Тарас ЖИРКО: “Створюючи виставу – створюємо нову цивілізацію”

У Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” відбулася прем’єра вистави “Аварія”, створеної за творами Фрідріха Дюрренматта, яку присвятили сторіччю від дня народження цього митця. Режисер-постановник — народний артист України Тарас Жирко. Сьогодні пан Тарас – гість “СП”.

– Розкажіть, будь ласка, про нову виставу.
– Задум виник приблизно 15 років тому. Щойно я познайомився з цим сюжетом – він почав у мені резонувати. Дивним чином пригадалися дитячі роки, а це були часи “совка”. Тоді тому, хто вибивався із загального стандарту, нав’язували відчуття провини, і щоб її компенсувати, треба було стати непомітним, як усі. Тому я обрав фах вільної людини, бо Театр вимагає зворотного – ти мусиш вирізнятися. Хоча у тім і парадокс, бо навряд чи знайдеться інша сфера людської діяльности, де б людина настільки залежала від такої кількости різноманітних чинників.
Але дитячі відчуття чогось невідомого були досить сильними. Важко було зрозуміти, чому одні речі робити можна, а инші – ні. Приміром, чому твори Шевченка друкувалися, проте деякі катеґорично не можна було читати на літературних вечорах. І такого у тій імперії зла і брехні було “досхочу”. Особливо для молодої людини, що обирає собі імперативи і їй важко розібратися у потоках олжі. Саме так відбувається і з героєм вистави, який спочатку навіть не здогадується про свою провину. Знову ж таки згадуються оті дитячі відчуття, коли ти не знаєш, у чому винен.
А перейшовши певну межу років, починаєш підбивати підсумки і підходити до сповіді – що ти за своє життя зробив. Я й сам намагався в собі розібратися, і хоч подібної історії у моїй біоґрафії не було, але ж немає людини, щоби жила і не згрішила. І я питав себе, чи є у мені Трапс, а якщо так, то яка питома вага його у моєму власному сюжеті. Режисери часто вирішують свої світоглядні питання на якомусь матеріалі. Коли відсторонюєшся або, навпаки, проєктуєш на своє життя якусь історію і бачиш це в иншій площині, і тоді багато що стає зрозумілим.
Років 11 тому я запропонував цю постановку для Театру Франка тодішньому художньому керівникові с. п. Богдану Ступці. Тоді його ця ідея зацікавила. Але хвороба і смерть Богдана Сильвестровича виставу відтермінували, а при наступному керівникові вже не було можливости повернутися до цієї ідеї.
Якщо в режисера з’явився задум і майбутня вистава “проростає” у ньому, а він не може його втілити, то цей задум починає його поїдати і знищувати, допоки вистава не побачить сцени. Це дуже болісний процес. До того ж усвідомлення, що дорогоцінний час спливає, і не додасться тобі ні дня, ні секунди, але навпаки… Я звернувся до художнього керівника Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” п. Олексія Кужельного з пропозицією поставити “Аварію” на сцені його Театру. Вона видалася цікавою, і ми почали роботу.
Вже з самого початку з’явилося відчуття, що у моїй виставі будуть жінки. Перша п’єса писалася Дюрренматтом для радіотеатру, а після шаленого успіху ним були створені инші варіянти вже для Театру драматичного, які мали на собі печать продовження, покращення etc. Перша п’єса у світовій критиці має дефініцію інтелектуальної учти, якою вона, безперечно, і є. І саме враження від неї і штовхнуло мене на ідею вистави. Але шестеро чоловіків на кону “Сузір’я”? І я вирішив, що це будуть жінки! Ні, не скажу, що не набереться шість акторівінтелектуалів у Києві, їх стане і у франківців на два склади. Проте сама ідея “Сузір’я” вимагає иншого. Тому виник задум зустрічі акторів і актрис з різних Театрів, манер, традицій. Але таке легше вигадати, ніж здійснити. Репетиції, вистави, гастролі, зйомки, хвороби, сімейні обставини… І якби не Євген Нищук, що блискуче зіграв роль Альфредо Трапса і взяв на себе тягар орґанізації репетиційного процесу і координації, то й не знаю, як би я дав собі з цим раду. Отож суддя, прокурор, адвокат і кат стали жінками, створивши разом з покоївкою дивовижний дамський квінтет. Але, змінивши стать, я жодним чином не змінив авторського сюжету, зберігши ґенеральну лінію. Хоча текст довелося переосмислити, бо прокурор і суддя – жінка, це не суддя і прокурор – мужчина.
Жіночий контент потягнув за собою багато инших питань і проблем, яких не було в ориґіналі. Все ж таки стосунки між чоловіками — це одне, а між чоловіком і жінкою – зовсім инше. Особливо у площині, в якій відбуваються події вистави… Наголошую – відбувається суд не просто над індивідом, а саме над чоловіком, якого судять жінки. Суд, де представлено чотири типи жінок і жіночого невдоволення чоловіками.
У Автора спроба героя розібратися зі своїм життям призводить до того, що Альфредо накладає на себе руки. Очевидно, в результаті “самоаналізу” вперше прокинулась совість, а таке завше трапляється несподівано. До того ж на приманці вшанування Трапса, яко конструктора ґеніяльного злочину, юридична компанія підіймає його до рівня Особистости, якою він, простий з’їдач хліба, ніколи себе не почував. А все вкупі зі щедрим вливанням алкоголю і призвело до такого епілогу. Так склалося, що кілька моїх друзів теж зробили цей страшний крок. Як християнин я сповідую думку, що такий фінал є великим гріхом і слабкістю і аж ніяк не героїзмом. Важко описати, що сталося після суїциду з їхніми рідними і близькими. Страшна катастрофа, що й по сьогодні лежить несамовитим тягарем на усіх. Жодного засудження, але невимовний крик, що застиг у серці і часі… тому я не хотів ще й у Театрі множити цю печаль.
Зізнаюся, я не прихильник дидактичного Театру. Хоча Театр вже за фактом впливу і своєю природою повчає, адже він показує, яким було життя, є, а головне – могло би бути. Тому я вибираю той вплив, який дає людині шанс на повернення, шанс на каяття і прощення, шанс на те, щоб переписати помилки. Хоча у житті переписати день чи місяць неможливо. Але в Театрі можливо все.
І шанс дається не стільки цьому героєві, який, за текстом с. п. Ярослава Стельмаха: “як янгол спить, зробивши добре діло”. У цей момент дія уповільнюється і глядач, який бачив всю історію, має можливість все згадати, переосмислити і зрозуміти, чи варто такій людині йти далі цим шляхом, чи ні. І поставити “кому” у реченні: “Стратити не можна помилувати”. Отож, закінчення вистави залежить від тих, хто сидить в залі. Під час перших показів глядачі йому вибачали. І тут спрацювала харизма і чарівливість виконавця. Але у виставі є і варіянт покарання, який ми зіграємо, якщо так вирішить глядач.
– Що можете сказати про виконавців?
– Євген Нищук (Альфредо Трапс) не потребує жодної репрезентації – всі його добре знають. Вже одного імені достатньо, аби глядач прийшов на виставу. Але Євген ніколи не користується вчорашнім і вже здобутим, а постійно працює задля чогось нового і ще не опанованого. Хоча мені здається, такої складности ролі у нього ще не було і це стало безперечним трофеєм у його акторському портфоліо.
Актриса Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Тетяна ОлексенкоЖирко за природою людина дуже лагідна і делікатна, а роль прокурорки Куммер вимагала дуже серйозного викладу, переконливости і мисливського хисту. Було цікаво, як актриса впорається з таким непростим завданням. І, як на мене, вона виконала його просто блискуче і таки вполювала Трапса.
Суддя – Олена Узлюк, потужна актриса з Київського академічного Молодого театру. Створила ґротесковий і жорсткий образ безкомпромісної працівниці чесного суду, що “десь же такий справді є”? А глибина особистої драми її судді додає глибини і рельєфности образу.
Дуже цікава актриса, за якою я давно спостерігаю, Анжеліка Гирич з Київського академічного театру на Липках, що грає Адвоката. Неймовірно приваблива, з хитринкою в глибині душі, як, зрештою, і кожна жінка, яка пильнує свій інтерес. Створила контроверсійний і глибокий образ, у якому все неоднозначно, а часом, що вкрай рідко можна зустріти на кону, – парадоксально.
Відкриттям стала Віра Мазур з Театру Франка. У автора персонаж Ката протягом всієї п’єси пиячить і об’їдається з компанією, хихотить, а потім веде засудженого до камери смертників. Роль — знак безсловесний. У мене ця жінка стала колишньою дружиною директора фірми і коханкою героя, через яку той досягнув своєї мети. Заплутана історія, але Вище Правосуддя в її особі знаходить будьяку людину, в будьякому місці. Вона грає свою роль через протилежности, творячи неймовірну гойдалку подій і почуттів.
Якщо на вищезгадані ролі я запрошував обраних актрис, то на роль молодої покоївки Симони – було кілька претенденток. Але найкраще вдалася співпраця саме з Катериною Шенфельд з Театру на Подолі. Вона з’явилась на першу репетицію вже з повним знанням тексту і готовністю до будьяких змін і поворотів. Постать її героїні ще чиста і не заанґажована жодною “юриспруденцією”, готова до пожертви. Катруся передала те, що рідко трапляється на кону і називається “подихом Джульєтти”.
Автомеханік, він же Портьє, він же апостол Петро, – фіґура, що з’являється на початку і у фіналі і пропонує систему координат, у якій і станеться вистава. Цю роль виконують Лесь Задніпровський з Театру Франка і ВолодимирІван Жирко, студент з курсу маестро Олега Шаварського у КНУТКіТ ім. КарпенкаКарого. Вони різні і за досвідом, і за віком. Лесь зі своїм благородством, маєстатом і загадковістю подає багатовимірність і багатозначність ролі, яку він творить. Де вступає в силу мірило особистости. У цій ролі Лесь пропонує систему координат, у якій станеться вистава.
І молодий артист, який щойно починає акторську мандрівку, ВолодимирІван здобуває досвід, хоча вперше вийшов на сцену у півтора року у виставі “Ісус – Син Бога живого”. Потім зі своєю Мамою – Тетяною Олексенко і Анатолієм Хостікоєвим у виставі “Кін ІV”, згодом була “Шакунтала”, “Шіола”, “41й”. А у новій роботі майбутній актор вчиться розподіляти себе у просторі і часі. Якщо спочатку це загадковий портьє, то у фіналі – той, хто приносить збавлення.
Сценоґрафічне вирішення вистави викристалізувалося ще сім років тому. Мої Вчителі завше говорили, що конче треба довіряти Автору і тоді він, можливо, дозволить Тобі долучитися до Його радости. У Дюрренматта вся дія відбувається за столом. Персонажі багато їдять, п’ють і вирішують долю гостя. Палісад зі сходинками і дверима стає тією пасткою, що прийнявши у себе Альфредо, перетворюється на стіл, у який він увійшов і не зможе з нього вийти. Так трапилось, що ця візія трансформованого столу явилась мені у майже готовому вигляді. Незначні корекції ми робили вже на фантастичній фірмі “Алвіс”, яка і виготовила декорацію. Композитором і автором відео став Роман Гриньків, з яким ми створили лейтмотив дороги і цивілізації вистави. Тему кохання написав надзвичайно талановитий актор, поет і композитор Олександр Васьковський ще 39 років тому.
Художницею з костюмів стала студентка Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України, вихованка Сергія Маслобойщикова Анастасія Малишева, яка запропонувала багато цікавих ідей, які, на жаль, через наші фінансові можливости годі було втілити у виставі.
А щоб у героїнь були костюми різного кольору, але однакового крою, придумала актриса Тетяна Олексенко. Одяг – як корпоративна уніформа, яку носить коло людей, об’єднаних спільною метою і завданням.
Пластичне вирішення створив Олексій Скляренко, з Матір’ю якого ми працювали ще у Театрі юного глядача у Львові. Олексій дуже цікавий як хореограф, актор і режисер. Раджу всім подивитися його виставу “Матінка Кураж” у Київському театрі на Липках.
І, хоча робота над виставою триває ще й досі, але я відчуваю велику полегкість від цих “пологів”, до яких йшов у тотальній самотности понад десять років. Приходить усвідомлення того Господнього милосердя, що дає все тобі потрібне саме в той момент, коли потрібно. Треба тільки дотривати і працювати, вірити і працювати. Думаю про те, чи міг я дати раду такому проєкту 10 літ тому, чи був би в такій кондиції, як сьогодні Євген Нищук. Набутий за ці роки досвід дав надзвичайно багато Євгенові і як особистості, і як акторові. Те саме можна сказати й про инших виконавців.
– Чи маєте плани як режисер?
– Сьогодні в моєму режисерському портфелі є п’ять експлікацій вистав, які готові до роботи. Це і малі форми, і проєкти для великої сцени.
Вже почав роботу над Михайлом Коцюбинським у Національному Центрі Театрального Мистецтва ім. Леся Курбаса. Це буде п’єса з кількох оповідань класика, спаяних в одну композицію. Далі – велика робота за Тарасом Шевченком, яка буде складатися з двох творів Кобзаря. До всіх майбутніх постановок сценоґрафія вже створена у макетах.
Господь дає нам дивовижний досвід. Якщо не зараз, то потім він неодмінно виявиться доречним.

Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment