Патріотичний подвиг Юрія Барабаша

Юрію Барабашу – 90 років

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лавреат Національної премії
України імені Тараса Шевченка

Тількино подумаю про багаторічну роботу в Культурному центрі України в Москві, переді мною постає худорлявий мудрець із проникливорозумними очима й уважнодоброзичливим обличчям. Він буквально випромінює благородство, скромність й інтелігентність, огортаючи щирою задушевністю… Юрій Якович Барабаш. Ми познайомились у 2001му, коли йому виповнилося сімдесят літ, з яких сорок на той час він уже прожив у Москві, обіймаючи до середини 1980х років високі керівні посади.
Разом із тим, Юрій Якович досліджував українознавчу проблематику, зокрема, естетику і поетику творчості Олександра Довженка, друкував книги в Москві та Києві: “Чисте золото правди” (1962); “Я єсть народ” (1967); “Довженко” (1968); “О народности” (1970); “Вопросы эстетики и поэтики” (1976) та ін. Стрімким початком нового науковоукраїнознавчого періоду можна вважати монографію Юрія Барабаша “Знаю человека…” про поезію, філософію та життя Григорія Сковороди, надруковану в Москві 1989 року і перевидану в допрацьованій українській версії під назвою “Дух животворить” (2006). У нинішньому столітті вчений розгорнув надзвичайно результативні новаторські дослідження творчості Миколи Гоголя й Тараса Шевченка та українського літературного пограниччя1. У цей період опублікував понад 10 монографій і десятки ґрунтовних статей, у тому числі в “Шевченківській енциклопедії”.
Московське життя видатного українця Юрія Барабаша – це потрясаюча сага про вірність Україні за будьяких історичних часів, ідеологічних і соціальних систем, державних устроїв і влад. Говорячи словами Тараса Шевченка, “він остався вірним з усякого погляду своїй прекрасній національності”. В одному з інтерв’ю в Культурному центрі України вчений зізнався: “Ми жили у дуже складні часи. Тому сьогодні здається, що прожив не одне, а кілька життів”. Смію стверджувати, що одне з них Юрій Якович пов’язав саме з Українським домом у Москві як уособленням духовної України в Росії.
Юрій Барабаш увійшов до преславної четвірки живих талісманів і справжніх друзівзахисників Культурного центру, який працював у винятково складних умовах. Поруч із Богданом Ступкою, Павлом Поповичем і Миколою Жулинським. Які постаті!
Коли на Арбаті, 9, неподалік од Кремля, на важливому заході в Культурному центрі України в Москві, скажімо, Міжнародній науковій конференції, присвяченій 200річчю з дня народження Тараса Шевченка, в нашій президії сиділи поруч обидва великі українці з Москви і Києва, вчені зі світовим іменем, лавреати Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрій Барабаш і Микола Жулинський, я подумки доповідав Тарасу Григоровичу, що таки “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.
Видатна роль Юрія Барабаша в діяльності Культурного центру України в Москві, його постійна масштабна присутність значною мірою зумовлювали й забезпечували розмах і просторінь нашої роботи. Він був прапороносцем української гуманітарної науки. Неоціненну допомогу надавав Юрій Якович у здійсненні ключових, масштабних проєктів Українського дому “Тарас Шевченко” і “Микола Гоголь”, які, значною мірою, завдяки йому дістали світове визнання й знайшли відображення у визначних наукових виданнях. У 2010 році Культурний центр України в Москві здобув статус Національного, внесок Юрія Барабаша в це досягнення важко переоцінити.
У рік нашого знайомства побачила світ у рідному Харкові монографія Юрія Барабаша “”Коли забуду тебе, Єрусалиме…” Гоголь і Шевченко: Порівняльнотипологічні студії”. Саме з цього часу Культурний центр України почав системно збирати книги та статті Барабаша. У нас можна було вільно працювати з його новими трудами, скажімо, з виданою 2006 року у КиєвоМогилянській академії книгою “Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко” (була підписана до друку наприкінці вересня 2006 року, а вже через місяць Юрій Якович подарував книгу мені), або з публікаціями про вченого, наприклад, зі статтею Олександра Бороня “Шевченкознавчі інтерпретації Юрія Барабаша” в журналі “Слово і Час” (2011).
Микола Жулинський привіз у Культурний центр перші два томи “Шевченківської енциклопедії” відразу після їх виходу в світ у 2012 році, й огром Барабашевого вкладу до цього видатного багатотомного видання став очевидним і в Москві. Досить було прочитати фундаментальну статтю вченого про Шевченкову поемумістерію “Великий льох” у першому томі, неперевершено потрактовану дослідником як “вершину Шевченкового поетичного дискурсу історії України”. У першому томі вміщено й статтю про самого вченого, в якій вже згаданий Олександр Боронь справедливо й точно відзначив, що “Барабашу вдалося поєднати набутки попереднього етапу розвитку науки про Шевченка з новітніми методологічними підходами до вивчення літератури”. В наступних томах енциклопедії, які регулярно надходили до Бібліотеки, наші читачі знайомилися з унікальними статтями Юрія Барабаша – “Сон – У всякого своя доля”, “Три літа”, “Художник”, “Чигрине, Чигрине…”, “Юродивий” та ін. А мені завжди хотілося й пощастило безпосередньо спілкуватися з Юрієм Яковичем. Як мудро висловився свого часу великий ЙоганнВольфганг Ґете: “Розумні люди – краща енциклопедія”!
Десять років тому, в серпні 2011 року, до 80річчя Юрія Барабаша ми провели в Культурному центрі України в Москві при значному напливі народу творчий вечір видатного гоголезнавця і шевченкознавця, в основу якого було покладено презентацію його нової книги “Просторінь Шевченкового Слова” (2011). На урочистості були запрошені директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, академік Микола Жулинський і автор передмови до книги, професор Національного університету “КиєвоМогилянська академія” Володимир Панченко. Він, зокрема, підкреслив, що нова монографія вченого, як і праці попередніх 25 років, стали, без перебільшення, українською літературознавчою класикою. Микола Жулинський зазначив, що книга “Просторінь Шевченкового Слова” пропонує глибоке авторське переосмислення творчості Кобзаря, і заявив, що “сьогодні не тільки тут, у Культурному центрі, а й в українській науці загалом відбулася визначна подія”.
Того серпневого вечора 2011 року на московському Арбаті було підбито видатний підсумок українознавчої дослідницької трилогії вченого, що складається з уже згаданої книги “Коли забуду тебе, Єрусалиме…” (2001), за яку він у 2004 році був удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка, монографії “Тарас Шевченко: імператив України. Історіо й націософська парадигма” (2004), також презентованих у Культурному центрі, та праці “Просторінь Шевченкового Слова”. До речі, розповідь про це й інтерв’ю з Юрієм Барабашем одразу були опубліковані у всеукраїнському культурологічному тижневику “Слово Просвіти”2. Тож не важко переконатися, наскільки серйозно Культурний центр України в Москві супроводжував і пропагував унікальні дослідження Юрія Барабаша.
Не можу не сказати, що великий українець був причетний до визначної події в історії Культурного центру України в Москві, яка досі гідно не оцінена у всеукраїнському масштабі. Йдеться про те, що, готуючись до відзначення 200річчя з дня народження Тараса Шевченка, ми вирішили, порадившись з Юрієм Яковичем, встановити в Центрі погруддя поета і зробили це завчасно – 31 жовтня 2013 року. Отже, коли через двадцять днів розпочався крутозламний Євромайдан у Києві, яким українці “скородили списами московські ребра”, білосніжна скульптура молодого Кобзаря (автор — земляк Юрія Барабаша, харківський скульптор Олександр Капшук) стала в самому центрі російської столиці символом його невсипущої присутності в українській боротьбі, заявленої 30річним поетом у єдиному вірші, написаному в Москві, – “Чигрине, Чигрине…”:
Помолившись, і я б заснув…
Так думи прокляті
Рвуться душу запалити,
Серце розірвати.
У відкритті пам’ятника взяли участь Юрій Барабаш, Сергій Гальченко, Микола Жулинський та Надзвичайний і Повноважний Посол України в РФ Володимир Єльченко. Відразу після цього під Шевченковим покровом відбулася Міжнародна наукова конференція, присвячена 200річчю з дня народження Великого Кобзаря, на якій Юрій Барабаш виступив із блискучою доповіддю3. Між іншим, мій виступ “Московські спалахи Шевченкового генія” був присвячений емоційному чинникові, який зумовив написання Шевченком вже згаданої поезії “Чигрине, Чигрине…”. Тим самим я відгукнувся на висновок Юрія Барабаша, що в розмаїтті висловлених у літературі точок зору й припущень щодо цього вірша “випадає один чинник, як видається вирішальний, а саме чинник емоційний”4.
Вчений і громадянин осмислив історичні події, що відбулися в Україні у 2013–2014 роках, в чому можна було переконатися, зокрема, на круглому столі “Тарас Шевченко в історичній долі нації”, який ми провели в 2014 році. Тоді Юрій Барабаш представив узагальнюючу, концептуальну доповідь “Тарас Шевченко: європейський вектор”.
На той час Національний культурний центр України в Москві піддавався жорсткому руйнівному тиску з боку чиновників Державного управління справами Президента України, які намірилися перетворити його в комерційну, розважальну установу чи бізнесцентр. На наш захист стали великі українці Юрій Барабаш, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Жулинський, Богдан Козак, Павло Мовчан, Борис Олійник, Дмитро Павличко… В листопаді 2014 року Юрій Барабаш написав особистого листа Президенту України, в якому він як учасник української патріотичної діяльності в Москві залишив щирі слова про свою духовну й душевну нерозривність з Українським домом у Москві, за які схиляюся перед ним в доземному поклоні:
“…Моє буття українця – мешканця Москви, моя наукова й творча праця невідривні від Центру, тут я зустрічаюся із земляками, тут знайомлюся з новинами української культури, тут проводилися презентації всіх моїх книжок останніх літ. Та справа, звичайно, не в особистих почуттях, хоча вони є характерними для багатьох і багатьох українців Москви. Головна, правдиво державна справа й турбота полягає в тому, щоб не втратити вогнище української культури, українського духу на московській землі, не перемикнути його діяльність в іншу площину, боронь Боже, – бізнесову, комерційну”.
Мені ніколи не забути, що знаходитися плічопліч із Юрієм Яковичем, особливо на творчих дискусіях і зустрічах, конференціях і презентаціях – величезна школа й суцільне задоволення. Слухаючи його, знову й знову проходив університети гоголезнавства та шевченкознавства, відгранював точність і лапідарність формулювань, особливо необхідних у щоденному тісному й відповідальному спілкуванні з численними відвідувачами Культурного центру України в Москві. Згадую, як на одному з гоголівських вечорів ми відповідали на питання наших освічених і начитаних гостей, один із яких попросив обов’язково гранично коротко, сказати б, афористично сформулювати сутнісну належність російськомовного Миколи Гоголя до української культури. Власне, у форматі лекції чи довільного виступу відповісти нескладно, але у вигляді негайної максими… Втім, Юрій Якович справився з витонченою легкістю, подарувавши всім дефініцію: “Микола Гоголь – російський письменник, творчість якого становить російськомовне відгалуження української культури”. В умовах московського замовчування чи навіть ігнорування українськості Гоголя такі стислі логічні визначення, вмотивовані монографічними працями, ставали справжнім відкриттям для відвідувачів Українського дому. Між іншим, книга блискучих гоголезнавчих студій Юрія Барабаша “У напрямку до Гоголя”, написаних у різні часи і видана 2015 року, була першим дорогоцінним подарунком автора після мого повернення в Київ, і я й досі насолоджуюся неповторними текстами Майстра. Не можу не відзначити дивовижний стиль наукових праць Юрія Барабаша, відмітний особливо філігранним аналізом, рясний унікальними думками й висновками, вишуканий, інтелектуально рафінований… Цьому навчитися неможливо, але вчитися треба…
Насамкінець зауважу, що щира доброта, спокійність і надійність, характерні для Юрія Яковича навіть у складних ситуаціях, пригортають людей до нього, бо в цьому виявляється його жива душа, яка, кажучи пошевченківськи, “добро навчилася любить!”
Юрій Барабаш уже давно знаходиться в одному видатному ряді з великими московськими українцями Михайлом Максимовичем, Михайлом Щепкіним, Миколою Гоголем… Але за тривалістю життя й творчої роботи в російській столиці Юрію Барабашу немає рівних – 60 років, упродовж яких він був і є живим знаком української мови, культури, духовності, ментальності. Поруч можна назвати хіба що Осипа Бодянського, який прожив у Москві понад 40 років, і його діяльність Михайло Грушевський оцінив як “патріотичний подвиг”. Нагадаю, що в листі у Москву до Михайла Максимовича на початку 1858 року Тарас Шевченко побажав йому довголіття та здоров’я “на славу нашої преславної України”. Якщо вдуматися, Тарас Григорович мимохідь, але з геніальною простотою і поетичною вичерпністю сформулював ідею, заради якої десятиліттями творить патріотичний подвиг у Москві знаменитий українець Юрій Барабаш.
З роси й води, дорогий Юрію Яковичу!

1 Достатньо нагадати, що й минулого року київське видавництво “Темпора” випустило книгу Юрія Барабаша “Чуже – інакше – своє”, присвячену концептуальному, типологічному й ситуативному аспектам етнокультурного пограниччя.
2 Овсянникова А. Юрій Барабаш: півстоліття у Москві // Слово Просвіти. 18–24 серпня 2011 р.
3 Див.: Барабаш Ю. “Інь” і “ян” української духовної культури (Шевченко і Гоголь: національний дискурс) // Національний культурний центр – Шевченків дім у Москві. Москва: Домашня бібліотека, 2014. – С. 84–99.
4 Барабаш Ю. Просторінь Шевченкового Слова. – Київ: Темпора, 2011. – С. 328.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment