Валентина Давиденко
В одному ювілейному інтерв’ю з Михайлом Федотовичем Слабошпицьким я написала: “Урочисту віньєтку чи пальмову віть ніяк не пристосуєш цьому ювіляру, відмахнеться, віджартується і … познайомить із новим своїм відкриттям. Упродовж свого вернісажу…”.
Саме слово “вернісаж” означувало у цьому контексті відкриття нових героїв у його творах, бо це завжди було яскраво, несподівано, святково, навіть коли відкривав долі трагічні, як у Тодося Осьмачки (романбіографія “Поет із пекла”, удостоєний Національної премії імені Т. Г. Шевченка). І вже такі постаті, як малярпримітивіст Никифор Дровняк, художниця Марія Башкирцева, у вернісажі його творчих портретів теж як свято знайомства. Автор ніби й не творив, а лише захоплено ділився своїми враженнями з цілим світом: погляньте ж, який могутній талант!
Це була його примітна письменницька і людська риса – радіти відкриттю талантів. Михайло Федотович став ініціатором запровадження літературних премій для сучасних письменників. А ще одна риса – іронія над величавістю і зарозумілістю. Важко було б уявити Слабошпицького, який би із глибокодумним виразом, обтяженим знанням власної значимості, говорив про свою творчість. Він іронізував, сипав жартами, захоплено відгукувався про новий роман сучасного письменника чи про конкурс української мови, і, поміж тим, за якийсь час несподівано повідомляв про створення ще одного портрета у його творчому вернісажі, цебто нову написану книгу.
У тому пам’ятному інтерв’ю, надрукованому в тижневику “Слово Просвіти” (на хвилях радіо “Голос Києва” в живому етері наших зустрічей із письменником було багато за ці роки), Михайло Слабошпицький так означив суть літературної творчості: “Коли письменник пише книжку, то це як лист до запитання десь у безвість посилає, і хтось повинен прийти, як на головпошту до свого віконечка і цей лист одержати. Я не вірю, що є книжки для всіх, це ідеальний був би випадок. Це завжди для когось обраного. І ми думали, що цей хтось, хто прийде за листом до віконечка, буде молодь”.
Із Михайлом Федотовичем мене познайомив незабутній Микола Сом. І коли з’ясувалося, що Черкащина також і моя батьківщина, я почула спогади про його власне дитинство: “Я років із десяти намагався вести щоденник, записував усі легенди. Мені пощастило, в мене була золота бабуся з батькового боку, баба Настя, яка знала багато всіляких легенд, страшних переказів про таємниці краю, про закопані гайдамацькі скарби. Мама дуже сердилася на бабу Настю, що вона збиває хлопця з пуття, такі химери в голові. Ми з приятелем стільки перекопали, нам треба було дати звання заслужених землекопів України. Ми шукали і скарби гайдамацькі, потім скарби поміщика Браницького. Це був ще один світ, яким ми жили. І тоді я відкрив для себе багато нових українських слів. Коли вже навчався в університеті і вживав їх, мене всі перепитували. Це були питомо наші сільські слова, такі гарні лексеми, навіть не поширені в регіоні. Я завжди сам цікавлюся моментами біографії, вважаю, що біографія письменника багато що пояснює. Недаремно Ґете писав: “Якщо хочеш пізнати поета, поїдь на його батьківщину”.
Образ того хлопчика, зачарованого таємницями великого світу, прозирав у ньому, коли він захоплювався і своїми літературними героями, і талантами друзів – сучасників, і тих невідомих авторів, яких відкривав світу сам Михайло Федотович. Завдяки йому побачили світ мої поетичні книги “Флейта Евтерпи” та “Білу лампу внесу тобі в ніч”, він підтримав проєкт — ф’южнфеєрію “Майстер снів”, пісні Івана Тараненка на мої вірші. Ще минулого літа зателефонував із пропозицією опублікувати нові вірші в “Літературній Україні”. І, щойно лиш надіслала тексти, відгукнувся на прочитане телефонним дзвінком, а я почула непідробні інтонації захоплення. І це було так посутньо і важливо для мене, хоча мою письменницьку долю і стиль він теж знав віддавна.
Якось на одному з вечорів Михайла Слабошпицького я сказала, що він створив на наших теренах свою гуманістичну імперію, її закони не спрацьовують в жорстокому людському світі, але вона однак живить і впливає на цей світ, як озон, що його не помітно і часом меншає над Антарктикою. Але олеандри в Києві цвітуть…
