Вміння надихати

В’ячеслав Левицький

Зустрічі на літературних заходах, дрібніші чи ширші консультації, зрештою, цікавість до його книжок і радіопередач… Я не був знайомий із Михайлом Слабошпицьким близько, але маю чимало спогадів про нього й на кількох епізодах хочу акцентувати.
Навесні 2020го керівництво Білоруського ПЕНцентру залучило мене до підготовки одного фестивалю. Слід було зосередитися на науковопопулярному проєкті про Київ у біографії культового письменника. Я назвав свою розробку ““Київський роман” Володимира Короткевича”. (Як тут не зауважити: майже через рік у цій та інших “руйнівних діях” ПЕНу режим Лукашенка віднайшов ознаки екстремізму й узявся ліквідувати організацію…).
Прагнучи сумлінно допомогти мінським друзям, я усвідомив: доручена тема – біла пляма для дослідників. Збереглось обмаль свідчень про життя Короткевича – колишнього студента Київського університету і творця найбільш життєствердного білоруського історичного міфу. Тоді я вирішив з’ясувати низку фактів і розпочав із бесіди з Михайлом Слабошпицьким.
Мабуть, можна було б зневіритися в пошуках, якби не його привітність, уважність і вміння надихати. Наші телефонні діалоги (часом їх ініціював мій старший співрозмовник) додавали завзяття. Спершу Слабошпицький розповів про мінську зустріч із класиком, поділившись деталями, не відображеними в давніших публікаціях. Згодом пан Михайло окреслив коло людей, з яким варто поспілкуватися про Київ Короткевича і яке (неймовірна удача!) посприяло певним відкриттям. Михайло Федотович також принагідно, але влучно схарактеризував Карла Скрипченка – українського перекладача й найзагадковішу постать, пов’язану з білоруським літератором.
Загалом останній меседж пана Михайла у Facebook із відповіддю на моє питання щодо того “київського роману” (тепер тема не полишає мене) датовано 14 травня 2021 року, незадовго до смерті Михайла Федотовича…
Цей діалог був чудом літератури й філології, яке народжується завдяки людяності й усвідомленню спільних цінностей. Власне, з пробудження цінностей усе починалося. Я познайомився з Михайлом Федотовичем у Київському палаці дітей та юнацтва двадцять років тому. Там тривала церемонія нагородження школярів – переможців конкурсу знавців української мови, який щойно назвали на честь Петра Яцика. Пан Михайло потиснув мені руку за призове місце, приязно пожартувавши про нечисленність хлопців серед юних філологів.
Так, Михайле Федотовичу, нас, уже досвідченіших та скептичніших, досі небагато. Звідтоді життя стало суцільним конкурсом знавців (не таким чесним, як заснований Вами), і, здається, ті, хто лишається в грі, особливо не розраховують на призи. Мої головні подальші відзнаки – піднесення від розгаданих філологічних таємниць, хай часом невеликих, та оборона найменших ідеалів. Без Вашої підтримки з цим було б незмірно тяжче! За неї та за надважливі сюжети в моєму особистому “київському романі” я завжди вдячний Вам.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment