Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України
Даруйте, але гидко й нудно, коли час від часу переглядаєш основні кремлівські телеканали “скабєєвосоловйовського” розливу. Правда, бувало й соромно, спостерігаючи політичні “геббельсшоу”, в яких беруть участь різні нашинські трюхани, карасі, ковтуни, цибулюки.., що частенько використовуються (за так чи за дрібні чайові) московитами для шовіністичного дурману. Хоча ці “наші” продовжують і надалі вірувати в свою месійну ролю захисників українських інтересів, ніби не знаючи, що для чванливого зоологічного політикуму Московії невідомо (з моменту свого виплодження), що таке діалог, дискусія, істина. Про інших челядниківзапроданців не варто згадувати взагалі ні вдень, ні проти ночі, зберігаючи за ними “право” балакати самим з собою.
Але залишається реальність: усе розпочинається і завершується Україною. “Методологією” для нинішніх дискурсів з “українського питання” є творіння Путіна в стилі “аля Брежнєв”. Цей документ не є історичним чи публіцистичним матеріалом, а лише політичним як головний складник військової доктрини, в якому неприкрито сформовані загрози для України. Практично він став квінтесенцією геополітичного курсу Росії на далеку і близьку перспективи. Звичайно, можна продовжувати жартувати і вимальовувати “фейсбучних жаб”, додаючи сарказму щодо наукового контенту, правдивості й об’єктивності. Але всі свідомі громадяни розуміють, що цього там бути й не може, бо тоді істина знівелювала б імперську ментальність авторитарного режиму. Адже впродовж багатьох століть не правда, а сила завойовника, ґвалтівника й грабіжника знаходилася в основі царськобільшовицькопутінської ідеології та політичної практики. Тому “Не шукайте, не питайте / Того, що немає”, – нагадував Шевченко.
Отже, наша увага мусить бути прикута до тих аспектів, що оформлені путінським вектором думання і є прямою загрозою українській державності. Бо фактично в кількох його ствердженнях зафіксовано дуже чіткі установки та мотивації нинішньої і майбутньої агресії, якій намагаються надати певних “закономірностей” і “справедливостей”.
Так звана “м’яка сила” доктрини “руського міра” у цій заяві перетворюється на справжню військову стратегію, спрямовану проти України, оскільки проголошено давню претензію Росії на російськомовних, одразу нагадавши про тотожність із політикою Німеччини щодо німецької меншини в Центральній і Східній Європі в період між війнами, що призвело до катастрофічних наслідків і глобального людиновбивства. Однак не потрібно вишукувати аналоги в історичному минулому. Вони містяться в теперішньому часі. Ця імперська фальшивка “захисту своїх” стає реальністю, причому жорстокою і антигуманною, якщо зважати на події, які відбувалися (і продовжуються) у Придністров’ї, Абхазії, Північній Осетії, Криму і на Донбасі.
На очах усього світу за байдужості та потурання провідних держав відбувалися акти наруги над міжнародним правом, суверенітетом країн – жертв російської агресії. Україна, Молдова, Грузія стали об’єктами прямої війни з боку цієї сучасної імперії зла. “Чемберленівські” сподівання на те, що такими “невеликими” дарунками для ординців можна задовольнити їхню хіть, є марними. Апетити номадів, допущених до політичного столу, лише розпалюються, коли відчувають, що “дозволено” залізти на стіл, і можна заходити до сусіда вже не через двері, а влізати через вікна. Причому на “визволених” землях відбувається нечувана наруга над правами людей і народів. Цю дискримінацію (політичну, духовну, культурну) московити здійснюють, відкрито і прикрито, звертаючись у міжнародні суди, юрисдикцію яких вони не визнають. Римське право підмінено “путінським”. Усвідомлюю, що ядерна зброя в руках варварів ХХІ століття не може не враховуватися міжнародною спільнотою, проте дивує “рукопожатість” передусім країн “Великої сімки” у відносинах із російським диктатором. Гадаю, що Путін зробив у рази більше зла для світу, аніж його білоруський сателіт (хоча і цей постарався). Тому концентрувати і відволікати увагу лише “лукашенківщиною” є хибним шляхом, бо “музику” замовляє лише Путін. І треба бути чесними політиками, щоби визнати – під неї навчилися підтанцьовувати і маститі європейські політики, очільники та керманичі окремих держав, яким давно варто усвідомити власну відповідальність і гріховність за щедро проплачену нафтогазовими “єврорублями” співпрацю з Молохом.
І коли звучить, що “гроші не пахнуть”, то будьмо певні, що ще й як “пахнуть”. Кров’ю. Покалічених, убитих, осиротілих унаслідок імперських державнотерористичних диверсій, що методично всюди здійснюються кремлівцями, зокрема шляхом військової агресії в Україні. Захищаючи суверенітет і власну свободу, крізь горнило війни пройшли майже півмільйона українців. Станом на 2021 рік (за даними Управління верховного комісара ООН з прав людини) загальна кількість людських втрат становить понад 44 тисяч осіб, з яких загинуло більше 13300 осіб.
Можна стверджувати, що ідеологія сучасної Московії є нічим іншим, як “етнічним шовінізмом”, оскільки заради “визволення своїх” вона готова розширювати військову ескалацію в Україні. При цьому сам Путін називає українську політику “курсом на насильницьку асиміляцію”, порівнюючи із застосуванням проти Росії зброї масового ураження. Але цією традиційною брехнею не вдасться заховати злочинність справжнього українофобського і людиноненависницького “мордостану”. Адже на окупованих територіях не залишилося жодного україномовного навчального закладу, вилучено всі предмети, підручники, програми, що нагадують про Україну, продовжуються масові репресії щодо громадян української і кримськотатарської національності. Найстрашніше – за українську мову вбивають. Той етноцид, який реально здійснюється Росією, намагаються не лише прикрити путінськолавровською “дипломатією”, а й звинувачують у цьому Україну. І не тільки через європейські суди. Достатньо відчутними є радикальні і масштабні загрози розширення війни, якщо Україна не погодиться на путінські умови “перемир’я”.
Бо як тоді розцінювати представлений світу путінський опус, що “ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території і близьких для нас людей, які мешкають там, використовували проти Росії”.
Це пряма погроза Україні, Європі. Варто звернути увагу, що коли раптом частина України не підпадатиме під ординське кліше “наших історичних земель”, то буде використано інший аргумент сили – “захист близьких до нас людей”. Незалежно від того, де вони мешкають – у Харкові, Одесі, Чернівцях, Чопі чи Львові. Бідака. Недогледів “свою” картоплю в “своїх” кагатах. Таке враження, що це путінське “мудрописання” силувалося сплагітувати і вивернути на чужий бік сутність Українського Славня: “Та як станем разом, браття, від Сяну до Дону, / В своїм краю панувати не дамо нікому”. А тому для путіністів лише нагадуємо, що це наші споконвічні прадідівські землі. Українців! Тому цей блуд здатне сприймати тільки середовище таких яскравопотемнілих “націоналістів” на кшталт москворотого чорносотенного кагалу “ведмедчукістівновінськістів”. Поки що їхні приспішники марширують Києвом, співають гундяївські молитви, окуповують національні святині, мобілізуються в “релігійному” екстазі “єдинородців”, ігнорують українську мову і “славлять” чужинську, встромляють у людські душі “ідеали” чужих богів та героїв. Вони – ядро путінської шовіністичної “залізної гвардії”. Укупі з олігархами, що ніколи не підримували українську ідею свободи, ідентичності, духовності, частиною проросійської “інтелігенції”, п’ятиколонниками в парламенті та інших органах влади такий асоціальний баласт продовжує розхитувати українську державність. З цим елементом неможливо солідаризуватися навколо ідеї Соборності, Суверенності, Свободи. Тільки ПЕРЕМОГА!
На Славу Україні! Однак не варто легковажити. Оскільки звернення Путіна є далекосяжним планом імперськості, що передусім спрямований проти української суверенної Держави. Перекладаючи з хворої голови на здорову, він називає захист нашої ідентичності “курсом на насильницьку асиміляцію” в Україні із застосуванням проти Росії зброї масового ураження, чим радикалізує в бік агресії мислення люмпенізованого суспільства, інфікованого імперським покликанням. І те, що головні акценти розставлені на ключових темах гуманітарного, суспільнополітичного, історичного, мовнокультурного характеру відповідно до геополітичної стратегії РФ, вони засвідчують про спроби розширення ескалації агресії. Війна проти української Ідентичності триватиме, допоки українці (відповідно до задуму Московії) не приймуть кремлівські умови і не розчиняться в “єдинородстві”. Проте для нас існує лише один шлях – захистити, зберегти, зміцнити національну ідентичність, суверенність, державність України. Тільки viribus unitis (cпільними зусиллями) можна унеможливити зловісний план путінської Росії. Справді, лише єдність нації в широкому контексті здатна запобігти реалізації імперських планів. Для цього необхідна політична воля влади, свідома позиція більшої частини суспільства, боєздатна армія, тісна співпраця із стратегічними західними партнерами і, поза сумнівом, повна деолігархізація економіки, політики, інформаційного простору України. Без цього неможливо забезпечити єдність і суспільну злагоду, виробити ефективну стратегію спротиву агресії Москви. Величезні монополії природних ресурсів, значна частка ВВП, сконцентрованих у руках “вітчизняного” олігархату, є надзвичайно небезпечним викликом національній безпеці. Лише той факт, що дві ключові сфери газоі електропостачання знаходяться в руках людей (включно громадян Росії), які нелояльно або байдуже налаштовані до української державності, є членами проросійських партій та фракцій, ментально і “культурно” (отже, й політично) зорієнтовані на Росію, примушує до негайних (в інтересах національної безпеки) радикальних рішень. Однак…
Роками, точніше десятиліттями, українська влада різних мастей лише удавала (у кращому випадку) “боротьбу” з тими, хто зробив країну найбіднішою в Європі, а народ – найголоднішим (дані ООН). Насправді сформувався найтісніший владноолігархічний союз, перетворивши для себе Україну на найпривабливішу офшорну “зону”. А для “втіхи” пограбоване суспільство отримало ексклюзивне “право” на тих же олігархічних каналах слухати безупину солодкі байки про прекрасну землю, де майже 40% чорноземів, 5% світових запасів надр, і де живуть освічені люди. Така держава має всі можливості і шанси бути кращою серед кращих. Проте реальність більш сувора. Утопічна мрія німецького філософа Й. Гердера, висловлена ним ще 1769 року, що “Україна стане колись новою Грецією”, живе з нами вже 250 років як обнадійливе віщування. Невже з цією ілюзією, переданою нам у спадок, житимуть наступні покоління? Тоді не варто шукати правнукам “прадідів поганих”. Вони в нашому образі. Бо не захотіли, не зуміли, не змогли на своїй землі здолати гідру зла, хоча терпимо, якось звикаємо, злигуємося. Одні – заради користі, інші – заради “порозуміння”, а ще більше тих, хто кучкується в групі “какая разніца”. Здається, що до останніх можна впевнено віднести і сучасних політиків та владців. Бо як тоді розуміти парламентські вакації, коли воююча країна нездатна через своїх обранців приймати життєво необхідні закони, включно про гучно розрекламовану “олігархічну буллу”.
Укотре зазначаємо, що в такий складний для України період відправлення олігархів у “косметичний салон”, де намагатимуться тисячами поправок зробити їх життя ще “кращим і веселішим”, є неприпустимою і згубною дією. До того ж в Україні і без цього є достатньо норм, зокрема конституційних, щоби навести лад з цією “кастою недоторканих”. А поки що на ринку газу, наприклад, грабунок народу як відбувався, так і продовжується донині. Уже тривалий час існує тотальна монополія, оскільки фірташівська компанія “Група РГК” заволоділа 70% українських облгазів (18 облгазів). Тому ймовірність підвищення вартості комунальних послуг до 70 відсотків не є вже примарою, а реальністю. Тим паче, що національні газові родовища знаходяться у власності нуворишів.
Або як зреагують винуватці і шукачі винуватців на заяву секретаря Ради нацбезпеки про втрату державою 16,92 тисяч км газорозподільних мереж, які перейшли (за “доброю” традицією зговору владоможців) у приватні руки? Гадаю, що ця справа не потребує ніякої додаткової нормотворчості. На тлі безкінечного ряду фактів, коли з народу “латану свитину знімають, / З шкурою знімають”, ці поодинокі приклади засвідчують, насамперед, про те, що не варто ждати “сподіваної волі. Вона заснула”. Її приспали не тільки царі і псарі, але й народ, надіючись то на новоявлених “Вашингтонів”, то на “нові обличчя”, то на патерналістську милостиню “хазяїна”. Результат сподівань завжди очікуваний – укотре обдурений народ.
Згадується висловлювання Мопассана, який писав нібито для нашого часу: “щоби правити народом, потрібний лише добрий дотеп…, бо народ любить того, хто його бавить”.
Але негоже забалакувати жартами українські справи разом з тими, хто підкидає свідомо в публічний простір відволікаючі орієнтири, чужинські “цінності”, щоби народ позбувся навіть бажання бути господарем у своїй хаті. Гібридна війна путінської Росії спрямована передусім на те, щоби українці втрачали “себе” в духовності, національній культурі, освіті, мові, історичній пам’яті, традиції предків, мистецтві; економіка, добробут не ставали кращими, а міжнародний авторитет держави лише погіршувався. Якщо Україні і бути, то тільки “окраїною”, підросійською, а ще краще російською, писаною малими буквами. Це “мрія” кремлівського Ординця. Але не тільки. Цьому потурає і “наш” доморощенофобський елемент, стараючись усіма силами догодити погоничам з улусу. Чого тільки вартий різномастий “національний продукт” “Нашого” та “Інтера”, що силуються (небезуспішно і завдяки хворобливій позиції Нацради) компенсувати непотріб, викинутий на смітник (сподіваємось, назавжди) трьох москвофільських (руськомірських) телеканалів. Дивно, але вже після 16 липня, коли інформаційний простір згідно з мовним законом зобов’язаний нормативно українізуватися, “безлюдні” редактори “Інтера” дивними способами перекладають і титрують УКРАЇНСЬКЕ на російське. Хоча було б справедливо впускати в національний простір України скільки московського язика, стільки є української мови в РФ. Ця пропозиція на часі і відповідала б завданню стратегії зовнішньополітичної діяльності України, ухваленій РНБО щодо захисту прав та інтересів (українців!) громадян України за кордоном. Маємо усвідомити, що путінська “єдінородность” для українців є тотожною “чужеродності”. А на чужих дорогах можна лише загубити і знайти те, чого ніколи не потрібно шукати. Бо лише своїми здобутками і надбаннями національної Культури і неповторними цінностями народ стає цікавим для світу і корисним для “себе”. Так вибудовується сьогодні глобальне співжиття, коли рідновартості є цементуючими складниками життєдіяльності Нації. Тому від влади не слід вимагати (прохати) свободи. Її народ завжди виборює сам. Проте етичним обов’язком влади є консолідація суспільства навколо національної ідеї.
І “утвердження України в світі як сильної та авторитетної європейської країни”, що закладено в стратегії зовнішньополітичної діяльності, є її сутністю. “Забезпечення суверенітету та територіальної цілісності України; протидія агресивній політиці Російської Федерації; курс на членство в Євросоюзі та НАТО” стають невід’ємними і нагальними завданнями україноцентричної політики. Проте ні зовнішні, ні внутрішні стратегічні цілі не будуть досягнуті доти, допоки впускатимемо в свідомість нації “руськомірську” ідеологію на будьяких ділянках суспільного і державного життя, а в економіці, політиці, владі домінуватиме й надалі антинародний олігархат “без роду – племені”. Обов’язок кожного українського громадянина – не терпіти наругу несвободою, що чинять кремлівські імперці спільно з внутрішньою обслугою “скорпіонів” для упокорення наших почуттів, помислів, прагнень до Боротьби за Вільну Україну.
Цю потребу гостро відчуваєш щоразу, коли аналізуєш кремлівський етер з його абсолютною антиукраїнською направленістю. Стає очевидним навіть для інфантильних, що Путін, Гундяєв, Соловйов та кубло інших речників “третього риму” з Московії і “ведмедчуківці”, “толочкознавці”, “хресноходці”, “нашисти”, “інтервенціоністи” з нашого боку – “одного поля ягода”. Саме з такими, навченими нечесним боям без правил, бореться Україна.
Але які б випробування не судилося пройти українцям у майбутньому, з ними завжди і всюди має бути як вічний дороговказ одна мета – ВОЛЯ. Духовна, політична, економічна, світоглядна. У філософічній поезії Григорія Тименка, який 24річним юнаком за “невідомих” обставин безслідно зник (1968 р.), є такі слова: “Навіть мертві народи на кордон океанів вийшли / Байдужі до всього, але не байдужі до волі”. Наші попередники, просвітники і будителі передали нам цей ціннісний дар Волі Українського Роду як своєрідне “Послання Грааля”, що є витоком творіння первісної енергії українськості, без якої усе втрачає сенс, слабнучи й гинучи.
Необхідність боріння за самоствердження власного “Я” й (само)формування обов’язку етичної відповідальності – “не втомлюватися, коли чиниш добро” у ставленні до людини, родини, БатьківщиниУкраїни, рідної землі, національної культури, мови, віри і традиції – найголовніша із стратегій і “реформ” Держави. Лише така якісна характеристика Народу унеможливить на вікивічні кидати у “плавильний казан” душу, ідентичність, духову суверенність, державність Українця.
На передньому плані цього невпинного гону в жорстокому і конкурентному світі мусить бути українська інтелігенція. Нищена й витолочувана впродовж століть, її не так уже й багато – погромадянському активної, україноцентричної, пасіонарної. Але достатньо, щоби в ці важкі часи виконувати свою первозданну місію – бути творцем, носієм української ідеології, оберегом скарбу культурнодухових і державницьких цінностей, борцем за утвердження ідеалів національної ідеї, які сконцентровані у вічному і величному – УКРАЇНА!
І варто, нарешті, розібратись (“Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть..”) і спитати, а чи мають право “бути” інтелігенцією ті, що в часи лихоліття продовжують “сидіти на призьбі”, противляться всьому українському (окрім гонитви за наживою, кар’єрою, владою), виховують молоді покоління в шанобі до “руськомірства”, творять гуманітарну науку згідно імперських лекал, не відчувають докору совісті за долю України, будучи служками чужої мови, культури, історії, церкви, ментальності, а, отже, держави. Такі приведуть народ тільки до “вовчих ям”.
Тож назавжди позбавимо себе приниженості і запровадимо цих “поводирів” до стійла їхнього ненажерливого кремлівського “хазяїна”. Бо як може носити звання інтелігента той, хто публічно патякає, що “украинский язік есть безперспективним”. Не має права Українська держава опиратися на таких збоченців, що, як запопадливі путінські гробокопачі, воліли б руїни для української Мови і Культури. Для національнодержавницького поступу вони дуже зміліли і змаліли, хоча й ніколи не були великими.
А викопувані ями для українськості незабаром заслужено таки знайдуть своїх постійних клієнтів. Ними стануть рештки запроданців і ці звироднілі інтелігентики. Вовче – для вовчепутінців, а Україна – для Українців. Бо “Нема на світі України, / Немає другого Дніпра”.
