Микола КульЧинський,
голова ПОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, народний депутат Верховної Ради III–VI скликань
У цьому році наше обласне об’єднання запланувало випустити у світ три видання, присвячених різним ювілейним датам, а саме: 100річчю Другого Зимового Походу, 130річчю видатного українського поета Юрія Клена і 150річчю Лесі Українки. Нині вже вийшла друком “Леся Українка. Драматичні поеми” й отот має завершитися робота над макетом “Проклятих років” та “Попелу імперій” Юрія Клена з чудовою передмовою професора Юрія Коваліва. Спогади учасників Другого Зимового Походу мають вийти у жовтні – листопаді. Я ж тут хочу зупинитися на виданні, яке тримаю в руках і яке мені таке миле і дороге. Бо ж і наша Полтавська “Просвіта” долучилася, попри всі складнощі нашої діяльності і навіть самого існування, долучилася до відзначення ювілею світового рівня поетеси, драматургині, геніальної Лесі Українки. Книгу ми видали невеликим тиражем власним коштом, але на підході державні кошти з Департаменту інформаційної діяльності Полтавської ОДА для більшого тиражу.
Колоніальні радянські підручники з української літератури так уміло знищували найменші прагнення пізнати глибше творчість українських класиків! Вирватися зі створених на догоду російським комуністичним окупантам штампів в оцінках того чи іншого письменника чи письменниці було непросто! Та чи можна навіки загатити найміцнішим бетоном людське серце, людську думку і людське слово? Ще нікому це не вдавалося. “Воно знову оживає, / І сміється знову”. “І неситий не виоре на дні моря поле. / Не скує душі живої / І слова живого”.
Усупереч божевільному прагненню московських правителів убити український народ голодоморами, репресіями, масовими виселеннями з рідної землі, відчуженням від рідної культури, тотальним контролем над кожним друкованим словом, насаджуванням доносництва – як подих свіжого весняного вітру, як цілюща вода із правічних джерел рідного народу, з’являється у задушливій атмосфері російського комуністичного панування, сповненій брехні, лицемірства, підлості і лукавства, неймовірна лицарська когорта, яка піднімає потоптані і пошматовані корогви правдивого і чесного слова українських письменників ХІХ – початку ХХ століття і являє вцілілому народові його справжню сутність.
Різними способами праці В’ячеслава Чорновола, Івана Світличного, Юрія Бадзьо, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської, Василя Стуса, Валентина Мороза, Валерія Марченка, Олекси Тихого, Юрія Литвина та багатьох інших літературних критиків, культурологів, філософів, істориків, письменників, що їх потім усіх наречуть шістдесятниками, дістаються до українського читача. Щось пропускає цензура, щось приходить з Польщі та Чехословаччини у виданнях польських та словацьких українців, рідні українські землі яких, волею вождя окупантів, опинилися в чужих державах. А найбільше циркулює їх у самвидаві – як вільне українське слово, що знову ожило і протистоїть окупантам. Очищена від брехливої колоніальної скверни про співачку майбутньої пролетарської революції та всіляких інших більшовицьких нісенітниць, лицарська корогва Лесі Українки засяяла чистим словом нашої української правди, що обпікає душу й серце і не підвладне жодним окупантам.
До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
Коли шістдесятникам влада заборонила літературний вечір, присвячений Лесі Українці, вони провели його під вечірнім київським небом. Цитую Євгена Сверстюка з його есею “Я любила вік лицарства”: “Розважливе слово Івана Дзюби звучало таємниче. Деклямація артистки Тетяни Цимбал сприймалась у сутінках, як живий голос Лесі Українки. Особливо ясно без усяких коментарів звучали слова поезії “Товаришці на спомин”. Приспані шкільними коментарями, ці слова оживали і лунали, як дзвін на сполох:
Ми навіть власної не маєм хати,
Усе одкрите в нас тюремним ключарям.
У прямому викликові властям вони заходили так далеко, як далеко слухач смів їх усвідомлювати.
І так чи не кожен вірш:
“О горе тим, що вроджені в темниці!”, “Хай буде тьма!” – сказав наш бог земний”… (Євген Сверстюк. “Світлі голоси життя”, с. 172, ТОВ Видавництво “Кліо”, Київ, 2015).
О, я добре пам’ятаю і ту тьму, і тих богів земних, і ті коментарі у шкільних підручниках! Яку нудьгу вони на мене навівали! І не тільки на мене, а й на увесь клас, хоча у відповідях учительці всі зазубрено ляпотіли ті коментарі, мета яких одна – тримати навіки наш народ у темряві неволі. І сьогодні для значної частини українців актуальні оці слова дочки Прометея:
Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світусонця не видав,
За ворогів іде в огонь і воду,
Катам своїх поводирів оддав.
Та мені пощастило. Чи у дев’ятому, чи у десятому класі я прочитав рукописну історію України, що її написав мій батько, перебуваючи у російському комуністичному концтаборі у Воркуті, і якось примудрився привезти її додому, щоб ми, діти, прочитали її і знали, “ким, за що закуті”, і не стали перевертнями, що зрікаються своєї рідної української мови та свого українського імені. Звичайно, він ризикував, бо коли б хтось із сторожових псів її прочитав, то навряд чи батько вийшов би з воркутинського концтабору живий. Але відповідальність перед Богом, перед своєю нацією, перед своїми дітьми виявилася сильнішою, ніж страх не вийти з концтабору. Закінчувався його саморобний зшиток рукописної історії України творами Шевченка, Франка та Лесі Українки – “Посланієм”, “Мойсеєм” та “І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя”.
Який ми гріх вчинили проти духа,
що він зламав свій заповіт великий,
той, взятий з бою волі заповіт.
Та ще:
Але тепер? Як маємо шукати
Свому народу землю? Хто розбив нам
Скрижалі серця, духу заповіт?
Коли скінчиться той полон великий,
що нас зайняв в землі обітованій?
І доки рідний край Єгиптом буде?
Коли загине новий Вавилон?
Ці слова Лесі Українки поруч із Шевченковими та Франковими, навіть ще більшою мірою, ніж прочитана правдива історія України, раптом не тільки відкрили для мене всю правду про Україну, а й накреслили мій шлях обов’язку перед власним народом, “скрижалі серця й духу заповіт”. Оці її питання стоять перед нами й досі. І кожен українець має дати на них відповідь. Тільки тоді рідний край перестане для нас бути Єгиптом, і тільки тоді ми переможемо новий Вавилон.
Вміщені у цьому виданні драми Лесі Українки та розділ з книги Оксани Забужко дають нам відповіді на питання про наші гріхи та коли вони почалися. “Бояриня” – це про гріх супроти заповіту волі, колаборацію з ненависним ворогом, диким і жорстоким, що підступом та ошуканством краде нашу волю. Про те ж і “Оргія”, тільки цей заповіт непримиренності до ворога звернений до українських митців. Зрозуміло, що античність тут – то лише завуальована форма української тогочасної дійсности. Той митець, що служить своїм мистецтвом ворогові, чинить гріх супроти духу волі та гідности своєї Вітчизни і має краще померти, аніж бути ганебним прислужником забаганок пихатого загарбника. Такий непримиренний присуд Лесі Українки зрадникам.
У наш час деякі українські актори, співаки та співачки, гастролюючи по містах наших ворогів, знімаючись у їхніх фільмах, співаючи їхньою мовою, – хіба не продовжують отой наш полон єгипетський, тільки тепер, уже в незалежній державі, – у душах, серцях і головах українців на радість ворогам? Хочеться нагадати таким нашим митцям відповідь полонених єврейських музик на прохання поневолювачів заспівати їм своїх пісень із 137 євангельської псальми, які вважають за краще оніміти й оглухнути, аніж співати поневолювачам.
І коли тебе забуду,
Ієрусалиме
Забвен буду покинутий,
Рабом на чужині,
І язик мій оніміє,
Висохне лукавий,
Як забуде пом’янути
Тебе, наша славо!
……………………………
Блажен, хто заплатить тобі
за чин твій, що нам заподіяла!
Відступник, зрадник, колаборант завжди знаходить десятки виправдань для своєї зради. Убогий і ниций дух, наскрізь просякнутий прагненням матеріальної вигоди, не здатен зрозуміти величі свого Учителя і зраджує його, щоб хоч щось відшкодувати із втраченого майна і виправдовує свою зраду тим, що він нічим не гірший за свого Учителя, навіть кращий, бо ж у того немає і не було ніколи нічого, а він був господарем і мав майна доволі. Тож на “Полі Крови” саме про це. Але не тільки про Іуду, а й про нас, сучасних українців. Найновіша наша історія дає чимало таких прикладів, болісних і трагічних для нашого шляху звільнення від скверни рабства і перебування у російському полоні.
“Три хвилини” – це застереження від монтаньярства (якобінства), послідовниками яких були російські більшовики, у яке може перерости наша визвольна боротьба, якщо ми відкинемо лицарські чесноти духу правди, свободи, поваги до людини та її життя, духовної сутності людини. Зрештою, значна частина українських революціонерів своїм приєднанням до російських більшовиків і призвела до поневолення України та панування у ній тотального насильства над людиною. Непрощенний гріх проти духа.
По суті, цей твір є геніальним передбаченням, пророцтвом нашої гіркої поразки у визвольній боротьбі 1917–1921 років. Дуже глибоко й точно розмірковує про це Оксана Забужко у 8му розділі свого геніального дослідження “Notre Dame d’Ukraine”, який ми з ласкавої згоди пані Оксани подаємо як післямову до нашого видання. Сподіваємося на уважне і плідне його прочитання. У добру путь, дорогий читачу!
