«Не будуйте на піску»: оптичні ілюзії політики…

Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України

Галасливі суперечки на вітчизняних рондо-шоу навколо теми “Газу” (“Північний потік-2”) спонукають до висновку, що в сучасній геополітиці немає місця для мрій і надій. Не діє навіть сила аргументу. Лише аргумент сили. Сильні “приторговують” слабшими. Уся історія ХХ–ХХІ століть вибудовувалася на парадигмі сили, а не правди. Згадаймо “розправи” над Україною столітньої давності в Бресті, Версалі, Ризі, або свіжіші пакти: Будапештський меморандум, “харківські угоди”, “мінські домовленості”, “формула Штайнмайєра”…
Нині “нізвідки” з’являються ще “глибші” мудрування на рівні моделі “арахамія – арестович”.
Ситуація, що складається в геополітичних розкладах стосовно України, характеризується розчаруванням, невдоволенням, новими очікуваннями. Доконаний факт – завершення газогону, виплодженого Росією і підтриманого союзниками. Помітно, що в складній (непублічній) схемі домовленостей домінують егоінтереси. Хоча в міжнародній політиці таку політику не називають “державним націоналізмом”, але це саме той прояв, який “сильні світу” намагаються замаскувати загальним “благом”. “Своє понад усе”. Укотре Україна попадає в лабіринт, вихід з якого Росія майже перекрила (не без сприяння наших підтримувачів). Різномасті речники лицемірно намагаються встромити цю річ у прокрустове ложе економічного інтересу, знаючи наперед, що все економічне в міжнародних стосунках є передусім політичним актом. Кажучи більше, все людське є політичне (за Арістотелем).
Але не можна надіятися на інший сценарій, зважаючи на “дивну” поведінку наших верхів, які досі, наприклад, не дали відповіді на пропозицію США щодо злочинних справ “українських” олігархів. Бо замість реальної деолігархізації в Україні, для чого достатньо правових норм, народився з багатотисячними поправками косметичний законопроєкт “про олігархів”. Його сутність – олігархам було добре, а стане ще краще. Хоча очевидно: вони є прямими винуватцями того, що, за даними ООН, український народ на першому місці в Європі як народ, що постійно недоїдає (9,8 млн).
Ця поведінка влади, що завжди знаходилася в змові з олігархами впродовж усього періоду відновленої незалежності, і які, на жаль, стали реальною владою, не може викликати довіри міжнародного співтовариства, ображає і злить народ.
Тому не варто тішитись ілюзіями про інший (вигідний для України) перебіг подій. Вочевидь стає зрозумілою і сучасна політика, в якій головним виміром є націо­нальний інтерес держав. За даних обставин Україна вже давно потребує чіткого національного стратегічного плану щодо безпеки. Бо “випрошування милостині” не спрацьовує в умовах посилення експансивної “політики канонерок”.
Отже, для нас головний резерв захисту і розвитку, ключовий потенціал безпеки – опертя на власні сили.
Для цього народ має бути об’єднаний навколо головних національних пріоритетів. Не варто довго мізкувати про те, що ставатиме спільним знаменником єдності в умовах загрозливих посягань Росії. Боротьба. За Державність та українську Ідентичність. Війна продовжується. “Північний проєкт” – її важливий складник.
Як діяти в подальшому?
Адже безперервні виклики формуються як ззовні, так і всередині суспільства, яке сьогодні роз’єднане соціально, духовно, ідейно, ментально. Причини цього знаходяться ніби й на видноті, проте вже яке десятиліття їх вирішення перебуває в ембріональному стані.
Не влаштовуючи чергової дискусії нав­коло теми “Чому так сталося?”, задаюсь єдиним питанням. Чи можливо в умовах ХХІ століття анексувати (ЗАГАРБАТИ) Крим і захопити частину Донбасу, якби московський ординець пішов війною проти згуртованого національною ідеєю і волею Народу, об’єднаного духовними цінностями, пам’яттю про незамулені джерела та історичні витоки свого Роду, не покривдженого “своїми” владцями соціально, морально, культурно? Стверджую, що ні.
Цей жорстокий урок новітнього часу містить не тільки прямі й правдиві відповіді, але й нагальні завдання Дії. В яких сферах, де, з ким, проти кого і чого, заради чого і кого, з допомогою яких вартостей слід формувати спротив, боротися, творити і зміцнювати Українську державу, перемагати зло, що нависло над Україною.
Бо в історичному екскурсі згаданий проєкт для України вимірюється іншою формулою – “Північний потік-28”. Саме стільки воєн пережив Український народ, століттями ведучи боротьбу з північним ординським улусом, що ще з ХVІІІ століття став “парадизувати” в європейських строях.
Нинішня агресія остаточно переконала всіх притомних в абсолюті простого імперативу нашого часу – не давати можливостей обіймати владу тим, хто заражений пандемією москвофільства та всілякого іншого “ФІЛЬСТВА”, хто не вміє, не воліє, не може навіть плентатися позаду державницьких процесів, але керує і саботує українську справу.
Чого гріха таїти, коли за 30 років відновленої незалежності тьма-тьменна депутатів, міністрів, голів облдержадміністрацій, керівників стратегічних державних підприємств, наукових та культурних інституцій, військових, володіючи реальною владою, були (і почасти є) затятими москвофілами в ролі зрадників свого народу, шпигунів, чиновників-україноненависників, олігархів, їх обслуги, будучи громадянами чужої держави (Росії та інших). Саме на таку категорію владців розраховують творці “теорії путінізму” про єдинородність москвинів та українців.
Не для осуду, а заради істини й “розумнішання” шукаємо весь час аналогів в історії, яка має просвітлювати народ правдою і “вчити” правдою, оскільки поза нею настає розплата. Адже саме москвофільство, яким страждав політичний провід 1917–1921 рр., спричинило поразку українців у національно-визвольній боротьбі. Коли на найвищих щаблях української влади опиняються люди, які у відповідальні часи проявляють себе як запопадливі служки московитів, тоді навіть велична героїка мас не приносить результату. Згадаймо Винниченка, який у тривожний для України час у безпечному Відні створює закордонну групу комуністів, їде в листопаді 1920 року на переговори до Москви, а потім і на окуповану більшовиками Україну, пише заяву вступу до КП(б)У, стверджуючи, що лише комуністична партія гарантує “визволення” трудящим, лише вона зміцнить українську державність, забезпечить національно-культурний поступ.
Таким учинком він завдав непоправного удару українській революції, деморалізував повстанський рух, дезорганізував народ у боротьбі з московським окупантом, залишивши українців наодинці з ворогом, виїхавши за кордон. Так вершилася українська революція, очолювана москвофілами, соціалістами, автономістами.
З їх допомогою заштовхували народ в ярмо колоніальної політики, унеможливлюючи відродження української держави. Не витримав іспиту на державність і Ю. Тютюнник, який через два роки після Базару виїхав зі Львова (і не тільки він) на окуповану Україну, присягаючи окупаційній владі, визнаючи орієнтацію на Антанту злочинною, а війну 1917–1921 років – не національною, а “громадянською”. А тому просив дозволити йому повернутися і “працювати на користь У.С.С.Р.” (22.10.1923), проголошуючи дуже актуальну для дня сьогоднішнього тезу, яку нині пропагує Кремль та його прислужники, що українці “билися між собою”.
Хвороба угодовства торкнулася багатьох відомих діячів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії. Так, знаковий міністр уряду Скоропадського Д. Дорошенко в листах до московського діяча Мельгунова (“Возрождєніє”. Париж, 1951 р.) пише, що не уявляє майбутнє двох народів без тісного політичного, військового, економічного і культурного союзу двох держав Росії і України. Засуджуючи націоналізм Центральної Ради, йому імпонувала держава Скоропадського, яка прийняла на службу росіян, пересадила до себе кращі сили петербурзького сенату, організувала в себе великоросійську армію, намагалася врятувати Бесарабію, Галичину, Холмщину, Кубань і Крим (Р. Млиновецький). Справді, вивести з себе московську отруту не вдалося багатьом діячам. Борючись проти чужинців-загарбників (німці, австрійці, поляки, румуни, угорці), вони чомусь не вважали тоді такими росіян, чіпляючись “за брудну спідницю мачухи-Москви”. Окупанти вміло використовували в своїх цілях ідеологічні посили українських просвітителів, зокрема й вислови М. Драгоманова, щоби “не відділятися, а подавати свій голос через “Росію та російську літературу”. Свідомість частини українського політичного проводу, інтелігенції була засмічена або “новим Переяславом”, або ілюзорними надіями на московський, австрійський, польський “прованс”, на німців чи Антанту. Ця частина, “забувши заповіт Козацької України, сформульований гетьманом Орликом, і не розуміючи змісту Шевченкового Заповіту, не здатна була вести націю”.
Обмосковлена українська політична еліта виявилася неспроможною очолити такий національно-визвольний рух, який би не об’єднувався з червоним московським урядом, чи з денікінцями. Бо вони були тими ж москвинами, що століттями знекорінювали українство. Спільний знаменник обидвох сторін – “Кієв нікагда нє бил і нє будєт украінскім”.
Угодовство з боку окремих провідників українських урядів та війська було провальним для української справи, незалежно від обставин та ким воно здійснювалося. Не варто забувати, що начальник повітряного флоту Гетьманату полковник Горшков у період червня-серпня 1918 року з наказу Скоропадського таємно перетранспортував Денікіну понад 400 (із 450) українських літаків. Та й під час Директорії часто розстрілювали не “волохів”, а “болбочанів”. Для України згубною була як позиція Петрушевича, Тарнавського, Левіцького, вихованих в “конституційній” Австрії, так і Винниченка, Мартоса, Чехівського, Голубовича та інших, що формувалися промосковством. Бо куди могла “прамцувати” Україна, коли Петрушевич пропонував “залишити думку про самостійність і шукати рятунку в порозумінні з Денікіним… Московщина не є така страшна, як Польща. Треба погодитися на автономію, бо ми ще не доросли до самостійности”.
Подібне стверджував і Д. Дорошенко, переконуючи про неминучість життя України і Росії у взаємному і непорушному союзі (“коли Україна матиме за собою союзну з нею та дружню Росію, то їй цілий світ не страшний, коли в Росії буде мати ворога, то цілий світ їй не допоможе”). Ця позиція повністю перегукувалася з лєнінською – “при єдиній дії пролетарів московських та українських – вільна Україна можлива…”.
Як студент історичного факультету Чернівецького університету, добре пам’ятаю 70-ті роки, коли істориків (і не лише їх) зобов’язували “правильно” трактувати цю фразу душителя українського народу. У тодішньому підручнику “Історія України” (вид. УАН) зазначалось, що історія України викладається в тісному зв’язку з історією великоруського і білоруського народів, які близькі мовою, культурою, характером і територією, тісно зв’язані між собою спільною боротьбою проти зовнішніх ворогів. Уся ця сталінсько-радянська “наука” була просякнута корінною ідеєю, що все наше минуле мало сприйматися так, що його творцями мали не­одмінно бути суздальські, рязанські чи якісь інші костромські москвини. Після страшного Голодомору-геноциду українців 1932-33 років газета “Правда” (ч.17, 1938) писала, що “присоединение к Москве – единственный исход для дальнейшего развития украинского народа”, а Хрущов на відкритті лєнінського пам’ятника в Києві (1946) скаже про російський народ, як керівну силу в СРСР.
Чому слід час від часу про такі факти нагадувати?
Тому що сьогодні всі ці безкінечні ряди москвофільських теорій лягли в основу пропагандистського доробку Путіна, який заявляє, “что настоящая суверенность Украины возможна лишь в партнерстве с Россией; наше родство передается из поколения в поколение; и русские, и украинцы, и белорусы – наследники древней Руси”. Проте очевидною є неправдивість щодо нашої “рідності”, якщо аналізувати сторінки історії, переповнені агресією, війнами, жорстокими діяннями. Бо загарбання Києва 1169 р., знищення Батурина, Чигирина, Запорізької Січі, Крути, Базар, голодомори-геноциди 1922, 1933, 1946 років, репресії, “сибіри”, лінгвоциди й знекорінення українства зобов’язують нас бачити історію власними очима і сторожити свою землю від “єдинородних братів-москвинів”. Не “геополітичні” писаки Путіна, а передусім українці мусять бути добре обізнані з причинами боротьби проти московських окупантів у 1917-21 рр., Української Повстанської Армії; зі звірствами сталіністів проти українців упродовж усього ХХ століття, зокрема з нечуваним людиновбивством на Колимі 1949-го (вже після Нюрнберга!), коли було зґвалтовано, розстріляно, втоплено понад три тисячі українських дівчат віком 11-14 років, щоб не народжували бандерівців; коли в Харкові (1951 р.) репресували понад 800 студентів (34 розстріляли) лише за те, що бажали навчатися українською мовою. Цьому переліку немає кінця, але гіркість правди варто відчути, щоби не піддатись на нові забалакування імперців, які переслідують єдину мету – упокорити українську націю.
Маємо захистити свою націо­нальну пам’ять, культуру, мову, ідентичність, землю, державність, своїх національних героїв і провідників. Чужого не хочемо, а свого не віддамо, нагадуючи путіністам, що Московський улус хана Петра Ординського з’явився на світ лише 1272 року, з 1328-го отримав статус Московського улусу Кулхана – Івана Калити (В. Білинський), а їхня держава виникла на основі фінських племен, завойованих тюркськими.
Часто відкритій брехні і фальсифікації потурають доморощені “дослідники”, автори підручників, навчальних програм. Недавно громадськість обурилася хибними трактуваннями фактів у підручниках для початкової школи, в яких пояснюється, що столиця України – Київ – заснований лише в ХІХ столітті, “помиляючись” на півтори тисячі років. Подібні фактологічні помилки зустрічаються в оцінках багатьох інших історичних пам’яток, подій щодо Софіївського собору, Києво-Печерської лаври, Криму тощо. Разом з “цінностями”, які роками пропагуються в університетах (національних!?) частиною “професури”, подібної до “бельчинкових, зайцевих, кондратьєвих…”, створюється підґрунтя з підсобних “руськомірців”, поцвіркуючих та потакуючих путінському писанню, додаючи бонусів до “скрині зрадництва”. На жаль, такими вчинками засмічена не тільки наша давня історія, але й сьогодення. Здача “верхами” на початку 90-х Севастополя і Чорноморського флоту, відмова від ядерної зброї з негарантованими “гарантіями”, підписання харківських угод, антиукраїнський мовний закон “­Ка-Ка”, антинародна приватизація стратегічних об’єктів і надр, нищення армії, чужинська окупація інформаційного простору, потурання “гундяївській” церкві. Не перелічити, не переловити. Не будьмо байдужими, не даймо зволікати тим, хто наділений владою, у вирішенні чутливих для Нації проблем.
А тому найперше слід унеможливити “завшивленість” усіх життєво важливих галузей антиукраїнським, москвофільським елементом, починаючи з владних коридорів, економіки, дипломатії, освіти, культури, ЗМІ… “Бо страшенний розплодився на Вкраїні тиск чужомовного, нам ворожого панства, яке зрадливе сидить у нас на апостольських сідалищах”, – писав П. Куліш. Український дух мусить остаточно вивільнитися “з-під вражої охрани”. І лише тоді величне “Слава Україні!” правдиво “перекладатиметься” мовою національних інтересів.

Георгій ФІЛІПЧУК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment