Жінки, за якими сумують, або Кіно від родини

Сергій ТРИМБАЧ,
заступник голови НСКУ

До свого 84річчя Ада Роговцева презентувала документальний фільм “Вітер зі Сходу”, який є режисерським дебютом її дочки, акторки і режисерки Катерини Степанкової.
Саме так: презентація фільму відбулася в день народження Ади Миколаївни у Будинку кіно. Актриса не приховує свого віку, хоча й трохи печалиться цифрами.
“Ви не уявляєте, – сказала Ада Роговцева по завершенню показу, – як мені, у 84, дивитися на себе на великому екрані”.
А що уявляти, коли перед нами молода жінка?! Кажу це не тому, що великій актрисі належить говорити компліменти (заслужені!), а й тому, що так і є.
Ада Роговцева – одна з найвидатніших актрис в історії українського театру і кіно. Театр трохи переважує, на мою думку. Бо саме на сцені глядачі більше заражаються блиском і генієм жіночності, який палахколить в Роговцевій…
Думаю, для багатьох Ада Миколаївна і є втіленням не просто людськості, а й ідеальної жінки!
Один лиш приклад – вистава “Варшавська мелодія” (за п’єсою Леоніда Зоріна) на сцені театру ім. Лесі Українки. Це не може забутися – як ГеленаРоговцева вилітала на сцену, як у кожному порусі її душі і тіла світилась Любов. На тій виставі я був зі своєю однокурсницею Тетяною – і хіба ж дивно, що потім вона стала моєю дружиною? Від такого щеплення Любові і Таланту не можна було і самому не здобутись – на Любов, в її ідеальному вимірі. На жаль, сьогодні це доводиться пояснювати…
У рекламному кліпі до фільму “Вітер зі Сходу” Роговцева пояснює історію кінострічки: “З 2014 року ми на Сході. У нас є команда. Ініціює поїздки моя дочка Катерина Степанкова. З нами їздить мій онук Олексій. Він оператор, знімав передову, хлопців, нас. Мене питають, чому я в такому поважному віці їжджу туди. Це ж, мовляв, треба туди доїхати… Скажу так. Там боронять нашу землю мої діти, мої онуки, мої товариші. Хлопці носять мене на руках, передають із рук в руки. Вони ж не мене, артистку, носять. Вони носять маму свою, бабусю, сестру, наречену. Вони носять жінку, за якою сумують…”.
Виразне й точне пояснення. Люди на війні потребують жінки – ідеальної жінки, якою і є Ада Роговцева. Прийнято вважати, що коли говорять гармати – музи мовчать. Одначе, як це не парадоксально, війна активує романтичні почуття, романтичні образи. Ці образи й ідеали везуть у фронтову зону артисти.
І в цьому відповідь фільму “Вітер зі Сходу” на запитання про те, як бути митцеві, мисткині в ситуації, коли твоя Батьківщина в огні. Як перетворити поклади твоєї творчої енергетики на вітер, що дме в українські вітрила?!
Активується не щось, а енергія і поклади родинного буття. Родинного! Десь сорок років тому я уперше потрапив у квартиру Роговцевої та її чоловіка, так само знаменитого актора Костя Петровича Степанкова. Квартира знаходилася в будинку поблизу театру імені Лесі Українки. Такого облаштування життя я не бачив ні до, ні після того. Кожні п’ять хвилин лунав дзвінок у двері, хтось приходив і виходив, щось їв і пив, чимось ділився і чогось швиденько набував… Циганський табір, сказати б, але ж ні, тут домінували стаціонарні цінності, тут заспокоювали, дарували любов і віру в тебе.
Квартири мінялись – не мінялась модель облаштування. Відтак початок “Вітру зі Сходу” можна було зняти і в квартирі РоговцевоїСтепанкова на Ярославовім Валу, одначе вибрали фойє театру “Сузір’я” (до речі, головреж цього театру Олексій Кужельний ініціював і підштовхував роботу над фільмом). Точний мізанкадр: Роговцева сидить за столом, готуючись до читки текстів п’єси. Спершу одна, а потому повільно сходяться й інші актори і акторки. Акцентовано те, що вони є членами однієї родини, главою якої є Ада Миколаївна.
Першою з’являється Катя, Катерина Степанкова. Акторка і режисерка театру, справжня дочка цієї незвичайної родини. Їй ще в дитинстві було прищеплено вірус Любові і Таланту, вірус, який живе у ній повсякчас. З усвідомленням того, що цей вірус мусить бути наступальним, інакше переможуть інші, злі й підступні, вірусні зловорожості.
Далі приходить Ахтем Сеітаблаєв, він теж із цієї театральної родини. Із властивою йому делікатністю вслухатиметься в інтонації голосу своїх колег, а власне колежанок. Текст в руках і це текст кіноповісті “Україна в огні” Олександра Довженка. Той самий текст, який під час війни, у 1944му, Сталін, що називається, “розмазав” по кремлівських стінах, як такий, що сфокусований на житті і проблемах українців і українства, а це гріх непростимий в державі, де домінує принцип “хто був кимось – той має стати нічим”.
Пізніше ми побачимо у фільмі прекрасно знятий і поставлений театральний епізод з “України в огні”. Дівчина і парубок, солдат, який відступає разом із червоним військом, їхня ніч кохання… Катерина і Ахтем, Ахтем і Катерина. І це Олександр Довженко – його біль, його трагічне відчуття погибелі України посеред вселенської війни. І разом з тим віра, що допоки серед українців є такіот люди, що зберігають святість в душі, – Україна не вмре, не поляже, воскресне обов’язково.
На кіноекрані зазвичай театральна умовність і кіномова, яка тяжіє до відтворення мови реальності, погано узгоджуються. Диво фільму Степанкової в тому, що їй вдалося цього уникнути. Театр (в основі театральних епізодів тексти не тільки Довженка, а й інших українських письменників) органічно “перетікає” в реальність, і навпаки. Заслуга в цьому і самої режисерки, і режисера монтажу Євгена Титаренка, і сценаристів Степанкової, Оксани Павлової, Віолетти Кіртоки. І, звичайно, оператора, Олексія СтепанковаТкаченка, який знайшов візуальний стиль, що дозволяє однаково достовірно відтворювати реальність і театральну, і кінематографічну.
Думаю, цьому сприяло й те, що Катерина Степанкова є дитям і театру, і кіно. До того ж, ще 2007 року закінчила Вищі курси кінорежисерів і сценаристів у Москві. Дипломну роботу не подавала і не захищала, ця дебютна стрічка і є, власне, таким дипломом, що свідчить про те, що кінорежисерка Степанкова відбулась і цілком успішно!
Потому в репетиційній залі “Сузір’я” з’являться акторки і актори Лариса Руснак, Світлана Орліченко, Володимир Маляренко, Богдан Жданов, інші дійові особи. Серед яких буде, що і природно, онук Ади Роговцевої і син Катерини Степанкової Матвій Скляренко. Далі вони поїдуть на Донбас, такими собі фронтовими театральними бригадами.
До них, ми це побачимо у фільмі, ставитимуться справді як до рідних людей, а не театральних зірок, що зненацька попадали до них з мистецького неба. Вони свої, вони рідні, вони ідеальні жінки (так!) і навіть чоловіки, і такими сприймаються, чуються і бачаться. В цьому так само одна з причин того, що не відчувається стиків між епізодами театральними і кінодокументальними.
Призабута категорія Катарсису, дарована нам античним театром і античними мислителями, пригадується тут мимоволі. Очищення! Ми потребуємо саме його – бо ж війна сіє зненависть і зловорожість. Родинні цінності в основі. Родинні, попри загальну уніфікованість всього, з культурою і мовою включно.
На очисній й відтак благовісній функції роду і наполягають автори фільму “Вітер зі Сходу”. Нарід це рід передусім, коли от сеї родової компоненти немає — не жди сподіваної волі, вона заснула, імперські царі і царчата добряче таки її приспали.
Фільм Катерини Степанкової (я не назвав ще продюсера Віктора Самойленка, від нього багато що залежало і залежить у подальшій долі картини, а також Український культурний фонд, який фінансував проєкт) має бути показаний в українському кінотеатральному прокаті. Сподіваюсь, так воно й буде.
А далі – телебачення, інтернетівські платформи. Бо фільм посправжньому народжується в контакті з глядачем.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment