Залишив надію

Ігор ЗОЦ,
журналіст із Донеччини

Зустрічей з Михайлом Слабошпицьким трапилося небагато, але всі незабутні…
У Донецьку, де я редагував газету “Донеччина”, його ім’я набуло для мене особливої ваги, коли наша позаштатна авторка з Маріуполя Ірина Молчанова (яка, до речі, приїхала з Росії і, закохавшись в наш край, добре вивчила українську мову) написала про участь школярів міста в Міжнародному конкурсі знавців української мови, який започаткували письменник Михайло Слабошпицький і доброчинець із Канади Петро Яцик. Це сталося на межі тисячоліть, і акцію, яка прилинула з Києва, патріотичні сили області, звісно, вітали: тоді відчувався живий потяг до українського слова, з рідною мовою на Донбасі ще не воювали з усіх видів зброї… У газеті ми повідомляли про переможців конкурсу з нашого краю, щиро раділи їх успіхам. А ще справа, започаткована М. Слабошпицьким і П. Яциком, певним чином і нас упевнювала в правильності обраного шляху: в 1998 році газета “Донеччина” встановила премію “Плекаймо рідну мову”, і ми майже десять років відзначали освітян, працівників культури, журналістів…
Презентація книги М. Слабошпицького “Гамбіт надії” стала для мене в Києві першою знаковою подією, бо кілька днів тому вирвався із захопленого бойовиками Донецька. Ніколи не забуду вщерть заповнений простір книгарні “Є” на вулиці Лисенка. Модерує Юрій Щербак, у центрі уваги – автор книги про події на Майдані, написаної по гарячих слідах, а також учасники і свідки Революції Гідності… Кульмінацією зустрічі 17 липня 2014 року став виступ Любові Голоти, яка поділилась враженням від книги і прочитала з телефону щойно отриману SMS: “Над Донбасом збили Боїнг…”. “Почалася третя світова війна”, – страшні слова злітають з її вуст, хоча, як не одному мені здалося, ніхто не міг повірити в реальність такого.
Додам: “Гамбіт надії” друкувався уривками в “Слові Просвіти”, деякі номери часопису я довго зберігав у перші переселенські роки. Саме переконливі, живі тексти Михайла Слабошпицького про передумови Майдану підштовхнули мене передплатити просвітянський часопис кільком бібліотекам у прифронтову зону. А на буремному Донбасі йшли бої і вже писалася нова книга – “Велика війна 2014. Україна /виклики, надії, матеріали/”. Про цю збірку автор на презентації в Київському Будинку вчителя 14 квітня 2015 року сказав: “У ній є передчуття війни. Її почав писати після захоплення Слов’янська як щоденник – записував історії, які чув або бачив. Героями стали люди, так чи інакше причетні до подій на Сході… Було відчуття колосальної важливості матеріалу, адже мине час і забудуться всі герої. А їх надзвичайно багато”.
Під час тієї пам’ятної презентації в історичній будівлі, у вщерть заповненій залі, з’явилося і, певно ж, не в одного мене, відчуття того, що цей український всесвіт довкола Михайла Слабошпицького і авторів книжок, яких презентує його видавництво “Ярославів Вал”, насправді є дуже потужним. З великою притягальною силою. Прихильники творчості письменника приходять до нього за відповіддю про долю України, а її можуть дати не президенти, а тільки такі потужні інтелектуали, як Михайло Федотович…
Здається, й досі чую його голос під час однієї з презентацій у Національному музеї літератури: найбільша зала на другому поверсі не вмістила всіх охочих, сусідній простір теж заповнили, і нам дісталося місце в коридорі, де ловили кожне слово, сповнене тривогою, але й надією також.
А ще Михайло Федотович у своїх мемуарах “Протирання дзеркала” захоплююче розповів про Анатолія Лупиноса, репресованого радянським режимом націоналіста і борця за Незалежність України, мого односельця. Щоправда, його батьки вивезли з Донбасу, ще він і в школу не пішов. Жваво написав автор про мого земляка, і де він стільки інформації розкопав!
Мені пощастило, що цьогоріч директор “Ярославого Валу” благословив видання моєї книжки “Донбасія” і сказав про неї добре слово. Приємно було дізнатися, що Михайло Федотович чув нашу родинну історію від Валерія Гужви, і ці майстри слова поставили свої автографи на збірці про донеччан.
У травні навідалися до видавництва удвох із сином, сфотографувалися на згадку з книжками Світлани Короненко, і я сказав про свою однокурсницю чимало заслужено добрих слів. Хотілося якось підбадьорити Михайла Федотовича, який, попри погане самопочуття, попрохав не забути про запрошення, як будемо книжку заливати… Не судилося.
У своєму творчому спадку він залишив нам надію здобути в борні свою Україну. Уклін і світла пам’ять.

Одна з останніх світлин Михайла Слабошпицького у видавництві “Ярославів Вал”. 11 травня 2021 р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment