Ярослав ІВАНЕНКО: “Закохуюсь у кожен свій новий проєкт”

У Національному академічному театрі опери та балету України імені Тараса Шевченка відбулася прем’єра балету “Данте”. Новий українсько-італійський проєкт присвятили 700-річчю від дня смерті видатного письменника. Хореограф та постановник, автор лібрето, співавтор музичної редакції балету – Ярослав Іваненко.
Ярослав народився у Києві. Після закінчення Київського хореографічного училища (1993, клас В. Денисенка) був прийнятий до трупи Національної опери України імені Т. Г. Шевченка, на сцені якої виконав перші сольні партії. З 1996 року працював у балетних трупах оперних театрів Чехії та Словаччини. У 1998–2010 рр. – соліст Гамбурзького балету Джона Ноймаєра, у цей же час дебютує як постановник. З 2011 року – головний хореограф і балетмейстер Ballet Kiel (Німеччина), де здійснив велику кількість постановок. Серед них – оригінальні переосмислення “Лускунчика” та “Лебединого озера” П. Чайковського, “Ромео і Джульєтти” С. Прокоф’єва, балети на музику Реквієму Дж. Верді, “Три сестри” за А. Чеховим на музику Ф. Шуберта.
Сьогодні Ярослав Іваненко – гість “СП”.

– Як виникла ідея балету “Данте”?
– У вересні минулого року мені зателефонували з Національної опери України і сказали, що хотіли б до 700річчя від дня смерті Данте зробити якийсь проєкт. Існує опера Сергія Прокоф’єва, присвячена цьому письменнику. Пропонували використати цей матеріал і додати якісь моменти з “Божественної комедії”. Пропозиція заінтригувала.
Почав вивчати тему. У “Новому житті” прослідковуються невеликі періоди життя Данте, коли він був закоханий у дівчину, яку звали Беатріче. Вперше він її побачив ще дитиною, згодом ще раз – через 8–9 років. А потім Беатріче не стало. У “Божественній комедії” ця історія продовжується, тут він знову шукає свою Беатріче. Щоб її знайти, проходить усі кола пекла, чистилища і раю та здіймається до небес, аби знову з’єднатися.
Зрозумів, що у цих двох книгах є цікавий матеріал для балету, де можуть бути хороші масові сцени. Запропонував Національній опері зробити балет не якоїсь частини “Божественної комедії”, а назвати його “Данте”. Вважаю, геній заслуговує на те, аби зробили балет саме про нього.
Спершу в мене сформувалася драматична лінія. А потім я став шукати музику. Спочатку звернув увагу на Едварда Гріга, в якого є дуже красивий фортепіанний концерт, але зваживши все, взяв симфонію № 9 і серенаду Антоніна Дворжака. Також у мою концепцію дуже добре вписалися симфонії № 1 і 2 Еціо Боссо… У підборі музичного оформлення допомагав диригентпостановник, народний артист України Олексій Баклан. У нього були якісь свої ідеї, спільно ми формували драматичну лінію разом з музичною частиною.
– Як Вас зустрів театр?
– Колись був тут три роки танцівником. А коли зайшов у ці стіни через 25 років, то побачив зовсім інший театр. Зрозумів, що доведеться багато спілкуватися з трупою, робив усе, аби зацікавити танцівників своєю роботою.
Почали працювати в січні, під час локдауну. Мали змогу більше часу приділити репетиціям, які тривали по 5–6 годин на добу, спочатку без музики. Намагався пояснити свій стиль. Перший етап роботи тривав 5 тижнів. Вдруге приїхав у березні. Загалом репетиції тривали близько двох місяців.
Особливо цікавою була робота над другим актом. Ми не створювали реальність, а намагалися показати як виглядатимуть душі людей, що таке бути янголом. Шукав, за допомогою якої музики зможу розкрити цю тему. Для цього ідеально підійшла музика Еціо Боссо. Його першу симфонію “Океан” я присвячую Данте, який заблукав у дрімучому лісі, а потім потрапив до пекла. Ця музика допомогла створити хореографію.
– Як підбирали виконавців?
– Приїхав до Києва у грудні, у передсвяткові дні, коли показували “Лускунчика”. Дивився по дві вистави на день, аби відчути, хто міг би танцювати ту чи іншу роль. Крім цього, керівниця балетної трупи театру, народна артистка України Олена Філіп’єва порадила мені подивитися на уроки, які проводять з артистами балету. Потім у нас була дискусія щодо того чи іншого танцівника, врешті зійшлися на одній думці.
Для мене важливо знайти діалог у роботі, щоб виконавці мене добре розуміли. Якщо я відчуваю, що вони відкриваються і вбирають у себе матеріал, це вже запорука успіху. У цьому плані поталанило, між мною і танцюристами практично не було бар’єрів. Хореографію створювали разом. Я намагався дати матеріал, поштовх, а вони починали розвивати цю ідею. Разом створювали хореографічний фундамент, який потім використовували, аби зміцнити і урізноманітнити виставу. Актори захопилися, почалося креативне становлення балету.
– Що можете сказати про рівень балетної трупи Національної опери України?
– Імпонує те, що в театрі великий репертуар, сильна класична основа, хороша школа. Трупа різнопланова, різноманітний склад солістів – молодих, перспективних людей. Кожна трупа особлива. Приміром, у Гамбурзі трупа складає всього 60 чоловік. Це універсальна компанія. Вони можуть танцювати і класичні, і неокласичні речі, запрошують різних хореографів, аби спробувати щось сучасне. Київська трупа надзвичайно сильна. Починав з ними роботу з нуля, вона пішла інтенсивно, народився балет.
– Як створювалися сценографічне рішення, костюми?
– Балет “Данте” – українськоіталійський проєкт. Відеопроєкцію робив італієць Давіде Брокколі. Усі питання вирішували онлайн. Сценографією займався заслужений працівник культури України Станіслав Петровський. Конструкція, яку готували для другої дії, була новою як для мене, так і для Національної опери України. Дякувати Богу, все склалося.
Костюми робила Ганна Іпатьєва. Я пропонував щось своє, у неї ж виникали зовсім інші образи в костюмах. До творчого процесу долучився і генеральний директор театру Петро Чуприна. А в останні три дні ще багато людей працювали над тим, щоб вистава почала жити повноцінним життям.
Працював над балетом щодня, навіть у день прем’єри – до 17ї години, аби щось відточити, доробити у технічному плані, щоб зв’язок між декораціями, світлом і музикою був чітким і природнім, усе взаємодіяло, як один живий організм.
Коли виходив на уклін, то пригадалися ті миті, коли я вже був на цій сцені. Але зараз це вже зовсім інша сцена. Радий, що у Києві такий чудовий глядач, він дуже тепло сприйняв нашу виставу. Під час бурхливих оплесків я відчув, що разом ми здійснили велику роботу.
– А як доля вперше звела Вас з Національною оперою України?
– Ще під час навчання в Київському державному хореографічному училищі я працював у Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва і в класичному балеті. Навіть встиг з’їздити на гастролі до Франції. А потім, коли закінчив навчання, мене взяли до Національної опери. Танцював у дитячих балетах “Попелюшка” і “Чиполіно”. Починав досить непогано.
Але мені, як і іншим танцівникам, завжди хотілося спробувати щось нове. У 90ті роки відкрилися кордони. З’явилася можливість для таких спроб. Європа була майже поруч, і я поїхав до Чехії.
Працював у кількох театрах, мав досвід роботи в Чехії, Словаччині. Потім доля закинула до Гамбурга, де працював майже 13 років. Там почав ставити балетні вистави. Взяв участь у конкурсі хореографів, де отримав приз глядацьких симпатій. Через два роки ще раз став учасником конкурсу і мене знову відзначили. Почали запрошувати на постановки. Особливо продуктивними були літні сезони, за які встигав втілити по кілька проєктів.
Згодом директор театру у Кілі запросив мене стати хореографом його театру. Така пропозиція дуже порадувала. У той час я шукав спонсорів і хотів організувати свою маленьку трупу. А тут сказали, що в мене буде сцена, театр, я зможу сам набирати трупу. Отож, 10 років тому почалася моя кар’єра як хореографа.
Намагаємося представляти і неокласику, і модерн, задовольняти смаки різної публіки.
– Хотіли б ще попрацювати в Україні?
– Я прихильник того, щоб працювати в Європі. Не важливо, де ви живете. Насправді все поруч – Франція, Італія, Польща, Словаччина. Через три години я вже в Україні. Інша справа далекі перельоти до США чи Японії, це не для мене. А Європа відкрита, можу працювати будьде. Насамперед, спробувати щось новеньке з професійною трупою Національної опери України. До речі, до Дня Незалежності України готую кілька номерів з солістами цього театру. Маю запрошення від інших українських оперних театрів. Можливо у перспективі погоджуся. Для мене дуже важливим є час. Тому потрібно все планувати завчасно.
У Кілі розробляю план на рік наперед. На листопад запланована нова прем’єра. Є й більш перспективні плани. Знаю, чим хотів би займатися в найближчі роки.
Коли ми творимо в залі, я хочу, щоб танцівники поринали в цей процес, використовували набуті в житті навички, не зупинялися на досягнутому. У нас чудова професія. Ніхто, крім танцівників і спортсменів так системно не працює над собою. Цей процес розвиває слухові і візуальні якості, змушує танцівника займатися медитацією, допомагає контролювати своє тіло. Для всебічного розвитку людини танець – незамінна річ. Щасливий, що мав можливість захопитися танцем, а зараз творю дії, рухи, ситуації…
– Що хотіли б сказати на завершення нашої розмови?
– Хочеться, аби політики думали не тільки про економіку, але й емоції людей. І стосується це не тільки України, але й інших європейських країн. Однією з основних таких емоцій є театр. Люди йдуть до театру, аби на якийсь час забути про свої буденні справи і насолодитися прекрасним. Для культури дуже важлива фінансова підтримка. Приміром, у США вона не могла б існувати без спонсорів. Кожна держава шукає свої механізми, щоб підтримати культуру. Хотілося, аби більше уваги їй приділяли і в Україні.

Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото Олександри ЗЛУНІЦИНОЇ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment