Університетська філософія в Україні (XVIII–ХІХ ст.)

Сергій ПРИСУХІН,
доктор філософії,
викладач Київської православної богословської академії

У кінці XVIII – на початку ХІХ ст. Україна рухалась шляхом трансформації соціокультурного життя, подолання залишків феодального суспільства та формування капіталістичних відносин. Прогресував також розвиток філософської думки в Харківському, Київському, а з часом і в Одеському університетах. Прикладом слугує приїзд з Німеччини до України відомого філософа Йогана Баптиста Шада (1758–1834 рр.)1, який пропрацював у Харківському університеті понад 10 років, читаючи лекції з логіки, історії та естетики, а також був очільником кафедри умоспоглядальної і практичної філософії. У лекціях він знайомив українських студентів із досягненнями європейської (насамперед німецької) філософії (вченнями Ґ. Фіхте, І. Канта, Ґ. Геґеля, Ф. Шеллінґа та інших), що сприяло формуванню власної світоглядної позиції у слухачів його курсів. Найбільш прихильно в університетському середовищі було зустрінуте вчення Фрідріха Вільгельма Шеллінґа, який презентував ідеї європейського романтизму.
Під час викладацької праці у Харкові Й. Шад видрукував латиною “Логіку чисту і прикладну” (1812 р.), що містила короткий виклад його філософської позиції, “Природне право” (1814 р.) з промовою про “звільнення Європи від Наполеона” разом з розмірковуваннями на теми соціальної філософії. Філософ уважав, що головною категорією в пізнанні соціальних процесів є категорія “розвитку” (“закон розвитку”). Людина в своєму розвитку проходить три етапи – тваринний, природний і моральний. Перехід від одного етапу до іншого залежить від соціально-культурних передумов розвитку людського співтовариства, наприклад, відповідності нормам і вимогам природного права, що визначає зміст законів і процесу державотворення (які мають відповідати розумності і практичній доцільності). На його думку, все, що не є логічним і розумним у процесі державотворення, є непотрібним і має бути запереченим, знищеним (наприклад, деспотизм).
Особливо цікавими були розмірковування Й. Шада про місце і роль нації в історії конкретного народу і держави. Нації розрізняються специфікою умов їх формування (кліматичних, звичаєвих, культурних, тілесних, душевних тощо). Прогрес людської історії залежить від взаємодії соціальних складових суспільства, так і гармонізації міжнаціональних взаємовідносин. Така позиція філософа сприяла формуванню національної самосвідомості молодих українців і викликала різке невдоволення царського уряду, який запропонував філософу залишити межі Російської імперії впродовж 24 годин.
Серед симпатиків німецької філософії в Україні був і перший ректор Київського університету М. Максимович (1804—1873 рр.) — свого часу учень талановитого вихованця Києво-Могилянської академії Данила Кавунника-Велланського. У своїй праці “Розмірковування про природу” Максимович проаналізував філософські принципи гармонізації серця і розуму, послуговуючись напрацюваннями етнографічних і фольклорних досліджень української духовної культури, зокрема співвідношення українського і російського пісенного фольклору. Водночас в університетській освіті набувають поширення і пропагуються ідеї природничо-наукового матеріалізму, представлені позицією філософів М. Любовського, П. Лодія, О. Козловського та ін.
Візитівкою цього періоду української філософської думки також був філософський романтизм2, що знайшов своє віддзеркалення в діяльності Кирило-Мефодіївського братства3. Відомо, що фундаторами братства від початку були М. Костомаров, професор-ад’юнкт Київського університету, М. Гулак, кандидат права, що працював у Санкт-Петербурзькому університеті, В. Білозерський, учитель з Полтави, П. Куліш, учитель гімназії з Санкт-Петербурга, Т. Шевченко, художник Петербурзької Академії мистецтв, О. Навроцький, студент Київського університету, та його родич О. Маркович, М. Савич, поміщик з Полтавщини, Г. Андрузький, студент Київського університету, Д. Пильчиков, учитель з Полтави, І. Посяда, студент Київського університету.
Філософсько-політичне обґрунтування програмних зав­дань братства було викладене в “Книзі буття українського народу” та “Статуті Слов’янського братства Кирила і Мефодія”, підготовлених головним чином М. Костомаровим, у “Записці” В. Білозерського, праці М. Савича “Про емансипацію жінок”, у конституційному проекті Г. Андрузького “Досягнення можливого ступеня рівності, свободи переважно в слов’янських землях” та ін.
Більша частина “братчиків” обстоювали ліберально-помірковані політичні позиції, які ґрунтувалися на визнанні непересічного значення християнської релігії та ідеалізму, їх спорідненості з основними догматами християнства та його морально-етичним вченням. Вони захищали принципи християнського провіденціалізму4, християнсько-слов’янського месіанства та ідеологію християнської демократії.
Менша частина – радикально налаштовані представники братства, серед яких були Т.  Шевченко, М. Гулак, І. Посяда, О. Навроцький, – презентувала революційно-демократичне крило братства, симпатизувала ідеям матеріалізму, антиклерикалізму, у своєму баченні історичного процесу виходила з визнан­ня вирішальної ролі народних мас, необхідності революції та знищення експлуатації людини людиною, запровадження загальної освіти тощо.
Попри різновекторність філософських та соціокультурних стратегій і тактик розвитку України, запропонованих учасниками братства, було викристалізоване спільне завдання реформування самодержавства, ліквідації кріпосного права, об’єднання всіх слов’янських народів в єдиний федеративно-парламентський союз, федералізації московитської імперії на користь слов’янського патріотизму, християнського месіанізму слов’янства, який мав стати зразком політичної діяльності для інших поневолених народів Російської імперії, надання кожному народу і нації гарантованої автономії тощо.
Ідеологія радикально налаштованих учасників братства обґрунтовувалась і поширювалася насамперед представниками промосковських філософських учень і зазвичай була сумішшю вульгарно-матеріалістичних і вульгарно-соціологічних концепцій, не зрідка нігілістичних, з тенденцією пояснення більшості соціально-політичних процесів тільки як наслідку біолого-фізіологічних явищ і процесів.
У певній опозиції до української філософії романтизму, а відповідно до реформаторськи налаштованого крила Кирило-Мефодіївського братства перебували окремі просвітницькі течії, презентовані в українській філософії позицією М. Драгоманова, який спершу був симпатиком реформаційного романтизму, а згодом став активним прихильником філософії безапеляційного позитивізму і раціоналізму, прикладом негативного ставлення до релігії, носієм ідеології лібералізму, пропагандистом космополітизму тощо. На думку історика філософії Д. Чижевського, подібні вияви українського антиромантизму стали свідченням глибокої кризи української філософії загалом.
Прагнення подолати кризу української філософії, відновити поступ українського філософського романтизму як вирішення практичних соціо­культурних завдань лягло на плечі найвідоміших вітчизняних філософів, богословів, передусім представників Київської релігійно філософської школи, наприклад, С. Гоготського, О. Новицького та ін., серед яких першим із перших називали вченого, філософа, богослова, православного містика Памфіла Юркевича.
Відомо, що Памфіл Юркевич (1826–1874 рр.) народився в сім’ї православного священника. Навчався в Полтавській Духовній Семінарії, а потім у Київській Духовній Академії, в якій залишився працювати після її завершення. Тут він викладав філософію і здобув ступінь магістра філософських наук. У 1858 р. став екстраординарним професором, а в 1861 р. був призначений на посаду професора у Московському університеті. У 1863–1873 рр. був деканом історико-філологічного факультету Московського університету. На думку деяких істориків філософії, у той час Юркевич виявився чи не єдиним у всій Росії фахово підготовленим викладачем, щоб зайняти університетську кафедру без попереднього закордонного стажування.
Головними творами, які репрезентують філософські погляди П. Юркевича, були “Ідея” (1859 р.), “Матеріалізм і завдання філософії” (1860 р.), “З науки про людський дух” (1860 р.), “Серце та його значення в духовному житті людини згідно з ученням слова Божого” (1860 р.), “Доведення буття Бога” (1861 р.) тощо. Ці та інші твори Юркевича ніби підсумовують розвиток філософії романтизму (“філософії серця”) в межах традиції української класичної філософії.
Розмірковуючи над сутнісними характеристиками існуючої реальності, Юркевич виокремлював три сфери її можливого вияву: “царство ідей”, або “царство вічної правди” (ноуменальний світ на кшталт світу ідей Платона); “царство розумних істот”, або світ реального людського життя і, нарешті, “царство примарного існування тілесного світу” (феноменальний світ). Світ людського буття є наслідком суперечливої взаємодії попередньо названих складових. Повністю осягнути природу людського буття не надається можливим, позаяк розум дає лише шанс повного пізнання. Іншими словами, існує змога отримати приблизну відповідь на запитання, якими є люди за своєю природою на даний момент часу, але один лише розум не може дати відповіді на питання, якою має бути окремо взята людина в майбутньому. Знання щодо сутності людини і перспективи її подальшого існування може дати лише людське серце.
“Філософія серця”, вчення про людське серце, набуло в П. Юркевича містично-практичного змісту. Мислитель наголошував на тому, що людське серце є джерелом духовності, дій і вчинків особи. За допомогою серця перевіряють результати пізнання оточуючого світу на істинність та їх практичну доцільність. Від серця залежить здійснення свободи волевиявлення. Таким чином, вільне серце стає необхідною умовою правильного мислення та істинного пізнання навколишнього світу.
П. Юркевич стверджував, що моральний поступ людства розпочинається в людському серці з виникнення почуття до інших людей, яке привносить у людські взаємовідносини любов, дружбу й співчуття. Таким чином, християнська любов, людська дружба, співчуття стають фундаментом, на основі якого люди отримують гідне і щасливе життя.
Особливо значущими були розмірковування Памфіла Юркевича про християнську релігію та Бога. Він розумів Бога як конкретну реальність і пропонував християнам сприймати світ як своєрідну ієрархію, на чолі якої стоїть Бог. Повне і завершене знання про Бога неможливо. Людина лише може наблизитись до його адекватного пізнання за допомогою трьох пізнавальних зусиль: 1) сердечного почуття, 2) доброчинної філософії, 3) містичного споглядання (спіритичного світобачення), яке, на його погляд, є синтезом усіх шляхів пізнання сутності Бога і світу загалом.
Для подолання суперечностей матеріального світу, протидії злу на рівні суспільства і особи Юркевич пропонує послуговуватися принципами і вимогами християнської моралі. Головною вимогою людського співжиття стає умиротворення як ненасильство щодо інших людей, тому і протидія злу відбувається парадоксально. Богослов запропонував протидіяти злу через відмову від активної “зовнішньої” боротьби – на його думку, супротив злу можливий тільки через умиротворення, на кшталт християнського миру із ближніми, але боротьба зі злом розпочинається не з насильства над іншими, а з морального самовдосконалення душі, з уміння прислухатися до власної совісті і діяти на користь добра.
П. Юркевича уважають також фундатором Київської філософсько-правової школи. Державно-правові ідеї він виклав передусім у курсах лекцій з “Історії філософії права” (1872, 1873 рр.) та “Філософії права” (1872, 1873 рр.), в яких висвітлював проблематику філософського богословського розуміння держави і права, розвитку національного духу і моралі, соціальної структури суспільства в контексті прав людини, зачіпав питання юридичної освіти тощо.
Цікаво знати, що П. Юркевич у другій половині свого життя був не тільки знаним філософом-богословом, але і видатним викладачем філософських дисциплін. Його лекції і публічні виступи користувались великою популярністю, про що свідчили захоплені відгуки історика В. Ключевського та філософа-метафізика В. Соловйова, які свого часу були студентами Юркевича і його симпатиками. Але згодом значна частина студентів університету зрадили світоглядній позиції викладача і стали на бік непримиримих критиків його метафізики. Водночас російська ліберальна преса розпочала травлю філософа, звинуватила його в метафізичній позиції, що нібито була світоглядно ворожою інтересам позитивістсько налаштованої студентської аудиторії і суперечила популярній на той час праці М. Чернишевського “Антропологічний принцип філософії”. Чернишевський не зупинив конфлікт, понад те, продовжив модерувати цькування П. Юркевича. Наукову дискусію замінили голослівною критикою, лайкою і брехнею, нападками на особистість. Ще згодом до конфлікту зі студентами додалась особиста трагедія: в 1873 році померла його дружина, а сам Юркевич важко захворів через самотність і незатребуваність. На 48 році життя філософ помер, був похований на цвинтарі Даниловського монастиря в Москві.
Є всі підстави висновувати, що чи не найвідоміший український філософ-богослов П. Юркевич феноменально завершив період класичної вітчизняної філософії, створивши власну філософську концепцію людської душі, мікрокосмосу, пізнати сутність яких, на його думку, можна було лише за допомогою людського серця – “філософії серця” (історичне й логічне продовження “кордоцентризму” Григорія Сковороди) – невід’ємно від методів християнської містики. Його погляди стали підґрунтям філософської рефлексії таких талановитих представників Київської духовної школи, як М. Бердяєва, В. Зеньковського, а також відомих російських метафізиків В. Соловйова, братів Трубецьких та інших.

“Серце є скарбник і носій усіх тілесних сил людини”.
“Серце є центром душевного і духовного життя людини. Так, в серці започатковується і народжується рішучість людини на ті чи інші вчинки; в ньому виникають різноманітні наміри і бажання; воно є місцем волі та її бажань”.
“Серце є центром усіх пізнавальних дій душі”5. “Основа релігійної свідомості людського роду знаходиться в серці людини: релігія не є чимось стороннім для духовної природи, вона утверджується на природному ґрунті. Справедливо, що одкровення повідомляє людині істини, недоступні для її розуму, проте також справедливо, що людина не є тварина, котру лише Бог навчає; сама душа носить у собі зародки і схильності до цього надзвичайного научення. Те, що між іншим, цих зародків і схильностей ми не можемо віднайти у сфері уявлень і понять, те, що вони відкриваються нам як щось таке, що не піддається опису і визначенню, як справжнє почуття безконечного тільки в серці, – це можна допустити уже без усякого доведення”7. “Християнське одкровення говорить нам, що любов є джерелом всіх істинно моральних вчинків. Як це вчення про корінне моральне явище, із котрого, як із джерела, виникають всі інші моральні явища, перебуває в ясному і причинному зв’язку з біблейським ученням про серце, то ми сподіваємось, що і воно, в свою чергу, може бути виправдане із начал моральної філософії так само, як учення про серце набуло міцних засад у психології”6. “Якщо істина падає нам на серце, то вона стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом. Тільки за цей скарб, а не за абстрактну думку, людина може вступити в боротьбу з обставинами і людьми; тільки для серця важливий подвиг і самовідданість”8. “Серце є вихідним пунктом усього доброго і злого в словах, думках і вчинках людини, є добрий і злий скарб людини… Серце є скрижаль, на якому викарбуваний природний і моральний закон”.
“Нарешті серце є центром морального життя людини. В серці з’єднуються всі моральні стани людини”.
“В серці людини знаходиться основа того, що її уявлення, почуття і вчинки набувають особливості, в якій виражається саме її душа, а не інша, і набувають такого особистого, приватно-визначеного спрямування, за силою котрого вони суть прояви не загальної духовної істоти, а окремої живої справді існуючої людини”.
“Висловимо остаточно нашу думку про значення начал і загальних правил розуму в царині моралі за допомогою євангельського образу, який за своєю точністю завжди буде викликати здивування у байдужого спостерігача: для живої – а не лише уявної – моральності потрібен світильник і єлей… У залежності від того, як у серці людини вичерпується єлей любові, світильник гасне: моральні начала і ідеї затьмарюються і, зрештою, зникають із свідомості. Це відношення між світильником і єлеєм – між головою і серцем є найзвичайнісіньким явищем у моральній історії людства”9.
———————————

  1. Уродженець Баварії Йоган Шад був вихованцем єзуїтської семінарії і священником бенедиктинського монастиря в Банце. У віці 40 років він залишив чернече життя, отримав ступінь доктора філософії у Єнському університеті. Після його гострої критики (сатири) чернечого життя був вимушений тікати з монастиря і на запрошення графа Северина Потоцького приїхав до Харкова викладати філософію та інші філософські дисципліни.
  2. Філософський романтизм став своєрідним антипросвітницьким рухом, який віддзеркалив розчарування у можливостях розуму і науки в історичному процесі. Світ виявився непідвласним розуму, а соціальна дійсність — ворожою природі людини. У пошуку виходу з кризової ситуації романтизм звертається до народної традиції, колективної мудрості народу, історичного минулого, цінностей релігійної культури. Український філософський романтизм був позначений невід’ємним зв’язком з філософією національної ідеї, прагненням поєднати антропологічну і соціальну проблематику з ідеями християнства.
  3. Кирило-Мефодіївське братство виникло в 1845 р. і проіснувало до 1847 р., до його складу входило 12 осіб і приблизно ще 100 осіб симпатиків, які підтримували з ними дружні відносини.
  4. Провіденціалізм — теологічна концепція історії як промислу Божого.
  5. Цит. за: Історія філософії України: Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – С. 341.
  6. Цит. за: Історія філософії України: Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – С. 347.
  7. Цит. за: Історія філософії України: Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – С. 346.
  8. Цит. за: Історія філософії України: Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – С. 343.
  9. Цит. за: Історія філософії України: Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – С. 341–348.
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment