Сильний чоловік

Світлана КОРОНЕНКО

Наш союз розпочався 1999 року. Ми прожили з Михайлом 22 роки. Можна багато розповідати про наше спільне життя. І я про нього розповім у своїх спогадах.
Спілкування з Михайлом Слабошпицьким упродовж усіх цих років було наповнене його неймовірно цікавими розповідями, які ставали лекціями, тренінгами, освітнім навчанням на взірець “цікаве літературознавство”, “цікаве мистецтвознавство” тощо. Фактично це був мало не щоденний освітній лекторій від Михайла Слабошпицького, людини феноменальної пам’яті, аналітичного розуму і людини, яка сама несамовито вчилася щодня. Без книжки я його просто не згадаю. Книжка була завжди в його руках вдома, у видавництві, в мандрівках, на гостинах у когось (він відразу підходив до книжкової полиці і з якоюсь незвичною чи незвичайною увагою “сканував” книги). Його важко було здивувати якоюсь книжкою, бо він все читав і все знав. Якщо траплялася цікава книжка, якої в нього не було, він все робив для того, аби вона в нього з’явилася. Потім щедро ділився своїми книжками з друзями й незнайомими людьми. Часто купував кілька однакових книжок, які його зацікавили, і теж дарував. Найкращим подарунком вважав книгу. Працівники видавництва “Ярославів Вал” і Ліги українських меценатів впродовж багатьох років напередодні дня його народження купували книжки, назви яких випитували в нього напередодні. Дуже цікавився історіями успішних людей. Захоплювався неординарними людьми, збирав їх довкола себе, писав про них. А в останні роки, коли у нього сідав зір, я купувала потужні лампи освітлення і вечорами у нас у квартирі палало яскраве освітлення. Читати він перестав тоді, коли біль став уже нестерпним, десь за місяць до відходу.
А ще наше життя, до всіх майбутніх хвороб Михайла, було наповнене безкінечними мандрівками Україною. Це були презентації його книжок і книжок видавництва “Ярославів Вал” – часто в університетах і бібліотеках, де він мав незмінний успіх і захоплення присутніх. Після його розповідей неможливо було не купити книжок, про які він розповідав. Яскравий ораторський талант, артистичність, щирість і неймовірна харизма Михайла були дивовижними. Жінки захоплювалися і закохувалися в нього практично до кінця його життя. Я спочатку часто ревнувала, а потім нарешті зрозуміла, що мені це нічим не загрожує…
Завдяки Михайлу я познайомилася з багатьма неймовірними героями його книг і його друзями. Одним з таких був Павло Загребельний. Ми їздили до нього на дачу, спілкувалися. Точніше, вони спілкувалися, а я захоплено слухала і розглядала величезну бібліотеку Загребельного. До того я знала Павла Архиповича здаля. Це саме він свого часу, 1980-го, коли я ще була першокурсницею, наполіг на тому, аби у престижному “Радянському письменнику” була видана моя перша поетична книжка “Сузір’я веснянок”…
Ще один з героїв – Петро Яцик, перший “живий” мільйонер у моєму журналістському житті, зустрічі з яким я очікувала з нетерпінням. Яцик був простий, доступний, в недорогих, звичайних костюмі і сорочці, і з дуже уважним поглядом. Ніколи б не повірила, що він має такі кошти. Але для нього це було нормально. Ні зверхності, ні погорди, чемність і скромність. А ще – несамовите бажання знати, як і чим живе Україна і чим він може їй допомогти. У нього не було рожевих окулярів, він дуже тверезо, може, занадто тверезо оцінював ситуацію в Україні. Багато про що допитувався у Михайла, і той чесно йому відповідав… Останній приїзд Яцика в Україну був на закриття Першого конкурсу знавців української мови у філармонії, на якому був присутній і виступав Леонід Кучма. А потім Михайло попросив мене записати з Яциком інтерв’ю про конкурс. “Це мій найуспішніший проект”, – сказав тоді Яцик. Я записувала його на диктофон у номері готелю “Либідь”. Як потім з’ясувалося: це було останнє інтерв’ю мецената. У травні 2000 року. Восени, перед другим конкурсом, Яцика не стало. Згодом Михайло видав книгу спогадів про нього, куди увійшло й моє інтерв’ю. З часом я перезнайомилася з багатьма діаспорними героями Михайлових книг. Вони приїздили в Україну до Михайла – як до родича чи доброго приятеля. Один з таких діаспорних гостей – Степан Горлач – жив у Михайла вдома місяцями, коли приїздив з Канади в Україну…
Михайла завжди оточували непересічні люди. Йому було з ними цікаво, а їм було цікаво з ним. Михайло вмів дружити і був дуже відданим у дружбі. Його друзі також були вірними і підтримували його. Але знаю кількох (дуже небагатьох!), хто не пройшов випробування дружбою з Михайлом. Михайло просто викреслив їх зі свого життя і більше ніколи з ними не спілкувався і не згадував їх. Вони ніби померли для нього. Але своїх справжніх друзів він всіляко підтримував, допомагав коштами, видавав, писав про них… Вірнішого друга за Михайла я не знаю… Одним з таких відданих друзів Михайла був Володимир Антонович Загорій. Їхня дружба була перевірена на міцність і надійність впродовж більше двох десятків років. Саме Загорій приходив на допомогу Михайлові у найтяжчі часи. Кілька дуже дорогих операцій, коли Слабошпицький був на порозі між життям і смертю, оплатив Володимир Антонович. Допоміг і тоді, коли Михайла не стало і треба було оплачувати недешеві похоронні і цвинтарні послуги… Саме Загорій прийшов у хоспіс і спілкувався з Михайлом за день до його смерті…
Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика став частиною нашого життя з Михайлом. Я була поряд, починаючи з перемовин у Міністерстві освіти і науки напередодні 1-го і завершуючи 21-м, який відбувся у ковідній незвичній формі онлайн-марафону. 21 рік ми їздили на всі відкриття конкурсу, який щороку розпочинався в котромусь з обласних центрів. Знаю про конкурс усе з непарадного боку. Знаю багатьох письменників, які сприймали як особисту образу успіх цього освітнього проєкту, і знаю багатьох, а, може, й небагатьох, хто просто був поряд і допомагав, часто викладаючи власні кошти. Допомагає й сьогодні, після смерті Михайла. Нині я, вже як виконавча директорка благодійного фонду “Ліга українських меценатів”, вестиму цей унікальний проєкт. Так вирішили члени Ліги і президент Володимир Загорій.
Мабуть, чи не найпліднішим періодом у житті Слабошпицького-письменника були оці 22 роки нашого союзу. Я все робила для того, аби він міг писати, взявши на себе господарські клопоти. Знаю, як добирав матеріали, як писав, як сумнівався, як радів Михайло, пишучи свої книги. Майже енциклопедичні “Українські меценати” (2001) стали першою книжкою, яку я набирала на комп’ютері і до якої добирала світлини. Вона була надзвичайно популярною, витримала три наклади, і нині її перевидає Благодійний фонд Zagoriy Foundation. Над цією книжкою Михайло працював до останнього дня. Вже після його смерті я упорядкувала рукопис і передала до Благодійного фонду Zagoriy Foundation. Сподіваюся, це буде красиве шляхетне видання про українських благодійників з давніх часів по сьогодні.
2003-го вийшла книжка, яка могла б для когось стати монографією за огромом інформації і яку потім таки розтягли на монографії, “Поет із пекла (Тодось Осьмачка)”. Здавалося, що про героя цього роману я знаю усе. Навіть сама тоді написала есей про Осьмачку. Інформації від Михайла було надзвичайно багато. 2005-го за цей роман Михайло отримав Шевченківську премію. Ми були щасливі. Є чимало Михайлових фотографій у ті дні. (Я знімала його дуже багато впродовж усіх років. Тих фотографій сотні, якщо не тисячі в нашому архіві). Це велике щастя для письменника, коли його пошановано у розквіті сил. “А що ж ти далі робитимеш? Шевченківська вже є…” – допитувався тоді один зі знайомців. Михайло лише усміхався. А я казала: “Ти мав би отримати Шевченківську ще за свою “Марію Башкирцеву”!”.
2004-го Михайло видав також майже енциклопедичну книжку “Не загублена українська людина”, ніби заперечуючи Шлемкевичу з його відомою книжкою “Загублена українська людина”, виданою 1954 року в Нью-Йорку. 55 (!) портретів діаспорних українців увійшло до цього видання. “Це – про найкращих людей діаспори”, – казав тоді Михайло.
Того ж 2004-го ще одна книжка “За гамбурзьким рахунком. Читацькі маргіналії та варіації на тему Павла Загребельного”. Михайло захоплювався Загребельним, читав всі його твори. Здається, й писав про всі його твори. Дуже високо ставив як енциклопедиста і надзвичайно талановитого письменника. Переповідав мені, чому так назвав книжку: “В старі часи, як, до речі, часто й нині, борці не виступали на прилюдних змаганнях чесно. Завжди на замовлення. Сьогодні перемагає один, завтра другий, післязавтра третій. Завжди картинно, ефектно, задля грошей. Але раз на рік борці з’їжджалися до Гамбургу і в одному з трактирів проводили чесні поєдинки, щоб знати, хто реально найсильніший. І тут не йшлося про титули чи гроші”. Назвою цієї книжки Михайло недвозначно сказав про те, хто в тодішній літературі був першим за гамбурзьким рахунком. Сьогодні це можна сказати про самого Михайла Слабошпицького.
2004-го ми пережили перший Майдан, ходили туди щодня, передавали харчі, гроші. Здавалося, що ми на порозі нового життя для України. І Михайло, відклавши заплановану книжку, по гарячих слідах, писав книжку “Пейзаж для Помаранчевої революції”. Вона вийшла 2005-го. Здається, її не помітили. Життя йшло далі… Сьогодні, коли більшість вже забула про ці часи, це як унікальний документ про наші гарячі думки, мрії, сподівання 2004-го…
2006-го Михайло видав енциклопедичну за наповненням книжку “25 поетів української діаспори” (725 сторінок!). Нове видання він означить як “25 українських поетів на вигнанні”. Ця книжка була надзвичайно популярною. Обидва наклади розлетілися. Вона стала еталонною у доборі найкращих поетів діаспори. Здається, її також розтягли по монографіях та антологіях.
2008-го Михайло видав дві унікальні книжки – “Автопортрет художника в зрілості” про художника Рафаеля Багаутдінова і “Веньямін літературної сім’ї. Олекса Влизько та інші. Ревю”. Для багатьох сучасних письменників вже кожної з цих двох книжок було б достатньо, аби претендувати на Шевченківську. Колосальний фактаж, аналітика, неймовірна простота і доступність викладу матеріалу, чудова українська мова… Написавши і видавши обидві, здавалося, Михайло вже не переймався їхньою долею. А, може, просто не подавав вигляду. А вони заслуговували на серйозну критику і увагу колег. “Веньямін” також нині розтягнутий на монографії…
2012 року виходить грандіозна книжка, над якою Михайло працював років 10. “Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші” (511 сторінок!). “Як це я не прочитав досі мемуари Михайла Коцюбинського! Дякую, Михайле, що ти їх надрукував!” – такі слова я почула від захопленого Дмитра Павличка, який ішов нам назустріч. Слабошпицький розгубився і не знав, що сказати. І тут Павличко, щось зрозумівши, вигукнув: “Ой, та Коцюбинський же не писав спогадів!” Отака комічна ситуація. Цей роман, здається, також не оцінений належним чином і ще чекає на своїх дослідників. Він експериментальний. Написаний у формі спогадів Михайла Коцюбинського, Михайла Могилянського, Сергія Єфремова, Володимира Самійленка, Володимира Винниченка, Євгена Чикаленка, Володимира Леонтовича, Біографа й Жінки, що забажала лишитися невідомою. Спогадів, яких ніколи не було. Не впевнена, що в якійсь із літератур був ще такий експериментальний роман. Зазначу, що кожен персонаж говорить своєю мовою, користується власним словником… Можна лише собі уявити, як автор працював із джерелами, аби так досконало знати мову кожного з персонажів. А це вже може бути цікаво мовознавцям.
2014-го виходить книжка про Майдан 2014-го “Гамбіт надії. Україна. Констатації, матеріали, виклики, сподівання” (255 сторінок!). І знову гарячими слідами подій, знову з вірою в те, що Україна вийде з колапсу і стане цивілізованою нормальною країною… Тут є про все – і про перемогу над Януковичем, і про Небесну сотню, і про гібридну війну Володимира Путіна. Здається, книжку знову не помітили, але вона лишилася справжнім документом епохи. Думаю, до неї ще повернуться…
2015-го виходить книжка “Наближення до суті. Літературні долі” – том на 450 сторінок, енциклопедична за суттю і популярна за викладом. У ній долі різних письменників – від Астольфа де Кюстіна до Павла Гірника. Книжка мала велику популярність і розлетілася. Нині її часто шукають у видавництві. Можливо, колись повторимо видання…
Вершинним у творчій біографії Михайла Слабошпицького стало “дзеркальне” чотирикнижжя, кожен з томів якого майже 800 сторінок: “Протирання дзеркала” (2017),
“Тіні в дзеркалі” (2018), “З пам’яті дзеркала”(2019) і “З присмеркового дзеркала” (2020). Михайло знав про популярність своїх “Дзеркал” і дуже тішився цим. Сам він свої мемуари означав як “мемуарна проза”. Він часто винаходив “жанри”, які потім підхоплювали інші письменники. Наприклад, жанр “Марії Башкирцевої” означено як роман-есе. Потім цих романів-есе з’явилося багато…
П’ятий “дзеркальний” том мав побачити світ 2021-го, але вже не побачив. Є чотири написані Михайлом розділи до нього. Я сподіваюся, Бог дасть мені сили видати цей том. До нього увійдуть також спогади друзів і колег про Михайла Слабошпицького і його інтерв’ю за останні років 20. Слава Богу, вони збереглися.
Свої “Дзеркала” Михайло написав ручкою. Лікарі через проблеми з серцем заборонили йому самому друкувати тексти. Я була переконана, що всі рукописи збереглися. Після смерті Михайла до мене зверталися працівники музеїв з проханням передати рукописи чоловіка. Але, як з’ясувалося, вичитавши текст і звіривши його з рукописом, Михайло рвав на шматки написане і викидав. Тому рукописів практично не залишилося…
Я багато чула від Михайла у публічних виступах про його літературні щоденники, які він нібито вів і веде і якими користується, пишучи свої “Дзеркала”. Готуючи матеріали до п’ятого тому і перебираючи архів, я зрозуміла, що ніяких літературних щоденників Михайло не вів. Їх нема. Просто Михайло мав колосальну пам’ять. Не знаю, чи ще хтось має таку пам’ять. Він пам’ятав усе: деталі, імена, ситуації, сюжети, прізвища, навіть яка погода була того чи того дня… Коли читаєш його спогади, то враження, наче це відбулося вчора і ще все свіже в пам’яті. Але є дуже багато блокнотів, куди Михайло записував новостворені ним слова, потім ці слова він “оселяв” у своїх творах. Коли мовознавці Михайлові говорили про його новотвори, словотвори, він щиро радів, що це помітили і оцінили. Можливо, я оприлюдню ці блокноти, адже це неймовірно цікаво. Не знаю, чи хтось із сучасних письменників ще творить сьогодні нові слова, чи в нас сьогодні нові слова приходять лише з англійської мови.
Ще у Михайла була одна слабкість. Якщо бачив талановиту людину, то робив усе, аби її підтримати. Тут можу озвучити десятки імен авторів, кому Михайло допомагав, кого видавав, кому прилаштовував публікації, про кого сам писав. Він часто казав: “Вдячність – найважливіша людська якість. Може, найголовніша…” Схоже, не всі, кому він допомагав, мають цю рису. Але то вже на їхній совісті.
Україна втратила видатного письменника, а я – прекрасного чоловіка, порадника, надійну опору, вірного друга, однодумця, захисника… Ці останні п’ять місяців онкології, означеної “четверта стадія”, він пройшов достойно, як дуже сильний і мужній чоловік. Не скаржився, не стогнав, не вив од болю. Все терпів. Сколоте шприцом тіло (закупила кілька коробок дитячих шприців з тонкими голками!) затихало лише на пару годин, а далі біль шматував знову. Аж поки не прийшла алергія і ліки перестали знімати біль. Тоді почався хоспіс. У хоспісі Михайло пробув лише п’ять днів…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment