Що живить твій народ?

Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України
Важкою є праця, спрямована на формування єдиної Української Нації, коли нас переслідує бачення України у сфері орбіти московської політики. Ця нелікована душевна хвороба російського імперсько-рабського народу вгніздилася, на жаль, і в покріпаченій, запопадливій натурі “малороса” та відвертого україноненависника, відкритого русофіла і зрадника, яких утримує, годує, зрощує наша земля.
Коли аналізуємо хронологію російсько-московських війн проти України, то кількісні різнотлумачення про 24-ту чи 28-му війну вже й не такі суттєві на тлі тієї вічної (не “тридцятилітньої”) війни проти національної ідентичності українців, що століттями веде ординська сатрапія незалежно від змінюваних політичних режимів. Оскільки всі вони були тоталітарними, цезаропапістськими, народовбивчими. І даймо, нарешті, спокій цій сумбурній фантасмагорії, що вимучує українство “народницькою” надією-ідеєю, культивованою свого часу соціалістичними, ліберальними, автономістськими силами, про здатність Росії “інфікуватися” демократією.

Маємо бути свідомі того, що будь-який союз із московитами упродовж століть завершувався фатально для України, заводячи її в глухий кут щодо здобуття нею національної самостійності.
Після аналізу етноцидних репресій, Валуєвських циркулярів і Емських указів, сталінщини, тотального зросійщення і знекорінення українства після Другої світової стають зрозумілими причини існування в сучасній Україні такого чисельного москвофільського елементу. Адже кожен антиукраїнський акт супроводжувався посиленням в усіх життєвих сферах російського чинника.
Коли в праці Ф. Савченка “Заборона українства 1876 р.” було вперше оприлюднено повний текст Емського указу згідно з “Особым Совещанием”, то там зазначалося (як “загальне правило”), що в Україні треба призначати лише вчителів із Московії, відправляючи українців на роботу в російські округи. Практично відбувалося легітимізоване заселення вчителями-московитами України, що продовжувалося до часів відновлення Незалежності. Показовими є документи, що зберігаються в Харківському національному університеті ім. В. Каразіна (Секретный доносъ губернатора Багговута 1914 г.), в якому першим пунктом визначено: “Привлекать на должности учителей только одних великороссовъ”.
А завершується документ тим, що “на разныя должности не слѢдуетъ допускать людей, которые когда-либо имѢли соприкасательства къ украинскимъ стремленіямъ”.
У всі часи української підневільності російські колоніальні режими найважливішою справою вважали знекорінення національної свідомості. Великий національний педагог і просвітник Б. Грінченко писав, що наші діти за таких умов “перетворюються в людей без своєї батьківщини, історії, його вітчизна замінена великоруською…. У новій книзі для класного домашнього читання історії присвячена 51 сторінка, а про Україну жодного слова… Навіть єдиний уривок з “Катерини” Шевченка і те в перекладі по-російському”. Він робить логічний висновок (педагогічний, соціальний, політичний) щодо неможливості виховувати молодь у повазі до України, рідного краю, коли “розпочинаємо знайомство зі своєю Вітчизною на чужій (російській) мові, яка нічим не пов’язана з нею, жодним словом, жодним образом. Ніколи таке знайомство не торкнеться серця дитини, не заставить її любити рідний край!”.
На жаль, така політика (за рідкісним винятком) продовжувалася як жахливий лінгвоцидний експеримент над українським народом у періоди царизму, есересерівщини і навіть у тимчасовий період “визвольної” денікінщини, коли наприкінці літа 1919 року, пише інший знаний учений-педагог Григорій Ващенко, захопивши частину України, генерал Май-Маєвський видає наказ утримувати лише школи з російською викладовою мовою, намагаючись ліквідувати українську школу й повернути її на старі московські рейки.
Згадую Ващенка, знакового для України педагога і громадського діяча, якому і до сьогодні немає належного місця в освітньому пантеоні вже незалежної держави, щоби стверджувати: його думка і слово є надзвичайно вагомими для часів нинішніх.
Ващенко високо ніс ідеали боротьби за свою національну культуру, мову, школу, а тому поціновував творчість і діяльність “відомого українського патріота, письменника Б. Грінченка, педагога-українця К. Ушинського, славетного філолога О. Потебню, які ґрунтовно довели, що нормальний розвиток культури народу може відбуватися лише на основі національної мови. Коли ж народ губить свою мову, він розкладається”.
Тоді виникає закономірне питання до всіх тих, хто прямо й опосередковано формує культуру нації, володіючи державними (народними!) ресурсами, засобами впливу, владою. Чому часто вже в незалежній Україні на практиці впроваджувалися не вище окреслені цінності, а чужинські орієнтири для суспільства, молодіжного середовища, освіти, виховання?!
Здається, що відповідь на це дав ще на початку ХХ століття І. Франко, який у листі до М. Павлика писав, що будемо “пізнавати кривди ще й від того, що ті функції серед нашого народного тіла будуть сповняти люди чужих народностей нам на шкоду”.
І прикладами цієї шкоди є згубна діяльність чужинців, або “своїх” продажних манкуртів, які були біля керма державної влади. Бо чим інакше пояснювати факти появи в новітні часи на українських площах, вулицях символів та постаментів катерин, сталінів, столипіних, жукових та інших катів українського народу; чому частина українських шкіл використовували для навчання букварі РФ; яку мету переслідувала українська влада, коли в Криму функціонувало всього 7 україномовних шкіл (із 600!) і єдина українська газета “Просвіти” “Кримська світлиця”; чому безперешкодно видавалися відповідними міністерствами ліцензії для відкриття російських вишів та їх філіалів, які працювали за стандартами чужої (ворожої) нам держави; чому відповідальні державні посади стали обіймати (за Франком) окупанти-чужеродці, наносячи непоправне лихо національній безпеці України; чому “гастролери-руськомірці” безперешкодно в часи війни колобродять по Україні; чому виступи і діяння антиконституційного характеру багатьох депутатів, урядовців, керівників державних установ, медійних працівників, професорсько-викладацького складу залишалися “непоміченими”, не отримуючи належної правової оцінки за сепаратизм, українофобію, зрадництво, нагнітання міжнаціональної, міжконфесійної напруженості; чому резиденти російських спецслужб стали депутатами, міністрами, “українськими” бізнесменами, отримавши при цьому тризубовий паспорт українського громадянина “за особливі заслуги…”. Перед ким і чим “заслуги”? За що таку “ласку” й наругу терпіти на рідній землі? Справді, тут не може бути жодних компромісів. Тим паче з ворогом, що не змирився з об’єктивністю існування САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ. Певен, що таємні (і не дуже) кремлівські структури ламають нині голови над проблемою: як змогла (після чотирьох століть упокорення московитами) Україна відновити державу своїх предків. Вони відшукують нові гібридні технології (військові, гуманітарні, економічні, світоглядні, інформаційні), щоби утримувати нас в орбіті конаючої імперії зла. Одним із стратегічних напрямів боротьби з Україною є мобілізація різномастих “п’ятиколонників” усередині країни. Їх і відшукувати не потрібно, бо ця напасть повилізала після Майдану знову на поверхню. Як пише поетеса зі Славути А. Грицаюк: “Корінь точить черв’ячина, ще й втоми не знає”. Ось у цьому вся суть і причинність нинішньої ситуації. Чому не зазнають лиха ті, хто винен у людиновбивствах, репресіях, “легітимізації” злочинів, підриві національної безпеки, вільно спацируючи й досі в урядовому кварталі Києва? Водночас волонтерів, воїнів, захисників Вітчизни, що жертовно обстоювали (обстоюють) свободу й незалежність України, кидають (роками) за ґрати.
Не хочеться вірити, що цей антиукраїнський “супротив” продовжуватиме так вільно й безкарно розгулювати Україною. Допоки?.. Очевидно, доти, доки український рух світоглядно не позбавиться “московщини” і не усвідомить, з якими ідеалами будувати перспективу майбутнього “у своїй хаті”. Про це національне завдання писав у період національно-визвольних змагань (1919 р.) В. Липинський: “Тільки безмежною любов’ю до української національної ідеї і до державної як політичного олицетворення повної національної волі, тільки ОБ’ЄДНАННЯМ абсолютно всіх чесних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї можна буде з 40 мільйонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну”.
Але біда не лише у вихованні нації, бо її треба ще й народжувати і примножувати. Зазначу, у цитуванні Липинського є один дуже помітний факт – згадується про 40 мільйонів у тодішній повоєнній Україні. Відтоді минуло понад сто років і населення світу зросло з 2 до майже 8 мільярдів, а в Україні, навпаки – відбулося катастрофічне його зменшення. Мабуть, комусь вигідна така демографічна тенденція, оскільки легше колонізувати територію, купувати за безцінь землю без надлишкового населення. В Україні відбулася і відбувається демографічна трагедія, тому дивно, що ні Уряд, ні Верховна Рада, ні РНБО не розглядають цю проблему як найважливіший складник національної безпеки. Підвода і досі на місці.
А щодо іншого стратегічного завдання – виховання, то зрозуміло, тим паче свідомою частиною суспільства, що людьми, громадянами, патріотами не народжуються, ними стають, виховуючись.
І коли перед країною постали складні виклики, то негоже відволікатись на якусь мізерію, особливо в тих сферах, де формується людський капітал. Сьогодні, наприклад, в освіті гостро стоять питання: низька якість людинотворчих і націєтворчих гуманітарних дисциплін (вже не кажучи про математику); суттєва деградація знань сільських школярів; послаблення виховного процесу, недоступність для багатьох високооплатної позашкільної освіти; ігнорування стрижневих принципів рівності і доступності до якісної освіти; недостатня професійність і вмотивованість педагогічних кадрів та багато іншого. Незважаючи на це, все ж не про це офіційна турбота. Так, в інформаційний простір вкидається то “дискусія” навколо червоного чорнила, яке використовується під час перевірки учнівських робіт, то забалакуємо новими-старими нормами щодо форм оцінювання знань.
Дуже помітною є тенденція уникати розгляду тих основоположних цінностей, якості освітніх стандартів, світоглядних вимірів, на основі яких має виховуватися передусім молодь. Стають “модними” до глупоти підкинуті тези на кшталт “освіта поза політикою”, “політика до університетського порога” і таке інше. Звернімо увагу – не політиканство, а саме політика, політична й громадянська культура виявляються зайвими для школи, університету. Даремно. Усталено-совковий погляд на виховання, що передбачає формування особистості у просторі декількох ідентичностей, ментальностей, “інтернаціональностей”, але без національної гордості, громадянського духу, політичної культури, освіти, залишає молодь біля розбитого корита.
Знаймо, що вражі сили не сплять. У Росії нація вибудовується на загрозливих для нашої державності персоналізованих ідеалах. Соціологічні дані засвідчують, що там найбільш авторитетними для суспільного загалу є Сталін, Ленін, Петро І, Пушкін, Путін. Нині 48% росіян, а молоді значно більше, “боготворять” Сталіна, коли ще десятиріччя тому цей показник становив 26%. Мало того, вкупі з людоїдкою Катериною, Столипіним, “хрестодержцем” Миколою ІІ, Жуковим, катами, що “наїлись” кров’ю України, вони пропонують українцям визнавати цей “спільний” ряд “героїв”. Нам нав’язано, а частина суспільства таки проковтнула, сурогатну дискусію навколо Шевченка й Бєлінського, Мазепи і Петра кривавого, Петлюри і Щор­са, Шухевича, Бандери і Ватутіна, Жукова…
Але справедливим і правдивим для нас у ставленні до історичних постатей є лише один критерій – відданість Україні. Іншого нам не дано. Його в складні часи радянщини сотворив В. Сосюра в “Мазепі” як стрижневу, надзвичайно значущу оцінку-ідею, ідеал для нинішнього і майбутніх поколінь українців, велично і сильно заявивши: “за суверенність України / Боровся він і в цім був прав”. Своїм патріотично-ліричним співом про І. Мазепу він перевернув світогляд, свідомість й самопочуття українства.
І помалу “мазепинство” з незаслуженої ганьби переросло у відзнаку, у символ, у політичний прапор нації. Українська Людина, Нація, Держава формувалися завжди дуже складно, тривалий час, шляхом неймовірних зусиль, завдяки жертовності, праці, боротьбі, героїзму, самовідреченню. Адже, щоб стати Народом, треба створити спільну мету, мати спільну історію, культуру, традицію, отримати в надбання славу предків, а ще – прагнути спільного майбутнього. Лише такий народ здатен “народити” аксіому – хотіти разом жити і самостверджуватись у світовому просторі як єдине ціле. Справді, вибудувати солідарну життєдіяльність можна тільки на основі спільних цінностей, ідеалів, мети. Її неможливо досягнути в умовах подвійної (потрійної) ідентичності, різновекторних світоглядних стратегій. Є фундаментальні вартості, поза якими унеможливлюється буття конкретного народу. Серед них – Мова, Національна пам’ять. Саме вони є тим скрепом, що утримує Народ від розчинення серед інших. Бо кожен народ обведений колом своєї рідної мови, говорив О. Потебня. Вийшовши поза межі цієї окресленої галактики, він зникає.
Ці окремі розмисли заставляють відповідальніше сприймати значимість української ідентичності як основоположної цінності збереження Державності. Водночас слід усвідомлювати, що неможливо творити Українську Ідентичність і Українську Державність поза Українською Мовою. Тому дивуюсь, обурююсь, злюсь, коли цього не розуміють “свої”, нібито й освічені люди. Не варто дискутувати з недругами й пропащими україноненависниками. Марно. Мудрі люди кажуть: “На те нема ради”. Однак днями мене вразило звернення однієї відомої “юристкині” (членкині ЦВК, заступниці глави АП кількох президентів), в якому було так багато жовчі щодо нинішньої (достатньо ще кволої) українізації. Яких там тільки словес не використано! Озвучу лише деякі: “Це протест проти сучасного маккартизму по-українськи! … А що за маразм сьогодні верзли із закликами російську мову перейменувати в московську! А тих, хто розмовляє російською, переїзжати до Росії! … Дах їде, дивіться не захлиніться у власній ненависті та вузьколобості! Цей уповноважений – він взагалі врівноважений?”.
Що це? Рівень саме такої “культури”, (не)свідомості, загравання, самопродавання, “малоросійство”… Можливо. Але очевидно, зазначене є певним зрізом, індикатором оцінки того середовища, яке силується називатися інтелігенцією. При цьому, як завжди, всіляко гендлюють Шевченком, приплітаючи Його Слово до змалілих душ, які звикли (а в них це чомусь відбирають) “облагороджуватися” плеядою високого російського мистецтва “ніколаєвих”, “пугачових”, “серових”, “крутих”… А тут на тобі – необхідно виконувати Закон України щодо захисту української мови, та ще й з таким, як “коректно” висловилася ця пані, “неврівноваженим уповноваженим”, недоброчесно цитуючи Шевченкове “чужому научайтесь”. Добряче наслухавшись цих “побажань”, хотілось би лише нагадати авторці опусу окремі думки “чужих” щодо українізації України – відомих у світі сучасних науковців, журналістів, державних діячів. Вони представляють етноспільноти англосаксів, євреїв, грузинів.
Так, знаменитий своїми науковими історичними розвідками Тімоті Снайдер зазначає: “Я за українізацію. Вважаю, що повинна існувати мова, якою говорять у політиці і суспільному житті і цією мовою має бути УКРАЇНСЬКА. Якби це залежало від мене, то в суспільному житті було б більше української, щоб між собою українські дипломати говорили українською, а не російською. Щоб українські вчителі на перервах спілкувалися українською, а не російською. Щоб українські політики говорили між собою українською. Щоб президент на зустрічі з українським бізнесом говорив українською”.
Від себе тільки нагадаю, що за спиною Путіна часто “блимає” бюст Петра І, а тому не виникає жодних питань. Політика держиморд продовжуватиметься.
Але українцям важливо, а хто бовваніє за спинами наших зверхників, щоб зрозуміти “куди йдеш, Україно?”. Бо інколи достатньо лише одного призначення глави Адміністрації (Офісу) Президента, щоби суспільство прозріло і не летіло на фальшивий вогонь.
Авторитетна журналістка Енн Аппелбаум у 2014-му, на початку російської агресії надрукувала в українських виданнях матеріали, в яких стверджувалося, що “Націо­налізм (не російський шовінізм) – саме те, що потрібно Україні… Бо демократія зазнає невдач, коли громадяни не вірять, що за їхню країну варто боротися”. Чому голодом у 1932–33 роках було заморено мільйони українських селян, – продовжує вона. Тому що Сталін боявся сили сільського націоналізму.
Нарешті, відомий грузинський політик-реформатор і державний діяч Каха Бендукідзе наголошував, що реформи в державі можуть зробити тільки націоналісти. Енн Аппелбаум додає, що “лише крихітна група націоналістів в Україні, яких можемо погодитись називати патріотами, представляє собою єдину надію країни, щоб уникнути апатії, хижої корупції і, врешті-решт, розчленування”.
Можна влаштовувати безплідні дискусії навколо цієї (для мене не контраверсійної) теми, проте ніде правду діти. Першими з початку російської агресії пішли на фронт з Майдану, безстрашно захищаючи Україну, саме націоналісти. Тому звертаюся до моралізаторів-антиукраїнізаторів: не треба парадних слів, не чіпайте Українську Мову, бо за Шевченковим Словом, “лихо вам буде”. Гуманніше було б подібним вболівальникам фан-клубу “руського міра” згадати тих молодих людей, ще дітей, яких вбивали і вбивають на Донбасі, в Криму за українську мову, за любов до України, зокрема юного Степана Чубенка („Народного Героя України“) за те, що хотів бути українцем. А руськомірські вбивці (погодін, москальов, сухомлинов) і досі гуляють по Московії.
Або хоча б колись спробувати захистити (як правниця) тих наших співвітчизників у РФ, які не мають жодної дошкільної установи, школи, бібліотеки, культурно-освітнього центру, не кажучи про вищі навчальні заклади, і які часто в умовах путінської тоталітарної “демократії” бояться називати себе українцями. І перш ніж з такими ревнощами переживати за чуже (російсько-московське), “учітесь” свого, рідного, пам’ятаючи знаменні слова поета Віктора Баранова: “Українці мої!… / Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина. / Тільки хто ж колись небо нахилить до Ваших могил, / Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?…”
Можна, навіть дозволено для внутрішньо неохайних, чванитись саморозумністю, самоталановитістю, бути поборником его-свобод і всесвітництва, самоставлячи химерні постаменти самовеличі. Пустота пустот, порожнеча. Бо хто зігнорував вічні цінності, які живлять й одушевляють твій Народ, той зникає, нездатний БУТИ.
Адже є тільки один справжній земний вершитель твоїх учинків і долі. Пам’ять. НАЦІОНАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ.

Георгій ФІЛІПЧУК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment