь українців, що вибудували ідею самостійності України ідеалами Шевченка і Франка, “великих просвітителів і різьбярів народного духу”.
Тоді, на зорі Незалежності, він прискіпливо оцінював кроки нової (старої) української влади, конструював логіку політичної боротьби, закликаючи національно-демократичні сили до єдності і оборонства громадянських прав, щоб владу не прибрали “відмиті й невідмиті” комреваншисти”. Його мрія про формування влади національної довіри як ефективного інструменту державотворення для тих часів (і не лише) була раціональною, оскільки несла загальнонаціональне порозуміння.
Вдумливо й відповідально розставляв акценти навколо найбільш чутливих тем: ідеології українського націоналізму, політичної нації, державної ідеології, національної визначеності України, етноісторичних цінностей та етнокультурного розвитку.
Уже тоді вбачав головну проблему подальшого розвитку України в нагальній необхідності суспільної консолідації, яка уможливлюється лише на ґрунті спільної ідеї, практичної державотворчої діяльності, загальнонаціональних інтересів. Він розвивав ідею (хай і суперечливо) Української національної держави, що дотримується принципу національного інтересу та національних пріоритетів у державному значенні. Маючи природний дар передбачати хід суспільних процесів, досвід життєвих випробувань, культурний та інтелектуальний особистісний потенціал, Дзюба прогнозував для України варіанти безкровної еволюції переходу від тоталітаризму до демократії, мирне урегулювання міждержавних і міжнаціональних проблем. Проте в цьому він не був імперативно однозначним. “Станеться так чи ні, – зазначав він, – залежатиме від міри консолідації української нації-держави”. Не культивуючи абсолютно хибні та позаконструктивні ідеологеми на кшталт “єдина країна – единая страна”, Іван Дзюба чітко усвідомлював значущість ідеї спільної мети. Такою загальносуспільною ідеєю для нього була Україна, яка для всіх громадян ставала життєвим інтересом. “Інтерес без ідеї нікуди не веде”, – говорив цей інтелігентний Просвітник чеснот нашого часу. Зусилля кожного з нас, свідоме будування України справами, а не патріотичною риторикою, консолідація дією для України ставали для нього мірилом громадянськості Особистості.
Для мене він асоціювався ще й в образі талановитого й сумлінного Вчителя, оскільки був прикладом у вірі, слові і дії. Переконував, виховував, надихав на чин і позицію, бо Сам таким Був. Те вічне Франкове правило виявляти любов до свого народу не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею було завжди з ним і в ньому. Ця ідейно загартована і духовно зріла постать не залишала, здавалося б, в суспільно-політичній ніші місця для компромісів. Проте існував для нього ціннісний вимір, де забуття образ, незгод, суперечок стало імперативом. Це була ЄДНІСТЬ заради України – кредо, що супроводжує в помислах і діяннях увесь життєвий шлях нашого національного мудролюба.
Водночас Дзюба ніколи не поступався цінностями, ідеалами, народженими і виплеканими Українським народом, своїми правами і переконаннями щодо обстоювання української мови, культури, національної історичної ідентичності, духовності, збереження свого неповторного українського “Я”. Перегортаю думки і громадянську позицію Вченого, Політика, Письменника і Метра-Літературознавця, оприлюднених 15 років тому, відомих як сім питань до Дмитра Табачника, і розумію всю злободенність та затребуваність цього публічного дискурсу для дня сьогоднішнього.
Адже “скорпіони на українське слово”, на українськість ніколи, на жаль, в Україні не переводилися. “Україні доводиться творити нову ідентичність, – пише академік Дзюба в праці “Україна в пошуках нової ідентичності”, – за набагато складніших умов, у безмежному просторі глобальних викликів та імперативів”. Також нікуди не зникали в Україні “п’ятиколонники”, москвофіли, українофоби, колаборанти, ватники з емблемою “какая разніца”. Компроміс, угодовство, всепрощення?! Очевидно, ні. Боротьба, виховання Нації, спротив чужинським “богам”, безупинне і творче формування людського капіталу під назвою “Українець” – його шлях, який він завжди гідно проходив. Бо те, що описував Іван Михайлович стосовно столітніх подій, зазначаючи про “зовнішні небезпеки. А внутрішні ще більші” (Від надії до “стабільності”, 2001 р.), зберігає свою політичну гостроту донині. Свого часу ним було озвучено, що в УРСР став діяти потужний і добре налагоджений механізм русифікації. Маємо визнати, що, на жаль, відтоді, як Україна вступила в “союз” із Росією, його функціонування не припинялося ні на мить. Ця пошесть не покидає Україну і за умов відновленої Незалежності.
Задовго до Майдану, анексії Криму Росією, війни на Донбасі ідеї “руського міра” безперешкодно розповсюджувалися, впроваджувалися, насаджувалися на території України, знаходячи підтримку серед частини українського політикуму, державних діячів, представників культурно-освітнього наукового середовища, військових.
Але “якби ви (ми) вчились так, як треба”, то запа­м’ятовували б мудрі застереження таких, як Дзюба, і не відбувалося б: ігнорування конституційних норм щодо визначальних чинників існування держави і нації – мови, культури, історії; закриття українськомовних шкіл; опаплюжування видатних українців і національних святинь; деукраїнізації інформаційного простору і книжкового ринку; здача національних інтересів України і призначення на відповідальні державні посади людей, які заражені українофобством і прихильністю до ідеології “руського міра”.
Подібні “цінності” вражали найвищих посадовців держави. Бо як тоді не згадувати Дзюбу, коли в післямайданний період помпезно презентується “Четверта республіка” Б. Ложкіна (глава АП України), де сказано: “Будущее Украины – как бы мы к этому не относились – неразрывно связано с будущим России… Миллионы украинских граждан тяготеют к русской культуре, да что там тяготеют, просто являются носителями русской культурной традиции…”.
Безкінечна низка таких прикладів засвідчує, що в соціокультурному просторі діє усталений москвофільський підхід у політиці, державному управлінні, гуманітарній сфері на знищення, звуження націокультурного чинника. На подібні випади любителів русифікації Іван Дзюба дає ґрунтовні відповіді й оцінки в роботі “Галичанофобія – отруйне вістря українофобії”, цитуючи з праці єврейського публіциста В. Жаботинського “Про мови та інше”: “ Я написав, що коли російська культура відіграє тепер неприродну для неї ролю культури всеросійської, то причина полягає, головно, в споконвічному насильстві і безправ’ї”.
Русифікація, противником якої був і є Дзюба, зачіпає не тільки мовну асиміляцію, а весь історичний, суспільно-політичний і культурний зміст життєдіяльності народу. Праця “Русифікація вчора, сьогодні… і завтра?” містить лаконічну, але сутнісну відповідь на цю суспільну виразку, яка продовжує гноїти українське тіло. Там зазначено: “Нині русифікація – це поверхневий симптом глибшої хвороби, що полягає у втраті закоріненості в культурі, історії, у втраті самого себе. Позбавлення коріння, безперечно, – найнебезпечніша хвороба людських спільнот… “Позбавлений коріння – позбавляє коріння й інших. Укорінений – не викорінює”, – згадує І. Дзюба слова Вейля Сімона.
Трансформуючи згадані судження на сучасний стан українського суспільства, варто виокремити головний аспект – потребу “зміцнювати дух” народу, що означає забезпечити дієвість безперервної й ефективної системи суспільного виховання нації. Бо вихований на засадах свободи, справедливості, гідності, історичної правди Український народ здатен до утвердження особистої, національної і державної самоповаги, подолання успадкованого малоросійства, втілюючи в життя принципи україноцентризму і європеїзму.
Значимість цього напряму націєтворення посилюється, якщо зважити на появу кремлівсько-путінського “дацзибао”, що опирається в Україні на деякі внутрішні політичні та ідеологічні платформи – від “опезежистів” до “шаріїстів”, від “руськомірців” до “каноніческіх” православних, від з’яничарених “какая разніца” до “свідомих” прихильників “громадянського” симбіозу (співжиття) із замаскованим і відкритим москвофільством, що як червоточина просякла в усі закутки життєдіяльності української нації і держави. Для путіністів це тло є дуже важливим, оскільки гальмує українізацію суспільства і живить ідеологію “руськомірства”.
Сьогодні гостро звучать слова І. Дзюби: “Імперії критично потрібна Україна, і “вона за ценой не постоит”. “І майбутнє України – як України: зі своїм минулим і своїм майбутнім, – а не як уламок “русского мира”, знову опиняється під загрозою”.
Як і сто років тому, Кремль надіється на колаборацію, москвофільські елементи, московську церкву, “російськомовних”, а також на внутрішньополітичну колотнечу та огріхи влади у сферах внутрішньої і зовнішньої політики. Путіну, як і всякому іншому окупантові, конче потрібна допомога “квіслінгів”.
Яскраво виражена імперськість цього “звернення” асоціюється не лише зі сталінськими промовами щодо національного питання в Росії, які декларували тільки “два виходи: або разом з Росією, і тоді – визволення; або разом з Антантою, і тоді – ярмо. Третього виходу нема.” (10 жовтня 1920 р. “Правда”. Сталін, Т. 4); брежнєвськими “малою землею”, “цілиною”, “відродженням”; цитатниками маоїстів періоду “культурної революції”.
“Праця” нагадує також спроби повторити здійснення нинішньої “українізації” за більшовицьким зразком 20-х років, що здійснювалася в тодішній УРСР, коли вона була “насаджувана неукраїнською партією й державним апаратом, позбавлена щирости, постійно врівноважувалася антиукраїнськими заходами, щоби в очах російського чи проросійського міщуха виглядало на комедію…. Щоб за українськими вивісками на фасадах установ крутилася (за косіором) російська бюрократична машина.” (Ю. Шевельов).
Запущено черговий механізм війни проти української ідентичності, яка ведеться без упину і буде в ХХІ столітті головною політичною ознакою конаючої імперії зла. Недарма першим об’єктом пропагандистського лікбезу в зазубрюванні “істин” брехливої політики “потрійного дна” стала російська армія. Московія діє за усталеними “правилами” – спочатку відбувається геббельсівська гуманітарна “зачистка” мізків, а далі – мілітарна.
10 років тому, коли вийшла в світ книга Дзюби “Нагнітання мороку”, на фінішних сторінках вдалося відшукати такий нині затребуваний оптимізм Слова Навчителя: “Хай це додає нам сили працювати задля буття собою: у світі, де кожен або Є СОБОЮ, або ЙОГО НЕ СТАЄ”.
Віримо, що ми станемо і будемо Собою, показуючи всьому світу красу, гідність і силу України. Навічно, допоки Українська земля народжуватиме таких Синів, як Іван Дзюба!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment