Час вилазити зі своєї «мильної бульбашки»

Анастасія ДИНЯК,
студентка факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка

Ми живемо в час технологій, коли будь-яка інформація може з легкістю розлетітися за декілька хвилин. Соціальні мережі, телебачення, інтернет-платформи проникають у наше життя та засідають у голові. Ми починаємо забувати про критичне мислення, що є однією з найважливіших складових об’єктивної громадської думки, і піддаємося впливу.
Люди навіть не помічають, з якою швидкістю може змінюватися їхня думка. Нова публікація улюбленого блогера в соціальній мережі, коментар ведучого ранкового шоу на радіо чи випадково почута фраза пасажира в маршрутці – все це та ще неймовірна кількість іншого проникає в нашу свідомість зі швидкістю світла та має свій вплив. Якщо людина навіть фільтрує отримувану інформацію, то не може повністю захистити її від чужого впливу. Все не проконтролюєш, та й не потрібно: комунікація – невід’ємна складова громадської думки. Потрібно навчитися слухати інших, аналізувати, думати та робити висновки і головне – вміти захищати свої переконання та моральні принципи.
Скільки людей – стільки й думок. Неможливо випадково зібрати в одній кімнаті сто людей з однаковими думками, так не буває. Цікаво й те, що люди не діляться на тих, хто “за” і “проти” – все не так просто. У кожного свої переконання, ідеї, аргументи і “але”. І ми маємо навчитися приймати чужі погляди, не боятися демонструвати власні, вміти об’єктивно оцінювати ситуацію та визнавати свої помилки.
На жаль, часто люди не прагнуть зрозуміти один одного, аргументи не діють і будь-які спроби вирішити проблему розпалюють ще більший конфлікт. Важко повірити, але досі не вщухають гострі суперечки про Закон України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, який ми маємо виконувати. Та є люди, які категорично не погоджуються з цим і продовжують галасувати про утиски російської мови і необхідність надати їй в Україні статусу державної. До таких “уболівальників” належать насамперед партійці з “Опозиційної платформи – За життя”, “Партія Шарія”, чимало “Слуг народу”.
Моя позиція зараз надзвичайно чітка. Та до цього я прийшла не одразу. Зізнаюсь: мені знадобилося чимало часу, щоби зайняти українську національну позицію. Зараз мені соромно, що я так довго не могла зрозуміти свого ставлення до української мови. А тепер детальніше про кожен етап формування моєї думки стосовно мови і громадянської позиції.
Перший етап: байдужість. Я не зовсім розуміла ажіотажу навколо мовної теми, її актуальності. Ми жили стільки років і, як на мене, усім було байдуже, а тут комусь прийшло щось в голову – і почалося. Я з дитинства жила в повністю російськомовному середовищі. Розмовляла російською (як і мої батьки, друзі та всі, хто мене оточував). Українську мову я чула лише в школі на уроках і, можливо, деколи на касі в магазині, коли запитували чи не потрібен мені пакет. У мене не було упереджень про “мову села” чи ще щось подібне, але я не бачила сенсу кардинально змінювати те, до чого люди звикли і виходити з зони свого буденного комфорту.
Другий етап: роздратування. Почалася найбільша хвиля обговорень з приводу державної мови. Політики на телевізійних шоу один голосніше за іншого доводили свої “за” і “проти”. Це обговорювали скрізь, і згодом тема набула шаленого резонансу. Чому ж це переросло у моє роздратування? Бо я не вважала, що мова зараз – найважливіша проблема нашої країни. На Сході України війна, а ми сваримося через таку дрібницю, як українська мова. Яка різниця, якою мовою розмовляє людина, якщо вона любить свою країну? І такий мій підхід тривав дуже довго. Російська мова, пісні російських виконавців у плейлисті та мрія погуляти вулицями Санкт-Петербурга. Все це здавалося надто нормальним, хоч я люблю Україну і розумію, що Росія – агресор. Проблеми для мене не існувало. І мене вибивали з життєвої колії люди, які робили з функціонування української мови велику трагедію.
Третій етап: розуміння. Я більше року жила у Львові, але продовжувала спілкуватися російською. Тексти, до речі, на замовлення я теж писала російською. Мене злило, коли люди робили мені зауваження і просили розмовляти українською. Мені не подобалося ловити на собі криві погляди, коли я на зупинці розмовляла з подругою телефоном чи ж запитувала щось у консультанта в супермаркеті російською.
Зараз не можу сказати, що стало переломним моментом, але я почала помічати багато речей, які мене нервували, дратували. Перегортаю у пам’яті стрічки відео, де чую маячню про російського “старшого брата”, де чергова сімнадцятирічна “лідерка думок” в інтерв’ю говорить про те, що росіяни і українці завжди були і будуть одним народом; або ж коли столичні розумники розказують, що українська – це мова селян. Все це почало викликати у мене роздратування і водночас певне розуміння проблеми. Недарма кажуть: “Щоб знищити націю, потрібно знищити мову”. На це століттями була спрямована політика у царській Росії і Радянському Союзі. Дуже повільно змінювалася ситуація у відновлено незалежній Україні. Я навіть починала розмовляти українською, та далі спроб це не заходило. Тяжко побороти себе та звички, з якими живеш від народження. Однак я почала бачити проблему і розуміти, що її потрібно розв’язувати. А це вже був неймовірний прогрес.
Четвертий етап: сприйняття. Мені знадобилося не так багато часу з моменту переходу до четвертого етапу формування позиції, щоб зібрати свої думки докупи і зробити висновки. Я все частіше намагалася розмовляти українською. Це було незвично, я почувалася дуже некомфортно і була переконана, що з боку це звучить просто жахливо. Мені тяжко давалася вимова деяких слів, і у своїй голові я продовжувала будувати речення російською. На все потрібен час. І його знадобилося менше, ніж я очікувала.
Зараз я спілкуюся винятково українською, навіть зі своїми російськомовними друзями. Я не переходжу на російську в громадських місцях і прошу працівників сфери обслуговування розмовляти зі мною українською. Я перестала писати тексти російською і повністю відмовилася від російського контенту. Одного дня я відписалася від усіх російськомовних блогерів і, знаєте, багато я не втратила. Мої переконання змінилися так сильно, що зараз мені соромно згадувати свої думки, які я описувала спочатку. Це можна назвати свідомістю? Я думаю, що так, можна, і я неймовірно щаслива, що прийшла до українськості. Безперечно, довелося подолати свою межу комфорту і звичного життя, але зараз я розумію, що це була психологічна перемога над собою.
Я змінила ставлення до багатьох речей. Зараз усвідомлюю: те, що я вважала дрібницею, – зовсім не дрібниці. З таких дрібниць і складається все, що навколо. Можливо, моє усвідомлення правильного і важливого сприйняття української сутності прийшло до мене трохи запізно, але все таки це сталося. Я духовно збагатилася.
Висновок. Питання функціонування української мови в Україні і думки людей досі можуть кардинально відрізнятися від моїх переконань, але нам потрібно прийти до спільного українського. Вибачте, я не розумію людей, які ігнорують українську і кричать про захист російської, мовляв, її треба захищати від загрози, надати статус офіційної (державної) в Україні. Хочете російську державну мову – їдьте туди, де отримаєте бажане.
Колись я шукала виправдання для зросійщених людей, але голов­не – розвинути бажання, і станеш морально чистим українцем. Любити свою країну – це любити її мову, але це вже питання свідомості кожної людини. Хочеться вірити, що зовсім скоро ми зможемо зрушити з мертвої точки застою і вирішити цю проблему назавжди. Українська мова запанує в усіх клітинах державної, суспільної, освітньої, культурної, спортивної життєдіяльності.

Животворне українське слово журналіста

Студенти ІІІ курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка опановують дисципліну “Інтелектуально-психологічні засади функціонування засобів масової комунікації”. Під час лекційних і практичних занять вони з’ясовують, як виникає та розвивається індивідуальна і громадська думка. Спираючись на працю англійського політичного діяча та історика Джеймса Брайса (1838–1922) “The American Commonwealth” (“Американська республіка”) і дослідження українського вченого Степана Сірополка, студенти готують власні журналістські матеріали, у яких розкривають чотири етапи морально-психологічного процесу формування своєї думки про той чи інший факт, подію, явище, особистість (політика, громадського діяча, письменника, вченого тощо). Такий методологічний підхід дає можливість студентам усвідомити, що компетентне відображення і формування індивідуальної і громадської думки – це двобічний психолого-педагогічний процес, у якому центральною, організуючою особою є журналіст. Адже журналіст перестає бути справжнім журналістом, якщо втрачає духовні, національно-моральні орієнтири.
Орієнтири на скандали, сенсації, страх, смерть, секс, сміх і гроші – це хибні орієнтири, бо спрямовані на деградацію людини, громади, суспільства. Кожний засіб масової інформації обирає свою концепцію функціонування, але всі газетні, теле- і радіоматеріали, повідомлення у соціальних мережах (інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні) мають сприяти інтелектуальному, національному, духовному, моральному, естетичному вихованню читачів, глядачів, слухачів.
Створюючи свої матеріали, студенти поглиблюють теоретичні знання про те, що громадська думка є багатосуб’єктним складним утворенням реальної свідомості, це – емоційно-вольовий, морально-психологічний стан плюралістичного суспільства. Запрошую ознайомитися з роздумами студентки Анастасії Диняк про самоусвідомлення української національної ідентичності.

Василь ЛИЗАНЧУК,
доктор філологічних наук, заслужений професор
Львівського національного університету імені Івана Франка

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment