Свої: як підпирали українське небо над Луганщиною

Олена БОНДАРЕНКО
Узятися до цієї роботи мене спонукали дві книги: “Як Україна втрачала Донбас” (Д. Казанський, М. Воротинцева) та “В ізоляції” (С. Асєєв).
У другій живу досі й не можу оговтатися.
У першій вразило, крім іншого, те, що на 300 сторінках практично не знайшлося місця для згадки про українських патріотів, які підпирали Україну собою тут, на Донбасі. Зокрема, на моїй рідній Луганщині. Компартійній та комсомольській номенклатурам, бандитам 90х, маріонетковим “народним двіженіям Луганщини” – знайшлось…
А може, й справді, не було тут ні Руху, ні “Просвіти”, ні загалом українців та українок, що понад 20 років стояли – спина до спини – в обороні України на цих тернистих теренах? Стояли аж до останнього в часі мітингу 2014го, коли під пам’ятником нашому Шевченкові їх гамселили завезені зза порєбріка гопники за цілковитого мовчазного потурання місцевої влади…
Тобто, може, й справді має рацію російська пропаганда, котра десятиліттями втовкмачувала моїм землякам, що Донбас – жодним чином не Україна?..
І я сказала: мусиш говорити про них, твоїх побратимів і посестер, чиї імена з тобою завжди. Про “Інших”, за влучним і мудрим висловом Павла Мовчана. Бо забути їхні імена — це як погодитися з ворогом, що Донбас – не Україна.
Я обрала форму інтерв’ю, бо жива думка і слово від першої особи у цьому контексті видаються мені потрібнішими, ніж будьякий біографічний нарис.
І ще: із цих розмов, роздумів уголос, із цих світлих, щасливих, гірких і невигойно болючих спогадів, дуже сподіваюся, народиться Розповідь про правдивих українців та українок з моєї Луганщини. Про Своїх.
Дякую за підтримку рідному “Слову Просвіти”.

“Інша” газета (Розмова із Сергієм Штаньком)

Пожовклий аркуш невідь як опинився серед інших паперів. Один. “Молодогвардієць”, 1 жовтня 1991 року, число 116. Перша і друга шпальти. Решта – підшивки, світлини, книги – залишилася там. У рідному місті, яке загарбав ворог.
На цьому окрайчикові газети – суціль патріотичні дописи. “Спільна заява обласних організацій Народного Руху, Української Республіканської партії та Партії демократичного відродження України. “Вважаємо, що будьякі спроби посіяти національну ворожнечу в Донбасі, нацькувати одне на одного українців та представників інших національностей на ґрунті взаємної нетерпимості, використання з цією антигуманною метою питань мови і культури – є грубою провокацією, скерованою на руйнування єдності України…”
Туттаки – заява депутатів Сіверськодонецької міськради (26 осіб): “Вважаємо, що сама постановка питання про створення автономії Донбасу… є провокацією, скерованою на “розчленування” єдиної й неподільної республіки для збереження в окремих її регіонах більшовицькототалітарних режимів. Наслідки втілення цієї ідеї будуть трагічними й непередбачуваними… Звертаємося до Верховної Ради України: негайно ухвалити закон, який би кваліфікував дії, скеровані на порушення територіальної цілісності України, як антинародні й злочинні…”
Статті Лариси Заливної “Вийшли з окопів – виходять з підпілля” (під рубрикою “Обережно, КПРС!”) та Юрія Козовського “Не забудемо?”… І це лише на одненькому аркуші…
А ще ж були публікації Ю. М. Козовського про справжню історію “Молодої гвардії” (в нашому краї – просто вибух бомби!). І “Бути – народом!” Івана Низового. І “На Січ. В Україну. До нас” та “Чи треба нам тієї України?” авторства вашої скромної візаві. Й десятки, якщо не сотні – проукраїнських і просто – українських публікацій…
Ця газета, без перебільшення, формувала національні й демократичні погляди на теренах Луганщини. Цілеспрямовано й послідовно.
Нині говоримо з тодішнім головним редактором “Молодогвардійця” Сергієм Штаньком.
– Пане Сергію, як Ви прийшли в журналістику?
– Буденно, я б сказав. Принаймні, омріяною з дитинства професією це не було. За освітою я не журналіст: у 1980 році закінчив філологічний факультет Луганського педагогічного інституту імені Тараса Шевченка. Після отримання диплому кілька тижнів встиг попрацювати в одному з гірничих профтехучилищ. Потім — служба в армії. Повернувся додому, влітку 1982 року вирішив спробувати писати до газети. До обласної “молодіжки” взяли стажером, а невдовзі прийняли в штат репортером. У “Молодогвардійці” працював десять років: кореспондент, завідуючий відділом, заступник редактора, редактор…
– А після “Молодогвардійця”?
– Був у Луганську власним кореспондентом інформагентства УНІАН, газет “Молодь України”, “Рада”, “День”. Із 1997 року – робота в Києві у столичних і всеукраїнських виданнях.
– За часів Вашого редакторства “Молодогвардієць” знали як газету, опозиційну компартійній владі. І водночас її засновником був обласний комітет комсомолу. Як це вдавалося поєднувати? Комсомольському начальству було ліньки стежити, що друкується за “гроші партії”? Чи вони вже перевзулися на той час у “демократичні мешти”? А може, бавилися в демократію до пори, а потім узяли вас за барки?
– Можливо, хтось здивується, але це було не зовсім не так. Скоріше, зовсім не так. Час, що передував оголошенню незалежності України, став для газети справжнім випробуванням на міцність. Якщо давати точні формулювання, колектив редакції зазнав серйозних репресій з боку обласного компартійного керівництва. Після вмовлянь і закликів повернутися “на правильні ідеологічні позиції” почалися погрози й прямі переслідування. І жодного разу на бік “партійних наставників” не перейшли наші засновники в особі Луганського обкому комсомолу. Не раз комсомольські очільники через позицію газети стояли “на килимі” у партійного начальства, але слабкості не виявили. Втім, питання, напевно, закономірне. Бо комсомольці теж були різні. У нашому випадку виявилися нормальними…
– Газета була направду фантастичною. Вона витримувала найвищі вимоги до якості текстів, знімків. І вона – була порядною. Її робили порядні й фахові люди, правда ж?
– Безперечно. Мені – стажеру, а потім кореспондентовіпочатківцю – з першого дня роботи в редакції допомагали журналісти зі стажем: Роман Рибніков, Валентина Кушніренко, Алла Антіпова, Анатолій Кобельнюк, Михайло Солнцев, багато інших людей. Однодумцем став відповідальний секретар газети Василь Соколенко. Була дружба з Петром Шевченком, талановитим журналістом і поетом, якого підступно вбили у Києві навесні 1997 року. Колектив твердо стояв на своїх позиціях у найтяжчі для нас часи. Усім, з ким працював поруч, я глибоко вдячний донині.
– Обласні й місцеві “дорослі” партійні видання свого часу розгорнули кампанії проти “націоналістів”, “бандерівців”, “антирадянщиків”. Ви репрезентували позицію, котру “старші товариші” тлумачили нерідко як “націоналістичну” та “антирадянську”. Що вплинуло на редакційну політику “Молодогвардійця”? Чи, може, у вас були особисті мотиви для переходу, скажімо так, в опозицію владі?
– Чесно кажучи, не знаю, що можна було б назвати особистим мотивом. Виріс я у благополучній, за стандартами 50х—70х років, родині. Батьки не були репресовані, мали постійну роботу. Я успішно вчився. Першого шоку зазнав у радянській армії, яка багато в чому жила за законами “зони”, а не так, як нам розповідали на “уроках мужності” в школі. Вже до середини 80х, коли став журналістом, я поїздив у відрядження, зустрічався з сотнями людей, чув, що вони говорять, бачив, як вони живуть, не в “телевізорі”, а реально – в небагатих селах, у збиткових колгоспах, у занедбаних робітничих містечках. Відвідав практично всі найбільші колонії й тюрми Луганщини. На той час вже дещо читав із самвидаву. Я побачив, що в житті все не так, як говорить про це офіційна пропаганда. І прийшло усвідомлення, що не можна погоджуватися із тотальною державною брехнею. І не можна самому брехати, говорячи про щось людям. Не можна не з якихось там високих ідеологічних міркувань та особистих мотивів, а тому, що це було б огидно. Огидно суто полюдськи. Відразу скажу, що мені пощастило: після призначення редактором у всьому мене підтримав колектив газети, якому я на перших же спільних зборах неформально виклав свою “програму дій”. Була вона абсолютно простою: спробувати, наскільки це можливо, говорити правду. Така ось редакційна політика.
– І журналістам “молодіжки” це вдалося – говорити правду…
– Ми прагнули правди дотримуватися. Про ті часи я вже розповідав у нещодавно виданій збірці “Журналісти і незалежність”, яка минулого року вийшла друком завдяки зусиллям її автора й упорядника Юрія Бондаря та ентузіастівпродюсерів. Якщо не заперечуєте, дещо повторю.
– Так, звичайно.
– Отже, на час, про який ми говоримо, “Молодогвардієць” став єдиним друкованим виданням у всій області, зі шпальт якого до читачів отримали змогу звернутися представники українських громадських і просвітницьких спілок, очільники тодішніх опозиційних до компартії організацій та й просто усі, кому, як кажуть, наболіло й урвався терпець.
– І це, ясна річ, не могло минутися безкарно…
– Саме так. І врешті, терпець урвався місцевим компартійним та радянським вождям. Ледь не по кілька разів на тиждень я прямував до обкому КПУ за викликом “ідеолога” Віктора Бураковського. Він неодмінно тримав у руках свіже число “Молодогвардійця”, розмальоване червоним олівцем, і розлючено вигукував: “Что ты себе позволяешь?! Вы там в вашей редакции стали не только жовтоблакитными, но уже и червоночорными!”
А на редакційних “лєтучках”, під час обговорення майбутніх публікацій, ні в кого не викликало сумнівів: ми, жовтоблакитні й червоночорні, будемо підтримувати національнопатріотичні змагання в Україні, країнах Балтії, Кавказу…
– І якими були наслідки?
– Після невдалих спроб компартійних лідерів змінити редакційну політику 27 лютого 1991 року вони скликали спільний пленум Луганського обкому КПУ і контрольної комісії обласної парторганізації. На порядку денному основне питання: про антипартійну і антирадянську платформу обласної молодіжної газети. “Джерела” з партійного середовища мене попереджали: “Готується висновок про те, що ти – антирадянщик, антикомуніст і український буржуазний націоналіст”. Фактично такі ж характеристики лунали і на пленумі. Підтримали цю думку очільники луганської обласної Спілки журналістів, а в партійній пресі Луганщини з’явилися публікації про “ворожу діяльність” редакційного колективу “Молодогвардійця” та його редактора.
1 березня 1991 року, за рекомендацією пленуму обкому, відбулося засідання президії контрольної комісії Луганської міської організації КПУ. Порядок денний вже знайомий – про антирадянську, антикомуністичну і націоналістичну позицію редакції обласної “молодіжки” та її очільника.
З офіційним висновком комісія не забарилася: “Через газету робляться спроби скомпрометувати політику КПРС і державну політику щодо комуністичної перспективи розвитку радянського суспільства, посіяти недовіру до завоювань Жовтня, Леніна.
У грудні (1990 року – О. Б.) газета публікує антипартійний документ – “Звернення депутата Верховної Ради України, голови Львівської обласної ради В. Чорновола до трудящих Луганщини”, який, по суті, відкрито підбурює до повалення радянської влади”…
Решта звинувачень, викладених на кількох сторінках, не відрізнялася від процитованих.
“Ясна позиція газети і щодо ухвалення нового Союзного договору”, — підливав у вогонь оливи політолог міськкому КПУ Ю. Кузнецов, цитуючи заголовки “Молодогвардійця”: “Чи буває за рабством черга?”, “Общага, яку ми називаємо Союз”…
“І жодної публікації за збереження СРСР!” – обурювався захисник “єдиного і непорушного”.
Тоді на захист редакції “Молодогвардійця” стала велика молодіжна преса – всесоюзна і республіканська. У відрядження до Луганська приїхали кореспонденти “Комсомольского знамени” Владислав Перевозченко та Іван Іваницький. Їх розгорнута публікація багато в чому зірвала плани високого луганського начальства, яке не приховувало гарячого бажання “провчити” непокірну редакцію.
– Але потім газету все ж таки “задавили”. Це була справжня трагедія для всіх луганських демократів – і національних, і “загальних”. Як це сталося?
– Це сталося б у будьякий спосіб, а в конкретному випадку просто знайшли формальний привід. В одному із номерів газети з’явилася невеличка інформація: Жовтневий районний суд міста Луганська відбирає для своїх потреб приміщення дитячої музичної школи. Судді заявили, що це “ображає їхні честь і гідність”. Втім, про яку честь можна говорити, коли і їхній позов до суду більш високої інстанції, й сам так званий процес, і остаточний вердикт були цинічною наругою над законодавством… У підсумку на редакцію наклали штраф, який сплатити було нереально. Не допомогли і звернення до апеляційних інстанцій: свої своїх ображати не стали і залишили рішення без змін.
Справа “Молодогвардійця” була однією з перших спроб знищити опозиційне видання з допомогою сумнозвісної статті, що передбачала покарання відповідача величезними штрафами за “образу честі, гідності й ділової репутації”. Жертвами стали багато незалежних, чесних видань. Зокрема – відома газета “Час/Time” (шефредактор – В’ячеслав Чорновіл, головред – Олена Бондаренко)…
– А якою, на Ваш погляд, була тодішня загальна ситуація на Луганщині? Що собою являло суспільство?
– Оцінюючи обстановку в Луганську й загалом у регіоні, в одній із публікацій я дав їй, словами радянського “класика” дитячої літератури, таку характеристику: “А из нашего окна площадь Красная видна”…
Не сумнівався: якщо навіть у всьому світі відмовляться від комуністичної ідеології, вона все ще пануватиме на Луганщині – у “найчервонішій” області України. Видавалося, що саме туди готові перенести Кремль і мавзолей разом із опудалом “вождя світового пролетаріату”. Події кінця вісімдесятих і початку дев’яностих, та й подальші, починаючи від 2014го, це яскраво підтвердили…
Великі промислові міста були давно зрусифіковані, українську мову на Луганщині чули хіба що в стінах педагогічного інституту, та й то лише в аудиторіях українського відділення філологічного факультету. Більшість дітей уперше знайомилися з українською в школі, коли починали її вивчати як допоміжну до російської. Лише в селах на північ від Луганська говорили рідною мовою, не ототожнюючи себе з “русскімі” містами. У розмові з селянами можна було почути: “Так це ви про того Василя, що виїхав на шахти до Донбасу?”.
Схоже, практично ніхто із “пересічних” на Луганщині не знав, що робити з “тією незалежністю”. Велике начальство трималося звичної й дорогої для них комуністичної й імперської ідеології, що, вочевидь, не викликало жодного спротиву з боку “широких масс трудящихся”. На підтвердження цього нагадаю, що у липні 1994 року, коли, здавалося, все і всім із Компартією було вже зрозуміло, головою Луганської облради обрали Петра Купіна – першого секретаря обласної організації КПУ.
Ось і вся ситуація в луганському суспільстві. З усіма наслідками…
– Що, все ж таки, було для редакції найважчим випробуванням?
– Напевне, події, пов’язані з появою так званого ГКЧП (українською ДКНС – Державного комітету з надзвичайного стану). Тоді партійні та радянські начальники демонстрували неприховану втіху, відчуваючи близький реванш. Терміново скликали наради, відверто радіючи закінченню горбачовської “відлиги”…
Пам’ятаю ранок, коли в редакції мене зустрів відповідальний секретар Василь Соколенко.
– Ось, подивись,– простягнув чималий сувій паперу. – З телетайпа отримав.
– Це що таке?
– Накази й розпорядження ДКНС. Зрозуміло, що з позначкою “для обов’язкової публікації”. Що із цим будемо робити? – спитав пригнічено.
– Та що робити? Нехай вони ті накази запхають собі в …! – висловив я свою думку. – А ти поки що викинь їх у смітник. Без нас у “Правдє” надрукують.
Василь полегшено зітхнув:
– От і я так гадаю.
“Історичні” укази полетіли до сміттєвого кошика.
Звичайно, надрукували їх і “Правда”, і всі наші районні, міські та обласні газети. Не обійшлося без анекдотичних ситуацій: декотрі з тих, що виходили щотижнево, заслали матеріали заздалегідь, “порадувавши” читачів тими “документами” вже через кілька днів після того, як ДКНС благополучно сконав.
Але в день появи ДКНС ніхто не знав, чим все скінчиться. Ми в редакції терміново зібрали нараду, і я, щоб нікого не ставити під удар, запропонував кожному визначити власну позицію, аж до того, щоб викласти її протокольно. Бажаючих заявити про підтримку путчистів не було. Замість їхніх розпоряджень я написав у номер невеличкий матеріал, у якому повідомив: редакція цей “державний комітет” законною владою не вважає. Так “Молодогвардієць” став єдиною в області газетою, яка проігнорувала укази ДКНС, відмовившись їх друкувати.
У ті дні в моєму кабінеті не змовкав телефон. Підбадьорювали всі, хто поважав позицію редакції. Відкрито погрожували “відповідальні товариші”, натхненні зміною влади: “Ну що, дострибався? Все, гнила демократія закінчилася, тепер установимо порядок. За все відповідатимеш, а за антикомуністичну позицію – особливо”. Один з найвідданіших членів чи обкому, чи міськкому партії, вже не пам’ятаю, — цілком серйозно мені заявив: “Сьогоднізавтра ти й тобі подібні висітимуть в Луганську на ліхтарних стовпах!”
Та не так сталось, як йому бажалося…
– Ви пізніше якось перетиналися з тими, хто переслідували редакцію?
– Зумисне зустрічей не шукав. Та й навіщо? Вони все одно нездатні були змінитися. Але про деякі епізоди можу розповісти. Після краху ДКНС його прихильники в будьякий спосіб намагалися виправдатися, уникнути відповідальності “за підтримку спроби державного перевороту”. Робили це, як зазвичай, тупо й невинахідливо. Наприклад, у результаті “принципового” розслідування спеціальної комісії, що з’ясовувала, чим займалися органи влади на місцях під час путчу, було повідомлено, що ті самі органи “організували” (?!) в газеті “Молодогвардієць” публікацію… “проти путчистів”!
– Майже всі ці персонажі пристосувалися до нових умов. Декотрих бачимо у владі й сьогодні…
– Так і є. Згадую ще один випадок. Вже не було Радянського Союзу, а мені довелося у журналістських справах зайти до міськвиконкому. Знаходжу необхідний кабінет і бачу за столом поважного держслужбовця, в якому впізнаю колишнього героїчного борця з антирадянською, антипартійною і націоналістичною редакцією “Молодогвардійця”.
– Скажіть, це тепер тут сидять бандерівці? – запитую.
– Что? Какие еще бандеровцы?!
– Ну, звичайні. У всьому ж місті тільки над вами і над облрадою синьожовті прапори. От я і подумав…
Чесне обличчя “патріотичного” чиновника за секунду стало червоним:
– Вам, похоже, в другом месте следовало бы объяснить, что и как надо думать! Флаг – это державный символ, а не объект для издевательств. И еще надо детально разобраться, кто вы такой!..
– Як ви добирали “кістяк” автури? Автори самі йшли до вас, чи когось і редакція запрошувала?
– Багатьох майбутніх авторів ми спеціально не запрошували. Люди бачили газету, читали, переконувалися, що на її шпальтах можна говорити про речі, які все ще були під забороною в інших місцевих ЗМІ. Читачів приваблювали публікації Юрія Козовського, Валерія Снєгірьова, Лариси Заливної, Миколи Козирєва. Неабиякий резонанс викликали і Ваші, пані Олено, публікації. Окрім того, мешканці області з матеріалів у “Молодогвардійці” знали про те, що говорили раніше і говорять сучасникам В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, брати Горині, інші правозахисники і лідери національновизвольного руху.
– При газеті діяло літературне об’єднання імені Володимира Сосюри. Опікувався ним талановитий український поет Іван Низовий. На шпальтах “МГ” багато було й творів авторівпочатківців. Переважно – з українськими віршами. Тож газета давала крила ще й поетам. До речі, і мої вірші вперше друкувалися в “Молодогвардійці”. Підтримка українських літераторів — це теж редакційна політика?
– Я не знаю, назвати це політикою чи якось інакше, але ми вважали такі публікації важливими. Літературне і, зокрема, поетичне слово раніше піддавалося жорсткій цензурі. Ми давали змогу висловитися цікавим авторам, не нав’язуючи їм остогидлу партійну ідеологію. Зізнаюся, я був гордий тим, що в нашій газеті друкувалися Василь Голобородько, Василь Старун, Іван Низовий, вже згаданий Петро Шевченко (Біливода). Інколи це було єдиною можливістю цих та інших авторів донести до людей своє слово, як би пишномовно це не звучало.
– І останнє, пане Сергію. Знаю, що Ви пишете оповідання. А не думали написати про свою редакцію? Адже Ви добре знайомі з її життям, пам’ятаєте і веселе, і сумне, і те світле, що супроводжує Вас вже багато років.
— Мемуари якось не планував ще. Може, зачекаю до своїх дев’яноста. А якщо серйозно, то я безмежно вдячний людям, з якими мені пощастило працювати й дружити, без яких я б не відбувся професійно. Вони мені дорогі й близькі. Багатьох, на превеликий жаль, вже немає серед живих. Часто і тепло їх згадую. А написати про редакцію? Як знати, може, колись це станеться. А може, напише хтось інший. Чом би й ні?..

8 серпня 2021 року

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment