Український поступ поза фарисейством

Георгій ФІЛІПЧУК,
академік
Вітчизняний етер переповнений усякою всячиною. За різномастими масками й ролями експертів, політиків проглядаються самостійники й державники, автономісти й федералісти, троцькісти й сталіністи, угодовці й колабораціоністи, путіністи й всесвітники-інтернаціоналісти. Балакають (часто самі з собою), голосно сперечаються, повчають, лякають.

Як кажуть у народі, всякий кулик до свого озера привик.
Усе це нагадує “Катову вечерю” Д. Донцова, надруковану 105 років тому в “Шляхах” (№ 3–4), де доволі саркастично, згадуючи Свіфта, оцінюється діяльність політиків: “…Політичний світ ліліпутів ділиться на дві ворожі партії, які відрізняються одна від одної високими й низькими підборами на чоботах. То були трамексани й сламексани”. За цією ознакою, пише Донцов, діляться й наші партії. На офіційних і опозицію. І ті, що мають вищі підбори, не здатні глядіти дальше, хоча вони творять так звану більшість. Ібсен називав їх “компактною більшістю”, Шевченко називав ту громаду “капуста головата”, а французи – просто “багном”. Вони безнастанно крутяться на авансцені, жадають, аби драма закінчилася “добре”, найстрашливіше вимахують руками і найголосніше кричать, забуваючи, що сцена є лише сценою, і не хочуть бачити, що діється за кулісами. Донцов виокремлює в цій безперервній комедії одну дуже характерну рису цих традиційних політичних платформ, яку обстоюють такі діячі. Вони, як правило, “не є прихильниками ані винятково високих, ані низьких підборів: на правому чоботі вони мають високі, на лівому – низькі”.
Перекладаючи мовою сучасного українського світу, приходиш до висновку, що вся та вакханалія столітньої давності зберігає свою актуальність і “консеквентність” (послідовність). Як і тоді, нині, захоплюючись святковою феєрією під назвою “відродження України”, голосно оповідаючи, як має будуватися держава і нація, імперативно стверджуючи, що до них ніхто нічого не робив і робити не мав охоти, теперішні політикани, натягнувши облудливі маски, продовжують “обдурювати вже й без того одурену націю”. Правда, сто років тому не було змоги так “ефективно” посилити ці бравурні марші “успіхів” тих, хто при владі, істеричні крики “патріотів”, моралізаторські мольби “праведників”. Іншим був інформаційний простір. Сьогодні безперестанно, не зупиняючись, ллється величезний масив інформації. Телерадіоефір, інтернет заполонили пізнавальну та культурну сфери суспільства.
І все ж є речі, які не можна тлумачити двозначно, юлити, оббріхувати. Це – Мова й Церква. Цінності, які є лакмусом для перевірки на “педикульоз” будь-кого, будь-коли.
16 липня 2021 року набуває чинності низка норм мовного закону. Зокрема, йдеться про статті 7 і 10 (іспитування на рівень володіння державною мовою майбутніми державними службовцями, отримання громадянства України); стаття 23, яка регулює використання державної мови у сфері культури (екскурсійна діяльність, підписи під експонатами, аудіогіди, музейна справа, мистецькі виставки, демонстрування фільмів, застосування української в книговидавництві й книгорозповсюдженні (не менше 50% книжкової продукції – українською) тощо.
Їх реалізація потребує особливих зусиль держави і громадськості. Проте ще задовго до цього притомне суспільство вже розібралося хто є хто і до якого рівня “завошивленості” дійшли політикани з новими обличчями. Гидко, але прийдеться поіменно розповідати народу про всю цю нечисть, що противиться і гальмує виконання Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”.
До нинішньої влади є прохання-вимога – не уподібнюватися до керівників “українських” урядів столітньої давності типу Раковського, що заборонив визнавати українську мову як урядову, вважаючи її мовою куркулів і буржуазії, реакційною річчю, нікому не потрібною справою, називаючи українську мову й українську націю “вигадкою інтеліґентів”. Бо один сучасний “мудрець”, що цікавиться “українознавством”, уже цей досвід активно плагітує в своїх “наукових” розвідках. Його прізвище – Путін!
Судячи по тому, що відбувається в парламенті, на інших владних щаблях, неважко здогадатися, “звідки ростуть ноги”.
А розпочинаємо ці оповідки про “сумашедших” дещо незвично, торкаючись проблем Української Церкви, оскільки теми церкви і мови є дуже суголосними.
Читаю свіжий і слушний коментар архієпископа Чернігівського і Ніжинського Православної Церкви України Євстратія (Зорі) на інтерв’ю нардепа Вадима Новинського, в якому той обзиває ПЦУ “політичною організацією з релігійною назвою”, стверджуючи, що “патріарх Кирило молиться за мир в Україні”. Ханжеством є подібні заяви цього адепта “руського міра”, проросійського депутата у ВР України, мільярдера-визискувача, кремлівського агента і “гаманця” московської церкви в Україні. Вони межують зі злочином, оскільки ображають мільйони українців, загострюючи релігійну, суспільно-політичну ситуацію в країні. Чому стала можливою відкрита (й закрита) “діяльність” російського підданого в Україні, яка несумісна з національними інтересами українського народу? Відомо, що формальний статус такій “праці” Новинського (справжнє прізвище цього уродженця Російської Федерації і пітерського “пасажирського” авіатора – Вадим Рудольфович Малхасян) наданий Указом президента України (В. Януковичем) №360/2012 від 29 травня 2012 року.
Дуже добре пам’ятаю ті дні, коли мені було “передано” в лук’янівські каземати інформацію та матеріали “про прийняття до громадянства України Новинського як особи, яка має визначні заслуги перед Україною”. Бо в той самий час мене репресувала тодішня “сатрапія” за те, що 2008 року (моїми наказами і рішенням Уряду) були вилучені в олігархів і повернуті Державі Україна активи нафтогазоносного шельфу Прикерченської ділянки на Чорному морі вартістю близько 470 мільярдів доларів. Лише на початку був подивований такою абсурдною політикою держави, коли обдаровують “заслугами” чужинців і розправляються за “злочини” з українцями. Але немає чому дивуватися, якщо влада окупована зайдами і москвофілами. Укотре згадую влучні слова, сказані Борисом Олійником: “Я тим уже боржник, що українець зроду…”.
Коли одного з азаровських віце-прем’єрів запитали, за які заслуги дано таку високу винагороду іноземному громадянину, то відповідь не забарилась: “Он любит нашу страну”. Справді, а чому б її не “любити” (як колонію!), адже Новинському за дуже короткий час “господарювання” в Україні “дозволили” стати сьомим мільярдером (після Ахметова, Пінчука, Жеваго, Коломойського, Боголюбова, Порошенка). Причому статки його значно зросли за 2020 рік (з 810 мільйонів до 1,4 мільярда доларів), коли вже здійснювалася деолігархізація. Ще раніше він з активом 1,9 млрд доларів посідав четверте місце в списку найбагатших “українців”.
Проте сутність оцінок даного персонажа сучасної української політики криється далеко не тільки в лабіринтах його правильного бізнесу. Хоча зрозуміло: олігархи правлять усією життєдіяльністю нації, бо “чия вівця, того й вовна”. Найнебезпечнішим є те, що прикриваючись депутатським мандатом, маскуючись під впливового олігарха, який справно “платить” податки, проводиться (відповідно до кремлівської стратегії) масована руйнівна робота щодо української державності, духовності, ідентичності. А це вже не лише проблема “національно стурбованих”, а питання національної безпеки. На мить (не)уявляю подібне в Московії, коли б раптом (хіба впавши з неба) ймовірний проукраїнський депутат Держдуми, якого нібито заслано нашими спецслужбами, володіючи фінансово-економічними стратегічними активами Росії, став би публічно виступати, чинити спротив гундяївській церкві, російській державній мові, “їхній” історії, вибудованій на імперсько-путінських скрепах та здійснювати міжнародні дипломатичні вояжі, направлені проти конституційних основ держави, яку представляєш у парламенті…
Неможливо, абсурдно, кримінально, – спротивилися б вони. Але чомусь не Ми.
Бо нечувано, коли згадати ще зовсім свіжі факти проявів прямого духовного й політичного тероризму з боку цього засланого “опричника”, який разом з високопоставленими представниками московської церкви в контексті поставлених чужинцями завдань очолює “ініціативну групу” з блокування надання Українській Церкві автокефалії. Підтвердженням цього є переговори з митрополитом Варшавським Савою (Польська Автокефальна Православна Церква); міністром закордонних справ Туреччини; патріархом московії. Для зручності контактів його прізвище урядовою постановою РФ від 20 квітня 2020 р. було вилучено із санкційних списків. Але яке ж “благословення” на зустрічах з Кирилом може і хоче випрошувати для України закоренілий москвофіл і українофоб? Очевидно, прохається лише руйнація, знищення всього того, що нагадує про існування Української Церкви, про українську національну духовну свободу з її історичною тяглістю і правдивістю.
Пригадується, як у день пам’яті Сергія Радонежського Кирил на прохання Новинського (Малхасяна), “благословляючи” український народ, сказав: “…я хотел бы всех вас поддержать на том пути, который вы избрали. Единственный верный путь – быть с Церковью Господа, а не с квази-церковью, не с организацией, именующей себя церковью”. Ось відповідь на питання всієї підривної діяльності в Україні групи “Малхасяна і К°”. У ній вміщено сутність ідеологеми, що сповідується “гундяєвими–малхасянами” щодо української автокефальної церкви, української мови та національної історії.
“Ми ніколи не погодимося”, – зазначає Кирило (Гундяєв). Очевидно, з тим, що “змінювати канонічні кордони не дозволимо”, продовжуючи думати імперативами метрополії з її політичними, культурними, духовними кордонами, на які виключне “право” має Москва. Ті, хто заважають цим “святим” намірам, є уніатами, розкольниками, атеїстами. При цьому забувається свідомо те, що саме російська церква разом з державою (монархічною, більшовицькою, “демократичною”) нищила Українську Церкву і намагається робити це і нині. Тому Україна завжди стояла перед дилемою: а) або підкоритися московській митрополії; б) або відновити свою Церкву, повернувши історичну справедливість і духовне право народу. Лише другий шлях є істинним і народооберігаючим. У цьому основа як відновлення канонічної Української Автокефальної Православної Церкви, так і духовної свободи та політичної незалежності українського народу, його держави. Проте іншу модель під виглядом “православ’я”, “руського міра”, “Новороссии” намагаються всіма способами нав’язати Україні, продовжуючи обкрадати історію, оббріхуючи мізки співвітчизникам.
Бути в обозі й обслузі московської церкви означає зрадити свій народ і християнські ідеали, забути, простити всі наруги, вчинені тими, кого у свій час українці намагалися духовно просвітлювати (безуспішно). Сталося так, що на свою голову. Бо те дикунство, яке описував Іван Огієнко в “Українській культурі” (1918 р.) щодо московської освіти, зокрема церковної, не піддається аналізу. Адже ще в ХVІ–XVII ст. в Росії було обмаль шкіл, на науку дивилися скоса, вважали її за дияволів плід. Новгородський єпископ Геннадій (присланий з України) скаржився на темноту в Московії: “Приведуть мені мужика, щоб висвятити на попа, я дам йому читати Апостола, а він – ані в зуб ногою. Земля, кажуть, така глупа, не можемо роздобути Людини, щоб грамоти уміла… У Росії західної науки й культури боялися й тікали від неї… У Москві в ХVІІ ст. навіть хліба не вміли спекти, а тому просили прислати з України “хлебника, который гараздъ хлебов и пирогов печь”.
І ось тепер ці посіпаки, кремлівські рогоносці, намагаючись продовжувати красти і фальшувати нашу історію та культуру, виступають у ролі навчителів, мироносців, гадаючи, що народом забуто їх конокрадство, фарисейство, народовбивство. Тим паче, що церква, яка знаходилася в ХХ столітті в сатанинському трикутнику “московська патріархія – кдб – кпрс”, стала звироднілою теократією, де немає водимості Богом.
Людська пам’ять нагадує кожному притомному про три мільйони соловецьких жертв, понад двадцять мільйонів жертв держави ГУЛAГ (понад п’ятдесят мільйонів, якщо брати до уваги Другу світову), 50 тисяч священників – справжня ціна “гармонії” православ’я, тоталітаризму, “народності”. Російська держава, церква, “світогляд” великоруської маси були завжди єдиними щодо знекорінення українського народу. І кінцевою метою освіти і церкви в Росії – “обрусеніє” всіх інородців, що проживають в межах імперії. Бо навіть відкриття Київського університету (1834 р.) було спричинено завданням пришвиднення русифікації “Юго-Западного края”. Цим мотивом керувався і С. Уваров – автор моделі “православие – самодержавие – народность”, за наказом якого, а також з ініціативи харківського архієпископа Інокентія Борисова, спалювалася докторська дисе­ртація М. Костомарова (1842 р.), яка не відповідала духу цієї імперської ідеологеми. A через 40 років Синод російської церкви заборонив викладання в школах та виголошення церковних ­проповідей українською мовою. Тріадна ідео­логія імперії “успішно” марширувала шляхами диктатури, насильства, неправди. Дійшло до того, що указами царя заборонялося навіть хрещення українськими іменами. Зміна монархічного режиму на соціал-більшовицький не тільки не послабив україно­ненависницьку політику, але зробив її ще агресивнішою.
Історія засвідчує: коли національний організм слабішав, то завжди відбувався репресивний наступ на всі ділянки українського життя. Особливих репресій зазнавали представники культури, науки, української церкви. Дослідник української культури М. Семчишин пише, що “у 1927 році в Україні було 10 657 священників і 34 єпископи… З кінцем 1933 р. було в Україні всього тільки 200 священників, знищено 28 єпископів, лише 2 померли природньою смертю”. Священнослужителі представляли УAПЦ і були особливо небезпечними для новітнього сталінського режиму та російського православ’я, яке обслуговувало репресивний (атеїстичний) режим. Тому поки що чорноротим “новинським” варто скрізь і завжди затикати пельку історичною правдою, водночас показуючи суспільству, що “його” церква вічно співпрацювала з монархістами, комуністами, сталіністами і поділяє вину бандитів, диктаторів, ставши водночас інструментом державно-репресивної машини та її жертвою.
У сучасній Росії змінено лише декорацію, оскільки іншу назву (замість КПРС) має правляча політсила, іншу форму правління (замість самодержавства) містить путінський режим, проте політика щодо України залишається незмінно ворожою. Російське православ’я і надалі, як і під час чорносотенних погромів, більшовицьких репресій, продовжує цинічно підтримувати імперський дух щодо анексії Криму і агресії на Донбасі, освячуючи і благословляючи людиновбивство. Світ здригається від “благословення” московських церковних ієрархів, які, декларуючи “виховання” в мирі і любові до ближнього, освячують у Криму російську ядерну зброю. РПЦ, найтісніше пов’язавши себе з кремлівською владою, не перестає прославляти самодержавство й авторитаризм. Свобода людини і народів, суспільна демократія перестали бути для неї цінністю.
Митрополит Волоколамський Іларіон на телеканалі “Россия-24” доводить переваги для Росії монархічного ладу, ритуалу помазання на царство, оскільки тоді “така” людина отримує нібито мандат від Бога через церкву на своє правління; глава окупаційної адміністрації в Криму Aксьонов також закликає до необхідності монархічного ладу в Росії; московський обласний суд в м. Ногінську приймає рішення про знесення храму Свято-Троїцької громади Богородської єпархії УПЦ КП; у Севастополі, ще до окупації, влада так і не дала можливості вірянам збудувати православний храм української церкви; у Сімферополі поглумилися над православним храмом і вірянами тодішнього Київського Патріархату, справа розглядається в Європейському суді; вищий ієрарх Московської церкви (РПЦ) Кирило (Гундяєв) застерігає, погрожуючи, що “наша церковь никогда не оставит в беде своих собратьев в Украине и не откажется от них. Мы никогда не согласимся на изменение священных канонических границ нашей церкви”. На тимчасово окупованій території Криму і Донбасу повністю заборонено місію Української Церкви…
Не перелічити зла, що твориться ординсько-путінською деспотією з її номадівською ідеологією та практикою, спрямованих проти “інших”, які не сприймають “руськомірські цінності”.
Хіба такої церкви і віри заслуговують УКРАЇНЦІ?!
На відміну від “новинських” українці добре розуміють, що не може бути така “православна” ідеологія гуманною, оскільки вибудовувалася Москвою поза всякими канонічними правилами. У 1488 році вона самовідокремилась від Вселенського Собору і самопроголосила себе “центром” православного християнства. А через століття, 1588 року, Борис Годунов змусив силою і підкупом, погрожуючи втопити патріарха Константинополя Ієремію, визнати законною Московську автокефалію. 1686 року, погрожуючи Османській імперії війною, Москва змусила патріарха Діонісія передати Українську церкву під свою юрисдикцію, обдарувавши його 200 золотими червонцями та 120 соболиними шкурами.
Так, шляхом погроз і підкупів, історичною фальсифікацією, брехнею формувався “центр” православ’я в Москві, ідеологію якого агресивно використовують для розширення і зміцнення сучасної імперської політики Росії.
Тому не молімося з фарисеями, по-фарисейському! Адже ними понад 500 років переписувалися літописи, нищились і фальшувались стародруки, церковні та історичні книги, печатки, щоби доводити собі і світу своє походження від Октавіана Aвгуста до Київської Русі, Московії, Росії; привласнювалася історія Київської держави, перетягуючи її на землі Московії. Українцям – нащадкам цієї держави – створювалися такі суспільно-політичні, культурні умови, за яких вони мали або розчинитися серед московитів, асимілюватися, або нещадно пригнічуватися за свою неупокореність.
Але в ці тривожні й відповідальні часи негоже плакатись, ходити кругом та навколо, а по-громадянському діяти і виступати проти тієї усталеної політичної та суспільної поведінки, яка дозволяє вільно творити зло новоявленим чорносотенцям, скорпіонам-україноненависникам, зрадникам. Наш обов’язок – зупинити цей антидержавний рух. Бо виголошуючи пусті слова з церковних і державних амвонів, вони отуманюють нас чужими богами, молитвами, “знаннями”, думками, почуттями.
Знаймо: остаточне визволення (духовне, політичне) Українського народу відбудеться лише тоді, коли позбавимося москвофільства: в собі, церкві, освіті, культурі, етері, національній свідомості, владі й побуті. І тоді в жилах відродженої Української Нації потече жива, козацька, чиста і свята кров.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment