Чернігівські Рух і “Просвіта” починали відродження Гетьманської столиці Батурина
Петро АНТОНЕНКО
Фото автора
14 липня 1991 року почався знаменитий агітаційнопросвітницький похід “Козацькими шляхами” – Чернігівських обласних організацій Народного Руху України і Товариства “Просвіта”.
Йому передував, — за рік до цього, у липні 1990 року, подібний похід “Дзвін90” центральними районами Чернігівщини. Обидва походи мали на фініші легендарний Батурин, гетьманську столицю України, майже на три століття викреслену з нашої історії Російською імперією і її наступником – комунорадянським СРСР. Батурин був символом поруху України до незалежності. І саме чернігівські Рух і “Просвіта” почали святу справу відродження Батурина у національній пам’яті.
У липні 1990го в Батурині вперше пролунав наш національний Гімн “Ще не вмерла України”. Тоді тут вперше відслужили панахиду, пролунала українською мовою молитва за славного гетьмана Івана Мазепу та загалом українських козаків, жертв московщини.
Нагадаю історичний контекст обох походів. У 1990му йшов 6й рік так званої перебудови. Чи то була лібералізація режиму, чи спроба якось його оновити, але відбувалися незворотні процеси демократизації. Розвалився вимурований Радянським Союзом соціалістичний табір, принаймні в Європі. На шлях незалежності, демократії стали Польща, Угорщина, Болгарія, Румунія, Югославія, Чехословаччина. В СРСР країни Балтії – Литва, Латвія, Естонія проголосили незалежність, якщо точніше – її відновлення, бо чітко заявили, що ніколи й не вступали в СРСР, а були ним окуповані у 1940 році.
16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР, обрана навесні як Рада 12го скликання, невдовзі ж стала парламентом 1го скликання, ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. За суттю це вже було проголошення незалежності. Але потрібен був ще рік агонії Союзу, щоб після комуністичного путчу серпня 1991 року він розвалився остаточно.
Я не був учасником походу “Дзвін90”. Хоч при самому його початку, коли він після Чернігова прибув до Куликівки, разом із друзями допомагав організовувати виступ учасників походу на центральній площі селища. Членом Руху я став у 1993 році, членом “Просвіти” – в листопаді 1991 року, коли створив і очолив Куликівську районну організацію Товариства.
Влітку 1990 року я вже 17й рік працював журналістом у Куликівській районній газеті “Поліська правда”. Знав декого з чернігівського просвітянськорухівського товариства, насамперед Василя Чепурного, журналіста обласної молодіжної газети “Комсомольський гарт”. Знав декого з літераторів, адже чимало років був членом обласної літературної студії. Серед знайомих була, зокрема, поетеса, вчителька Надія Галковська. Саме знайомі учасники походу “Козацькими шляхами” долучили мене до нього як журналіста.
Восьмиденний похід був чудово організований. А це непросто для такої великої групи. Транспорт, побут, харчування на свіжому повітрі, ночівлі в оселях, а частіше на природі, в туристичних наметах. Весь графік походу всі численні його зустрічі, виступи були старанно сплановані, чітко все виконувалося. Чудовим організатором виступив Володимир Ступак, на той момент – відповідальний секретар обласної “Просвіти” і один з керівників обласного Руху, згодом – його багаторічний голова. Очолювали похід голови організацій: Руху – Валерій Сарана, “Просвіти” – Василь Чепурний.
З нами брав участь у всіх виступах, проводив молебні священник отець Семен із Чернігова – з недавно відновленої Української автокефальної православної церкви. Пізніше УАПЦ стала основою Київського патріархату.
Головним у поході був співочий гурт обласної “Просвіти” під назвою “Причастя”. Керівницею його була Лариса Куровська, музикознавця, викладачка Музичного училища імені Л. Ревуцького, голова міської “Просвіти”. Виступ гурту, власне, і був основою зустрічей, акцій. Йому передували агітаційні виступи наших керівників – про Україну, її історію, культуру, про потребу мати свою державу.
На місцях теж все було підготовлене, всі зустрічі організовували місцеві активісти Руху і “Просвіти”. Зустрічі проходили переважно під відкритим небом, але інколи і в будинках культури.
У співочому гурті чудово співав Володимир Ступак, педагогиня Галина Нестеренко, робітник Іван Іващенко, поетеса Надія Галковська, молоді активістки Віра Дерев’янко, Ганна Милейко. Баяністом був концертмейстер обласної філармонії, композитор Микола Збарацький.
Учасниками походу були лікар, згодом голова обласної організації екологічної асоціації “Зелений світ” Іван Осадців, культпрацівник Юрій Соболь, згодом – гендиректор Національного заповідника “Чернігів стародавній”. Представником щойно відродженого українського козацтва був Володимир Бичек, вбраний у козацький стрій, з шаблею при боці, він чудово грав “роль” козацького полковника.
Згодом гурт “Причастя” став основою двох поїздок обласної “Просвіти” до української діаспори: у 1992 році в Білорусь (Мінськ), у 1994 році – в Литву (Вільнюс, Каунас).
Згадується величезний ентузіазм, з яким проходив похід, завзяття, з яким нас скрізь зустрічали люди.
Маршрут був такий: Чернігів, Седнів, Менський, Сосницький, Коропський, НовгородСіверський райони (райцентри і села), і фініш у Батурині.
Першу річницю Декларації про суверенітет ми зустріли 16 липня в селі Дігтярівка НовгородСіверського району. Тут піднялися на гору над Десною, до напівзруйнованої древньої церкви, зведеної гетьманом Мазепою і поруйнованої за Союзу. Скільки тоді було таких поруйнованих, закритих церков! Зараз вона нарешті відновлюється.
Саме в цьому поході народилася легендарна пісня “Козачка”, що облетіла світове українство. Вечорами, коли всі весело відпочивали біля вогнища, серед наметів, Надія Галковська і Микола Збарацький сідали неподалік окремо і щось награвали, наспівували. І ось пізно увечері 18 липня, на луках біля Коропа, співавтори гучно запрошують всіх до вогнища, на прем’єру нової пісні. І тут вони вперше виконують “Козачку”! Приспів “Я козачка твоя, я дружина твоя, пане полковнику мій синьоокий” всі підхопили миттю. А вже наступного дня пісню розучив і виконував на зустрічах гурт “Причастя”.
Вірш Надія написала раніше. Я чув його в її виконанні на одному з міських просвітянських вечорів, які тоді проводилися в Будинку культури будівельників Чернігова. Але мелодія народилася в поході. Так що 18 липня був і ювілей легендарної пісні.
Похід завершився всеукраїнським дводенним Козацьким святом у Батурині. Прибули хори з Києва, Західної України. Фінал свята проводився на стадіоні 21 липня. На урочистостях у Будинку культури виступили Левко Лук’яненко, Роман Іваничук. Класик української літератури, львів’янин Іваничук почав відродження Батурина ще раніше – своїми творами. Потім він постійно приїздив у Гетьманську столицю, для якої так багато зробив як письменник, депутат парламенту, громадський діяч. А самі Козацькі свята згодом стали щорічними, набули статусу обласного свята, а в деякі роки – всеукраїнських і навіть міжнародних. І ми, просвітяни, рухівці, брали у них найактивнішу участь.
Ці фото я зробив під час того Козацького свята в Батурині. Ця акція була проведена на Гончарівці, на околиці містечка, там, де був заміський палац гетьмана Мазепи. Але ми ще не один рік вважали, що саме тут був центр гетьманського Батурина, спаленого у листопаді 1708 року московським військом. Ось як ми мало знали нашу історію.
Це вже пізніше запрацює українськоканадська археологічна експедиція, яка рік за роком відкриватиме нам Батурин. Принагідно, хочу добрим словом згадати нині покійну відому діячку української діаспори, лікарку, доктора Марію ФішерСлиж з Канади, членкиню Ліги українських меценатів. Окрім іншого доброчинства, вона підтримувала фінансово і дослідження Батурина. А керував роботами відомий чернігівський археолог, викладач педуніверситету Володимир Петрович Коваленко, теж нині покійний. Стараннями археологів відкривався для нас, України і світу справжній Батурин. І це місто було там, де тепер його центр, де за ініціативи і сприяння президента України Віктора Ющенка проведено величезну роботу з відновлення козацького Батурина. Зокрема, відновлено спалену окупантами Цитадель.
Але у 1990 році, під час першого походу “Дзвін90” чернігівські Рух і “Просвіта” почали відродження Батурина саме тут, на Гончарівці. Встановили скромний хрест на невеликому курганімогилі: на помин батуринців, знищених московитами. А також пам’ятну дошку на честь гетьмана Мазепи.
Фото зроблено під час панахиди. На передньому плані зліва – священник Петро Бойко, заслужений артист України, правіше від нього – Василь Чепурний, справа – отець Семен Перва з Чернігова, за ним – Валерій Сарана. А крайній зліва на фото – активний рухівець і просвітянин В’ячеслав Логін, зараз – священнослужитель у Канаді, архієпископ незалежної Білоруської автокефальної православної церкви, забороненої нині в Білорусі.
На іншому фото – співочий гурт “Причастя” обласної “Просвіти” з іншими учасниками походу.
У цих походах всі відчули, як бракує друкованого слова, нового, демократичного, національного. І ми почали над цим працювати. Першою ластівкою став альманах обласної “Просвіти” – “Просвіта92”, нині бібліографічна рідкість, де подано цікаві публікації з історії, краєзнавства, літературні твори. Цю брошуру підготували ми з Чепурним, я був редактором з тієї простої причини, що, як уже згадував, працював у редакції Куликівської райгазети. Поруч була районна друкарня, колективи редакції і друкарні були по суті єдиним цілим. Тож я мав можливість організувати тут видання альманаху: набір, верстку, друк.
Планувалося, що альманах буде щоквартальником. Але я пішов далі і запропонував у “Просвіті” замість альманаху видавати газету.
Так народилася знаменита обласна газета “Сіверщина”, перший номер якої вийшов у грудні 1992 року, як спільне видання Руху і “Просвіти”, там же, в Куликівській друкарні. “Редакцією” були два журналісти: Василь Чепурний, виконуючий обов’язки редактора, і я, відповідальний секретар газети. Восени 1993 року конференція обласної “Просвіти” призначила мене редактором “Сіверщини”, і я працював на посаді 12 з половиною років. Газета творилася в Куликівці по липень 1994го, потім видавалася в обласному видавництві “Десна”.
…Минуло 30 років. Вже кілька років не виходить “Сіверщина”, як і створене пізніше її дочірнє видання – обласна газета “Біла хата”. В Україні зникли десятки демократичних газет, народжених уже після 1991го. Національнодемократичні сили, які вели нас до незалежності, у тому числі і легендарний Народний Рух, на жаль, у глибокій кризі. І це потребує свого осмислення.
Україна пережила дві революції. На нашій землі восьмий рік війна, вперше за незалежність тисячі вбитих, десятки тисяч поранених, півтора мільйона біженців. Україна вперше в новітній історії втратила території. І кінця ні війні, ні втратам не видно.
У суспільстві величезне розчарування і болюче запитання: чому у нас не склалося так, як у тих же колишніх “співкамерників” по соцконцтабору, які давно вже у НАТО і Євросоюзі? Чому таке убоге життя народу в одній із найбагатших країн Європи?
Відповіді шукаймо разом. А поки що згадуймо і цю нашу історію 30річчя знаменитого походу “Козацькими шляхами”.
