Незалежність: від джерел до сьогодення

(події, факти, долі)

Алла ВЕРЕЩАГІНА,
Борис ВЕРЕЩАГІН,
заслужені діячі мистецтв України

В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля…
Тарас Шевченко

Україна – прадавня могутня, волелюбна країна зі сталою національною ідеєю, високим рівнем освіченості й культури, зі своїм найціннішим духовним скарбом і могутнім оберегом – мовою. Минуло три десятиліття відтоді, як збулася одвічна мрія українців: у світовому просторі постала нова суверенна держава. Акт проголошення незалежності України увінчав вікові устремління нашого народу до самовизначення. Гордо замайорів синьо-жовтий Прапор, котрий, як багатовіковий український стяг, уособлює красу і велич рідної землі, спадковість державотворчих традицій України. На повну силу зазвучала раніше заборонена пісня ,,Ще не вмерла Україна”, що понад століття була виразником патріотичних почуттів українців, справжнім символом свободи й гідності. Не випадково вона здавна вважалася врочистим славнем нації, а з набуттям незалежності отримала статус Державного Гімну. Повернувся з небуття прадавній символ Тризуб – знак держави рівноапостольного князя Володимира Великого, ставши Малим Державним Гербом відродженої України.
За цей час у суспільстві відбулися значні зміни. Визначено головний вектор та постулати суспільно-політичного, державного, національно-культурного, наукового та освітнього поступу країни, яка здійснила свій цивілізаційний вибір на основі загальнолюдських цінностей.
Нещодавно відзначалося 25-річчя з дня ухвалення Конституції України. Та ми пам’ятаємо, з гордістю усвідомлюємо й пишаємось тим, що витоки Основного Закону нашої держави беруть початок ще від 1710 року – часу схвалення достопам’ятної Конституції гетьмана Пилипа Орлика, яка була однією з перших в Європі! Саме відтоді простягається до нас животворне коріння демократичних засад, котрі знайшли своє відображення в цьому унікальному загальноукраїнському політичному акті. Адже він, випереджаючи час, вперше з-поміж європейських країн (де існували абсолютні монархії), фактично проголошував Україну незалежною республікою, формуючи новітні суспільно-правові погляди.
Сьогодні з нашої оновленої землі зникають символи колишньої тоталітарної країни, її ідеологія та наративи, а з ними й пам’ятники вождям-людожерам, що плюндрували Україну, кривдили її віру й мову, нищили найвищі матеріальні та духовні надбання, вбивали кращих синів і дочок.
Натомість вертаються з минулого замовчувані й спотворені події, перекручені факти, оживають незаслужено забуті імена тих, хто в різні часи боровся за соборну Україну, за її славу і волю, творив її історію, возвеличував мову, дбайливо зберігав золотий фонд українства у далеких світах, закладаючи підмурки державної самостійності.
Згадаймо, до прикладу, хоча б такі історичні постаті, як Володимир Хреститель, Ярослав Мудрий, Д. Галицький, К. Острозький, П. Могила, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа, П. Полуботок, П. Орлик, П. Скоропадський, М. Міхновський, С. Петлюра, А. Лівицький, О. Шульгин, І. Липа, В. Голубович, М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал, П. Болбочан, Н. Махно С. Єфремов, Д. Донцов, А. Шептицький, А. Волошин, Є. Коновалець, М.  Сціборський, С. Бандера, Р.  Шухевич, К. Осьмак, Я. Стецько та багатьох інших співвітчизників, поміж яких були також видатні вчені й політики, митці й підприємці-меценати, військові й представники духовенства. Всі вони, сповідуючи безмежну відданість фундаментальним українським цінностям та ідеалам свободи, ставали справжніми провідниками нації.
На більшості цих імен лежало суворе табу, їх вилучали з пам’яті кількох поколінь українців, викреслювали з духовного життя суспільства. Тому й сьогодні ще залишається чимало сторінок історії, культури, релігії, котрі потребують відновлення, правдивого переосмислення, очищення від ідеологічних міфологем та глибокого вивчення.
Не станемо акцентувати увагу на сучасних подіях, певних здобутках, вони відомі, адже це наш час, ми живемо у його вирі й своїми діями чи бездіяльністю впливаємо на подальшу долю країни.
Зауважимо, що незалежність не була подарована, вона не впала зіркою з неба. Держава виникла не на порожньому місці. Шлях України до волі був довгим, тернистим, болючим, почасти й кривавим. А доля вимагала від борців за неї як безмежної любові до матері-вітчизни, так і палкої відданості й жертовності в ім’я віри в будучність українства.
…На рушнику твоєї долі
Багато чорних вишито хрестів,
Поміж яких на ниточках із крові
Тримається наш український рід.
(Лариса Козинюк)

Українська державотворча ідеологія має глибоке коріння. Вся багатовікова історія Руси-України є, по суті, історією боротьби за самостійність та ідентичність української нації. Тож чи можна уявити існування сучасної України без генетичного зв’язку багатьох поколінь – вікопомного Хрещення Києво-Руської держави, князів-будівничих, які, скріплюючи державність зсередини через віру, освіту і науку, боронили її від ворогів, встановлювали дружні відносини з багатьма європейськими країнами. Або, скажімо, без Галицько-Волинського та Великого Князівства Литовського, що також стали важливою віхою українського поступу до державної незалежності.
А чи сформувалась би українська суверенна країна без Козацтва, Запорозької Січі (з її демократичними засадами), Гетьманщини, без подій Української революції і діяльності УНР, збройних формувань Січових Стрільців, героїв Крут та довготривалого відчайдушного спротиву російським окупантам, який чинили повстанці Холодного Яру, воїни ОУН, УПА, чи без тих, хто боровся проти сталінського Голодомору, Великого терору 37-38 років, без українського шістдесятництва, Народного Руху…
Не будемо забувати і про непересічну роль багатьох релігійних осередків, культурно-просвітницьких, освітянських установ, ідеологічних об’єднань, військових організацій, братств і товариств, котрі на певних етапах нашої історії стояли на сторожі інтересів українського народу, набувши у суспільстві потужного громадського та патріотичного значення. Серед них варто виокремити понад 150-літню діяльність чи не наймасовішої суспільно-політичної організації ,,Просвіта”, що поряд з підняттям рівня освіти та культури українців, формуванням їх національної свідомості, чинила спротив політиці русифікації, обстоювала прагнення народу повернутися до традицій державності.
Виняткове місце в нашій історії посідає Велет Українского Духу, Світоч Української Нації і геніальний Пророк – Великий Кобзар, який освячував дорогу українцям до свободи й гідності. Ім’я Тараса Шевченка стало символом України, символом боротьби за утвердження її ідеології, прогресивних поглядів на розбудову суверенного демократичного суспільства. Саме творчість поета стала потужним стимулом національного відродження і духовною зброєю в роки визвольних змагань.
Про довготривалу боротьбу України за свою незалежність написано чимало досліджень. Та їх багато не буває. Сьогодення, як уже мовилося, й досі потребує широкого висвітлення минулих подій, щоби усвідомивши всі прорахунки та хиби, котрі гальмували наш поступ, а почасти й досі гальмують, зірко осягнути той шлях, яким має рухатись країна до європейської спільноти.
У межах однієї статті неможливо всебічно розкрити витоки та етапи становлення самостійності українського народу. Тому, не претендуючи на вичерпність і розкриття цієї глибокої теми, спробуємо привернути увагу до окремих історичних подій, фактів і долі тих, хто вів Україну до мети, на прикладі Сумщини – нашого отчого краю. Саме тут народжувалось, мужніло, ставало на крило, розліталось з рідного гнізда не одне покоління нашого давнього козацького роду. На цій землі віками збуджує уяву древній Путивль, стоїть гордий Глухів – козацька столиця і водночас могутній культурно-освітній та мистецький осередок, де завжди нуртував дух свободи, не згасала жага до визволення від московського ярма.
Звісно, що волелюбство українців, державницькі устремління, надзвичайно дратували царську Росію з її ординською деспотичністю. Всі дії московитів були спрямовані на повне поневолення України, ліквідацію Запорозької Січі та одного з її героїчних осередків, що сформувався та потужно діяв у Слобідській Україні.
Так, з недоброї волі Катерини II було ув’язнено останнього кошового отамана П. Калнишевського – великого українця, політичного, культурного та релігійного діяча, людину високого інтелекту та неймовірної мужності. 25 останніх років свого життя (а йому єдиному з видатних постатей судилось жити в трьох століттях (1691–1803), отаман відбував покарання в нелюдських умовах Соловецького монастиря, де й знайшов свій вічний спочинок.
У Петропавлівській фортеці скінчилась земна путь наказного гетьмана України П. Полуботка, який намагався протидіяти курсу Петра I щодо ліквідації автономії України.
З тих же причин потрапив у немилість царату і гетьман України К. Розумовський, який домігся введення царського указу про заборону поширення кріпацтва на українців. Йому вдалось уникнути арешту (вірогідно, як братові О. Розумовського – фаворита імператриці Єлизавети), проте було усунуто від влади із забороною відвідувати Україну протягом 11 років.
Можливо, комусь видасться зайвим нагадування подій сивої давнини, славних постатей борців за Україну, одначе саме тоді й закладались дороговкази на шляху до національної самоідентифікації та державної самовизначеності.
Дозволимо собі долучити до числа цих імен й представників нашого роду Верещак (Верещаг), котрі на певному етапі боротьби за здобуття українцями незалежності поклали своє життя. Серед них найбільш відомою є постаь Василя Верещаки, який разом зі своїм батьком Григорієм служив в одній сотні під орудою Михайла Хмельницького. Серед реєстрових козаків цієї ж сотні був і син М. Хмельницького Богдан – майбутній гетьман України. Молодих козаків Богдана і Василя поєднала міцна дружба, що, вочевидь, і визначило долю останнього.
Минуть роки і Василь стане одним з діячів розвідувально-дозорної служби свого побратима Б. Хмельницького, без якої була б неможливою надійна охорона рідної землі, існування й самої України. Згодом доля привела його до Польщі, де він отримав високу посаду камергера при Дворі короля. Маючи доступ до таємниць польського Сейму і документів Великої королівської ради, Василь передавав гетьманові надзвичайно важливу інформацію про наміри Польщі щодо України. З часом його було викрито, ув’язнено та засуджено до страти. (Скрипник О. Український слід у розвідці. К., ,,Яро­славів Вал”, 2000).
Історичні матеріали винесли з полиць архівів на денне світло ім’я ще одного нашого пращура – Прокопа Верещаки, який поряд із І. Виговським, М. Кривоносом, І. Богуном належав до найближчих соратників Б. Хмельницького. П. Верещака перебував у дружніх стосунках з митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси П. Могилою, київським воєводою А. Киселем, митрополитом Сильвестром Косовим. Певний час Прокіп проживав у Михайлівському монастирі.
Під час проведення ,,чорної ради” та читання Гадяцької мирної угоди з Польщею, що фактично денонсувала Березневі статті Хмельницького 1654 року і означала вихід України з-під протекторату Москви, сталася сутичка з проросійськими силами, де загинуло багато козаків. Серед них були й два козацькі полковники – Степан Сулима та Прокіп Верещака. Про ті давні події нагадує пам’ятний знак-хрест, встановлений на місці поховання цих славних українців у с. Германівка, що на Київщині.
Не зайве наголосити, що Степан Сулима (як і гетьман Іван Сулима) є пращуром геніального композитора XX століття І. Стравинського. Родина митця пишалася своїм давнім козацьким корінням. Та далеко не всім відомо, що прізвище митця було подвійним – Сулима-Стравинський. Коли ж Росія анексувала частину Польщі, то від першої частини (Сулима) його змусили відмовитись. Повне прізвище вдалося повернути лише синові композитора Святославу, який став відомим піаністом.
Цікаво, як в історії переплітаються епохи, долі, політика і мистецтво. На вул. Лютеранській, 16 (тоді вул. Графська) у Києві, розміщувалась велика садиба родини Я. Сулими (нині відома киянам як ,,дім з привидами”). На фасаді іншої будівлі цієї ж вулиці 2019 року встановлено меморіальну дошку з пам’ятним барельєфом І. Стравинському, яка сповіщає, що тут певний час перебував і сам митець.

Не можна оминути увагою і діяльність українських меценатів та благодійників, які відігравали важливу роль в історії нашої країни, збереженні та розбудові української нації. Своєю наполегливою працею, з незламною вірою в майбутнє України, вони закладали політичні, соціально-економічні, культурно-просвітницькі, духовні підвалини суспільства. Їхнім коштом будувались промислові центри, лікарні, освітні заклади, мистецькі осередки, поставали величні храми. Значний внесок у цю справу зробила й Сумщина, насамперед родини Алчевських, Терещенків, Харитоненків, Ханенків, Миклашевських. Їх справді титанічну працю сьогодні важко переоцінити.
Чільне місце серед цієї когорти благодійників за правом належить родині Терещенків, яка значну частину своїх статків віддавала на благочестиві справи. Хіба можна, до прикладу, уявити Київ без пам’ятника Б. Хмельницькому, Володимирського собору? А це ж на кошти Николи Артемійовича Терещенка, одного з найбагатших підприємців Російської імперії, здійснено розписи, виготовлено срібний престол та позолоту бань цієї величної споруди. Постав за його фінансової підтримки й своєрідний символ Києва – пам’ятник гетьманові Богдану. Приваблює киян та гостей міста ошатна будівля Н. Терещенка, в якій тепер знаходиться Національний музей Тараса Шевченка. Залишились у спадок й інші установи, відомі киянам за їх нинішнім призначенням: Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого, Національний транспортний університет, Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського НАМН України, Інститут психології ім. Г. С. Костюка НАПН України. Долучився коштами Терещенко й до будівництва колишніх споруд Політехнічного інституту, Художнього музею, Комерційного училища (Київська книжкова фабрика), Троїцького народного дому (Київський національний академічний театр оперети), Покровської церкви на Солом’янці, Собору св. Миколая у Покровському жіночому монастирі… Всього й не перелічити.
Значну благодійну роботу проводив у Києві і його рідний брат Федір. Опікуючись бідними, він відкривав притулки, зокрема будинок безплатних квартир для бідних вдів. Склав значні пожертви на спорудження на Подолі Введенської та Йорданської церков, художнє оздоблення церкви Другої київської гімназії. А для своєї великої картинної галереї збудував розкішний особняк на Олексіївській вулиці (зараз Терещенківська), де здійснював перші публічні огляди. Саме на основі його особистої колекції, а також частини живописної колекції брата Николи та племінника Івана було створено Київський державний музей російського мистецтва.
Діти Н. Терещенка продовжили родинні традиції. Так, син Іван став фундатором Київської рисувальної школи М. Мурашка, забезпечував її фінансування як провідного центру українського живопису. Окрім великого зібрання російського малярства, мав колекцію стародруків, старовинної зброї, залишив власні кошти на створення Київської академії мистецтв. Його брат Олександр теж брав активну участь у благочинних проєктах батька: став одним із засновників київського відділення Російського музичного товариства, зібрав значну колекцію українських старожитностей.
Завдячуючи старшій дочці М. Терещенка Варварі та її чоловікові Богдану Ханенку – промисловцю-меценату, колекціонеру творів мистецтва, археологу, нащадку древнього козацького роду (одним з його предків був гетьман Правобережної України Михайло Ханенко), ми й сьогодні милуємось чудовим живописом у київському музеї мистецтв, названого на честь подружжя. За заповітом чоловіка Варвара подарувала тодішній Академії Наук сімейну колекцію, одну з найбільших серед приватних зібрань Європи. Поховано Варвару Ханенко на цвинтарі Видубецького монастиря поруч із чоловіком.
Не стояв осторонь від доброчинної діяльності і М. Терещенко, онук Николи Артемійовича – високоосвічена особистість. Михайло володів тринадцятьма мовами, мав різносторонні знання й захоплення: від літератури і мистецтва до юриспруденції і фінансової сфери. Чимало зусиль та власних коштів благодійник спрямовував на розвиток культури, мистецтва та освіти. Він був одним із засновників Київської консерваторії, опікувався Першою київською гімназією. Під час Першої світової війни фінансував шпиталі для військових, створив та утримував на Ярославому Валу в Києві великий лазарет для поранених. У березні-жовтні 1917 року обіймав посаду міністра фінансів, а згодом – міністра закордонних справ Тимчасового уряду. Разом з О. Керенським та І. Церетелі вів перемовини з Центральною Радою щодо надання Україні широкої автономії.
Довгі десятиліття не згадувалась родина Андрія Миклашевського, засновника першого на Лівобережжі порцелянового заводу – справжнього осередку самобутньої української культури. Сюди за досвідом приїздили інженери, архітектори, художники та інші фахівці з різних країн, а вироби заводу зайняли почесне місце в багатьох колекціях світу. Один з пращурів Андрія, Михайло Миклашевський, був військовим (стародубський полковник) і державним діячем часів Гетьманщини, меценатом. Його коштом постав один з шедеврів українського бароко – Георгієвський собор у Видубецькому монастирі, де він і похований. Родинний герб полковника до нашого часу можна побачити на трапезній монастиря, а також на Лядських воротах у столиці України (Майдан Незалежності), хоча й потрапив він туди випадково.
Дочка А. Миклашевського Марія пов’язала свою долю з Петром Сагайдачним, вихідцем з відомого гетьманського роду, й стала матір’ю Павла Скоропадського – гетьмана української держави, генерал-лейтенанта, отамана Українського Вільного Козацтва.
Російська імперія впродовж багатьох століть, спотворювала саму сутність українства, не гребуючи водночас ніякими методами. Проте вона ніколи не забувала поживитися її матеріальними та духовними цінностями. Тут все йшло в хід: від відвертої брехні щодо висвітлення знакових подій, крадіжок історичних, культурних надбань – аж до привласнення імен наших видатних українців. Як зазначає історик Олександр Палій, почалася така агресивна брехня та суцільна фальсифікація з давніх-давен, ще з викрадення Боголюбським Вишгородської ікони Божої Матері (в Третьяковській галерії вона представлена під назвою Володимирської), з украденої в Руси назви для своєї Московії, з міфів про заснування Москви та про шапку Мономаха (,,шапку-монголку”, яку московити видавали за шапку візантійського царя Мономаха, а її просто не могло бути в імператора), про Івана Грозного, начебто ,,князя всієї Русі”…
Ця імперська звичка настільки увійшла в їх кров, що сьогодні ,,брати” зазіхають вже й на постаті Володимира Хрестителя, Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Г. Шевченка…
Та найголовнішим є те, що Московія, спотворюючи минуле й переінакшуючи дійсність, використовує ,,змінену реальність” з метою маніпуляції свідомістю задля живлення свого імперського панування. Талановитих українців, які створювали своєрідну духовну ауру своєї нації, без докорів сумління зухвало іменували російськими, пізніше совєцькими. Ось, скажімо, кілька прикладів з того яскравого сузір’я. Великих українських митців європейського рівня – композиторів Д. Бортнянського, М. Березовського, живописців В. Боровиковського, Д. Левицького московити охоче зараховували до представників своєї культури.
Свого часу за зразком українського стилю козацького бароко в Москві почав формуватися архітектурний стиль, який вони називали ,,московським бароко”. Насправді ж його автором є український архітектор Іван Зарудний. Саме він безпосередньо й впроваджував стиль у забудову міста. З’явився на світ знаменитий архітектор у Києві, навчався в Києво-Могилянській академії, потім в Італії вивчав європейське декоративне мистецтво. Повернувшись до України, йде на службу до канцелярії гетьмана Мазепи, котрий відгукнувшись на прохання Петра I, направив Зарудного до Москви, де він і створив свої шедеври.
Із відомого українського козацького роду походив знаний скульптор І. Мартос (автор пам’ятника Мініну та Пожарському в Москві). Народився він у містечку Ічня, що на Чернігівщині, його батько був сотенним отаманом. Першим мистецьким вчителем Івана став його дядько – відомий різьбяр іконостасів. Скульптор, якого в Московії образливо називали ,,хохлом”, подарував своїй Україні пам’ятник Дюку де Рішельє, встановлений на Приморському бульварі Одеси, виготовив надгробок гетьману Кирилові Розумовському в Батурині.
Як відомо, правнук гетьмана Кирила Розумовського, знаменитий поет Олексій Костянтинович Толстой визнавав себе українцем та зберігав пам’ять про свого славного прадіда. Поет любив Україну і вболівав за її долю. Та найдужче він любив рідну Стародубщину (найпівнічніші українські етнічні землі), де провів кращі роки свого життя. Олексій Толстой стверджував, що історія України і Московії не є тотожною, оскільки Україна бере коріння від давньої Києво-Руської держави, а Російська імперія, з її жорстокою авторитарною царською владою, постала від Золотої Орди. Поховано його в с. Красний Ріг поруч із дерев’яною Успенською церквою, побудованою прадідом.
Цілком слушно виникає риторичне запитання: а чи не легко ми віддали на вівтар російської культури й ім’я М. Гоголя – великого українця? Або того ж А. Чехова, який мав українське коріння і народився в Таганрозі – українському місті, вкраденому Москвою в України. Його бабуся – Єфросинія Шимко спілкувалася з дітьми своєю рідною мовою – українською. У родині співали українських пісень, читали українські книжки. Та врешті-решт й сам письменник, постійно говорячи про своє українське коріння (,,У моїх жилах тече українська кров…”), навіть у тодішньому перепису населення вказав свою національність як ,,малорос”. Підкреслюємо це либонь для того, аби ще раз нагадати про роль українців у становленні російської культури, адже її до 18 сторіччя фактично не існувало. Тому не є випадковістю, що значна частина російських письменників-класиків насправді були українцями…
А ось вже інший приклад з нашого недалекого минулого.
К. Ціолковський, хоча й прожив усе життя в Росії, надзвичайно пишався своїм походженням (з роду славетного козацького полковника С. Наливайка). Додамо сюди відомих українців – унікальних фахівців у галузі космонавтики Ю. Кондратюка, С.  Корольова, В. Глушка, чиї імена в довідкових джерелах СРСР (тепер й російських) позначалися без національної приналежності – совєцькі. Водночас чомусь ,,забули”, що саме у совєцькій в’язниці протягом шести довгих років перебували (і працювали!) С. Корольов та В. Глушко…
Пригадаймо також і вихідців безпосередньо із Слобожанщини. Тут починається родовід І. Мечникова – блискучого вченого, лауреата Нобелівської премії. Глибоке козацьке коріння мав В. Вернадський, академік, Голова комісії Міністерства освіти та мистецтв в уряді УНР, перший Голова-президент Української Академії Наук, засновник української національної бібліотеки (нині носить його ім’я).
Нащадком слобідського козака на прізвисько Ріпа був і видатний художник І. Рєпін. Малий Ілля з дитинства всотував у себе дух українства: історію народу, соковиту палітру фарб милої серцю природи, народного побуту, звичаїв та обрядів. Під час навчання в Петербурзькій академії мистецтв був членом українського земляцтва, брав активну участь у громадсько-культурному житті України.
Українська тематика, що стала яскравою сторінкою його малярської спадщини, посідала в творчості художника особливе місце. Згадаймо хоча б його неперевершене колоритне полотно ,,Запорожці пишуть листа турецькому султанові”, яке геніально відтворює волелюбний дух козаків, їх лицарську вдачу, товариськість, природній український гумор. Один з варіантів цієї картини викупив Олександр III, заплативши за неї 35 тисяч рублів. Величезні гроші того часу!
Міцна дружба поєднувала Рєпіна з багатьма діячами української культури – М. Кропивницьким, А. Праховим, М. Мурашком, Д. Яворницьким, М. Ге, М. Пимоненком. Однією з останніх робіт художника-реаліста стала картина ,,Гопак”. У листі до Д. Яворницького Рєпін характеризує картину як ,,красиву, веселу”, що виразно та яскраво передає ментальність українського народу.
Останні роки митець проживав у Фінляндії, після здобуття країною незалежності. До Росії повертатись відмовився, тому в’їзд в Україну йому було заборонено. Та палку любов до батьківщини Рєпін зберіг до кінця життя. Помер живописець у своїй садибі ,,Пенати”, де його за власним бажанням поховали в парку без труни, а на могилі висадили дерево…
Як відомо українське малярство 19–20 сторіч розвивалось в умовах колоніальної політики Російської імперії, тож багато митців, українців за походженням, чи тих, хто народився в Україні, зараховували до російського мистецтва.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment