Українець, який умів надихати

Надія ГУМЕНЮК

Нас познайомила Марія Башкирцева. Я ще перебувала під враженням від історії цієї талановитої дівчини з Полтавщини, яка так яскраво спалахнула на мистецькому небосхилі і за своє коротке життя закохала у себе і Париж, і світову еліту. Тож із нетерпінням чекала приїзду до нашого міста автора роману-есе про цю незвичайну художницю.
Зустріч в одній із луцьких книгарень продовжилася у Волинській бібліотеці для дітей, де того разу зібралася поважна аудиторія. Михайло Слабошпицький презентував біографічну повість “Українець, який відмовився бути бідним”. Проте йшлося не лише про Петра Яцика, а й про творчість загалом, про літературний процес в Україні. Потім було спілкування за філіжанкою чаю, надзвичайно тепле і щире, якесь таке невимушене, майже домашнє. На колінах у столичного гостя примостився маленький Дмитрик Слапчук, і розмова йшла про сокровенне.
Інтерв’ю з Михайлом Слабошпицьким у газеті “Віче” (я тоді працювала редакторкою відділу культури) викликало чималий резонанс. У ньому письменник зачепив не лише літературні, а й моральні теми, в тому числі такі делікатні, як віра в Бога, поняття гріха, каяття, прощення. Йшлося, зокрема, про чоловіка, який досяг багатства не працею, не розумом, а здирництвом, рекетом (що було, то було), а тоді подарував кругленьку суму церкві, отримав від неї нагороду і вважав себе мало не святим. Але чи можна за гроші купити святість? Словом, було що обговорювати…
Михайло Слабошпицький і Світлана Короненко не раз приїжджали на Волинь. Була ще презентація біографічного роману “Поет із пекла” про Тодося Осьмачку. Була участь творчого подружжя у поетичному святі “Лісова пісня” – зустрічі у Луцьку, в Колодяжному, Ковелі, урочищі Нечимному. Слабошпицький любив і, як ніхто, умів спілкуватися з людьми.
Дві мої незабутні зустрічі з Михайлом Федотовичем у Києві – з його рук я отримала дві літературні премії: “Ярославів Вал” – за друге місце в конкурсі на кращу історичну книжку для дітей, яку було присуджено за “Білого вовка на Чорному шляху” (перше місце тоді отримав Василь Шкляр), та імені Віктора Близнеця “Звук павутинки” від Ліги українських меценатів за книжку казок, яка пізніше була відзначена і премією Кабінету міністрів імені Лесі Українки.
Я не належала до кола друзів Михайла Слабошпицького. Але вдячна долі за те, що вона подарувала зустрічі з цією незвичайною Людиною, яка вміла і зацікавити, і підтримати, і надихнути. Саме завдяки Михайлові Федотовичу, на його запрошення, ми з чоловіком, Володимиром Лисом, написали матеріали для видавничих серій “Ярославового Валу” “Одкровення в кафе “Пегас”, “Курйозіада”, “Посмішка чорного кота”. Саме він у своїх програмах “Екслібрис” та “Прем’єра книги” на Радіо Культура розповідав про наші нові книги.
Це вражаюче – як багато Слабошпицький читав. Щодо класики – тут все зрозуміло, так, в принципі, і має бути. Але він перечитував сотні книжок сучасників, в тому числі маловідомих і ще не відомих. Умів щиро порадіти за автора (така рідкість у наш час!), підтримати, не скупився на добре слово. І це при такій колосальній зайнятості – і за робочим столом, за написанням своїх талановитих книг, і в Лізі українських меценатів, і в журналістиці. А чого вартувало організувати Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика! Це ж скільки однодумців треба було надихнути на цю величезну справу, скількох дітей заохотити до поглиблення знань з української мови.
Неймовірний працелюб, інтелектуал, талановитий письменник, подвижник на ниві літератури і культури, Михайло Слабошпицький залишив глибокий слід в українській історії. І хоч кажуть, що незамінних людей нема, він таки незамінний. Не буде вже іншого Михайла Слабошпицького. Але будуть ті, кого він надихнув, хто йтиме його дорогою і продовжуватиме його велику українську справу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment