Жниварі таємниць творення Всесвіту

Володимир СВЯТНЕНКО

“Немає в людини нічого милішого над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої дитячі роки, до тієї землі прив’язується він усією душею на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї рідної землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу…”
І. Огієнко

Ці слова видатного вченого, письменника, міністра освіти УНР, митрополита Української автокефальної церкви Івана Огієнка якнайкраще віддзеркалюють його душевний стан на чужині, де він почувався відрубаною галузкою з дерева отчого краю. У них – його біль, страждання і туга за рідною Брусилівщиною, до якої повсякчас линув думками і серцем. Він щиро прагнув прислужитися їй своєю невтомною працею, щоб майбутні покоління завершили розпочату ним справу національного державотворення. Мрія Івана Огієнка здійснилася, а його ім’я навічно золотими літерами вписано до пантеону видатних українців.
Творча спадщина Івана Огієнка (митрополита Іларіона) – це невичерпний духовний світ, усю глибину й багатство якого ми ще й досі не змогли осягнути. Особливо вражає його науковий доробок, що не має аналогів у світовій практиці. Нині відомих друкованих праць Івана Огієнка налічується понад 1000. Значна їх частина охоплює три галузі гуманітарних знань: культурологію, мовознавство та історію. Саме про ці напрямки наукової діяльності видатного вченого йдеться в моїй новій книжці “Брусилівщина в іменах. Науковці”, що нещодавно побачила світ у житомирському видавництві “БукДрук”. Меценатами видання виступили Брусилівська ОТГ (голова Володимир Габенець), ГО “Рідний дім – Брусилівщина” (голова Олександр Нікітчин), фракція політичної партії “Європейська Солідарність” у Брусилівській селищній раді (голова Павло Боровий), газета “Відродження” (редактор Сергій Мазуренко) і Леся Гребенюк.
Окрім статті про Івана Огієнка, до книжки увійшли біографічні нариси про інших відомих уродженців брусилівської землі – 69 науковців і винахідників, серед яких 11 академіків, 35 докторів наук, сім лавреатів Державних премій, 10 заслужених діячів науки і техніки.
Учені – це люди непростої професії і своєрідних переконань, які не бояться мріяти категоріями, мають власні погляди на процеси та явища, а на шляху до поставленої мети сміливо долають труднощі і бар’єри усталеного світу знань. Вони вміють радіти малому, створюючи велике, а їхні ідеї слугують рушійною силою цивілізаційного розвитку людства.
Жителі Брусилівщини пишаються, що їхні земляки відкривали закони механіки і суспільного життя, розробляли математичні теореми та системи психологічних і педагогічних знань, вишукували незвідані об’єкти Всесвіту та методи боротьби із тяжкими захворюваннями. Вони працювали в університетах, науководослідних інститутах і проєктних установах Академії наук України та світу, де були авторами наукових розробок і відкриттів, визнаних у нашій країні та за кордоном.
Серед героїв книжки відомі широкому загалу постаті: Іван Огієнко, Анатолій Александров, Сергій Головащук, Валентин Зима, Микола Крилов, Михайло Лисиця, Петро Мартиненко, Олександр Омельченко, Микола Оніщук, Володимир Сергієнко, Василь Ткаченко, Анатолій Уваренко, Петро Шищенко. Є тут також імена, знані у професійному колі вчених, чий внесок у науку не менш вагомий: Рива Ветштейн, Микола Захарченко, Ніна Дорощук, Наталія Дяченко, Олена Кашуба, Сергій Кушнір, Іван Медчук, Дмитро Похилевич, Валентина Титаренко та ін.
Із життєвого шляху земляківнауковців ми не тільки довідуємося про долю цих неординарних особистостей, їхній творчий внесок в історію суспільства, держави, свого покоління, а й пізнаємо траєкторію розвитку окремих галузей науки і техніки. А скільки нових даних відкривають біографічні дослідження?!
Під час опрацювання архівних і наукових джерел, спілкування і переписки з героями видання чи їхніми родичами і колегами я повсякчас натрапляв на досі невідому історикокраєзнавчу інформацію та цікаві факти з життєпису того чи того вченого. Ось кілька прикладів.
Мабуть, мало хто з моїх земляків здогадувався, що колишній президент Академії наук СРСР Анатолій Александров мав зв’язок із Брусилівщиною. Про це мені повідомив мій добрий приятель, редактор газети “Культура і життя” Євген Букет, надіславши свідчення краєзнавця, ветерана Другої світової війни Павла Леонтійовича Машовця із села Мар’янівки Київської області. Виявляється, що після смерті матері Елли Едуардівни (до заміжжя Классон) Анатолія і його старших брата Бориса і сестру Валерію виховувала бабуся Анна Карлівна, німкеня за національністю, яка проживала в селі Старицькому (колишня назва Вільгельмшвальде) Брусилівської волості. У родині Классонів майбутній академік жив з 1907го до 1910го. У цій німецькій колонії він пішов до початкової школи, але згодом продовжив навчання в Києві, де його батько працював у 9му цивільному відділенні Київського окружного суду. Дані перепису за 1897 рік підтвердили наявність серед жителів Старицького родини Классонів.
Не менш цікава доля радянського і українського астронома, академіка Дмитра Андрієнка, який народився в селі Водотиї в багатодітній родині. Він був одним із кількох дослідників Київського державного університету ім. Т. Шевченка, що упродовж 1956–1960 рр. працювали на полярній станції на мисі Шмідта. Це була робота в межах великої міжнародної наукової програми комплексних досліджень глобальних геофізичних процесів у земній корі, атмосфері та Світовому океані, в якій брали участь 67 країн, зокрема й СРСР. Окрім того, Дмитро Андрієнко разом із професором Віталієм Стріхою створив Академію наук вищої школи України – громадську організацію, що об’єднує провідних фахівців університетської ланки науки.
Уродженка Брусилова і правнучата племінниця Івана Огієнка, а нині завідувачка кафедри педагогіки Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор педагогічних наук, професорка Алла Марушкевич була першою з наших співвітчизниць, хто встановив зв’язок із старшим сином митрополита Іларіона Анатолієм, який жив у НьюЙорку. До самої його смерті вони листувалися й зідзвонювалися. Від нього Алла Марушкевич отримала багато не відомої раніше широкому загалу інформації про життя і діяльність Івана Огієнка. Анатолій пам’ятав і любив Брусилів, всією душею линув до нього, але поважний вік і хвороби не дозволили йому відвідати рідне містечко.
Краєзнавчим відкриттям, що, безумовно, потребує подальшого докладного дослідження, став факт діяльності українського театру в Брусилові під час німецької окупації. У ньому були задіяні місцеві актори, а спектаклі ставилися винятково за п’єсами українських класиків і збирали повну залу глядачів. Німецька окупаційна влада не забороняла роботу театру, а її вище керівництво завжди відвідувало вистави. Опікувався ним завідувач відділу культури районної управи Василь Федорович Огієнко. Про це мені розповів уродженець Брусилова, радянський і український історик, доктор історичних наук, професор, членкореспондент НАПН України Василь Ткаченко, чий батько Микола був провідним артистом Брусилівського театру.
Жителі Брусилівщини можуть пишатися тим, що до розробки Української Конституції причетний суддя Конституційного Суду України (1996–2001), професор Петро Мартиненко із села Осівці. Упродовж 1989–1996 рр. він працював головним науковим консультантом Секретаріату Верховної Ради України, заступником представника України у Венеційській комісії, співробітником Українськоєвропейського консультативного центру з питань законодавства, членом Державної міжвідомчої комісії з питань вступу України до Ради Європи. Брав активну участь у створенні та розробленні цілої низки засадничих для незалежної України документів, зокрема Закону “Про мови в Українській РСР”, “Декларації про державний суверенітет України”, Концепції Договору про Співдружність Держав, Концепції нової Конституції України, проєкту Конституції України, Закону “Про Конституційний Суд України” та ін. Як експерт МЗС України Петро Мартиненко працював над проєктами Європейської конвенції з питань громадянства та Європейської хартії регіональних та міноритарних мов, які розробляли у Раді Європи.
Непроста життєва доля судилася відомому історику, доктору історичних наук Дмитру Похилевичу, який народився 23 вересня 1897 року в селі Водотиї Водотиївської волості Київської губернії в селянській сім’ї. Він був телефоністом військ Центральної Ради, політкомісаром Білоцерківського сільськогосподарського технікуму, директором Науководослідного інституту історії української культури імені академіка Дмитра Івановича Багалія в Харкові, в’язнем сталінських таборів, дивом уникнувши розстрілу, завідувачем кафедри історії південних і західних слов’ян Львівського державного університету. Проте досі найбільшою таємницею історика Похилевича залишається його походження.
Дмитрів батько Леонід служив церковним сторожем. Згідно з родинними переказами, він був єдиним сином відомого українського краєзнавця Лаврентія Похилевича (1816—1893), автора описів населених пунктів Київської губернії. Сучасні історики відкидають таку можливість, але мені вона видається цілком ймовірною. І справа тут не тільки в нетиповому для Брусилівщини прізвищі Похилевич (дотепер мені не траплялися інші Похилевичі в переписних листах), а й у деяких історичних деталях.
Відомо, що Лаврентій Похилевич бував на Брусилівщині, тому свої записи про населені пункти нашого краю з архіву Київської духовної консисторії доповнював переказами жителів. Як людина духовна, він товаришував з багатьма священниками Радомисльського повіту. Одним із таких був настоятель СвятоМиколаївської церкви села Водотиї та водночас благочинний 2го Брусилівського округу Петро Сенаторський (можливо, вони зналися й набагато раніше, оскільки були ровесниками). На той час це була дуже впливова особа, оскільки рідко якого провінційного священника зводили в сан протоієрея. Лаврентій Похилевич часто зупинявся в Сенаторського.
Леонід Похилевич, який змалечку жив при церкві, помер 1900 року. Відразу після того священник Олександр Вітвіцький виселив з церковного приміщення його дружину і сина. Мати залишила Дмитра у своїх батьків у Водотиях, а сама пішла в місто в найми. Хлопця виховували дідусь і бабуся.
Такими цікавими і повчальними історіями уквітчана чи не кожна розповідь про вченого. На мій погляд, ці нариси можуть не тільки заповнити наявні прогалини в біографістиці, але й сприятимуть поглибленому вивченню історії рідного краю, виховуватимуть любов до малої батьківщини та почуття національної гідності.
Не можу залишити поза увагою деякі труднощі, що виникали під час написання книжки “Брусилівщина в іменах. Науковці”. Найбільшою проблемою було те, що не всі нащадки вчених і їхні колеги охоче йшли на контакт. Інколи доводилося ледь не силою “вибивати” потрібну інформацію. А були випадки, коли поважні доктори наук відверто ігнорували мої прохання про допомогу, посилаючись на те, що “це нікому не цікаво і книжки зараз не читають”. На жаль, подібних скептиків досить багато в сучасному українському духовноатрофованому суспільстві. Для них у мене є свіжі приклади з власного письменницького досвіду.
Після виходу моєї краєзнавчої трилогії “Рідний край над Здвиженьрікою” (2010–2015) у жителів і уродженців Брусилівщини значно зросла зацікавленість до вивчення історії рідного села та дослідження свого родоводу. Нині у кожному старостинському центрі Брусилівської ОТГ створені і постійно діють етнографічні світлиці, свого роду невеличкі сільські музеї, де представлені предмети побуту, одяг, вишивки, археологічні знахідки, підшивки старих газет тощо. У цих центрах сільської культури проводяться мистецькі заходи як для дітей, так і дорослих, відзначаються народні свята, проходять виставки і публічні читання. 2017 року я презентував книжку “Брусилівщина в іменах. Артисти, музиканти, художники”.
Відтоді майже в кожному селі Брусилівщини за власної ініціативи мешканців утворилися художні самодіяльні колективи. Нині вже вісім із них отримали статус “народного”, а деякі фольклорноетнографічні ансамблі ставали переможцями і лавреатами всеукраїнських і міжнародних пісенних конкурсів. З огляду на це, у мене немає жодних сумнівів, що в недалекому майбутньому ми почуємо і про нових “архімеденків”, “паскалюків”, “ейнштейнчуків” зі славної козацької Брусилівщини.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment