Василь ЛИЗАНЧУК,
доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, лавреат премії імені В’ячеслава Чорновола в галузі журналістики і публіцистики
Закінчення.
Поч. у ч. 30 за 2021 р.
Під час широкомасштабної фальсифікації створено низку стратегічних історичних міфів. Анатолій Ціпко, зокрема, назвав такі:
- Про існування Суздальської Русі, хоча про її існування ніхто до Катерини II не знав;
- Про те, що Москва була заснована за участі київських князів, хоч до цього було відомо, що заснували її волею ординського хана МінгуГірея 1272 року;
- Про те, що Московія – це Русь, а московити вже не фіни і не татари, а слов’яни – “русский народ”;
- Про якесь “иго Орды”, хоч до цього історики вважали, що Московія впродовж трьох століть була складовою частиною Орди і оплотом її боротьби з Руссю;
- Про “подвиги” князів О. Невського і Д. Донського.
Усі вигадки були остаточно канонізовані та стали основою для створення безлічі інших історичних та літературних міфів у 4050 роках минулого століття, коли відбувався поворот від пролетарського інтернаціоналізму до російського націоналбільшовизму. Сталін і його найближчі поплічники заперечували багатоетнічну історію Російської імперії на користь історичного наративу, який би підкреслював панівне значення російського народу в будівництві держави впродовж всієї історії. Нині Путін, як і Сталін, виконує заповіт Олександра II своїм дітям: “Могущество России основано на единстве государства, а потому все, что может клониться к потрясению сего единства и к отдельному развитию различных народностей, для нас пагубно и не должно быть допускаемо”.
Щоби не допустити вільного розвитку українців, формування у них національної свідомості та ідентичності за часів білих царівбатечок і червоних комісарівгенсеків було наплоджено 480 циркулярів, указів, ухвал, постанов, розпоряджень тощо, спрямованих на заборону української мови, культури, звичаїв, традицій, тобто – на тотальне зросійщення українців. За 70 років комуністичної влади в Радянському Союзі було знищено понад 120 мільйонів безневинних людей, з них понад третина – українці. Такого геноциду історія людства не знала. Для зменшення кількості українців московські комуністичні правителі організували три штучні голодомори: 19211923; 19321933; 19461947 роки. Як згадував Вінстон Черчилль, Сталін сказав йому, що “ліквідував у 30х роках 10 мільйонів селян”. До речі, вождь світового пролетаріату, тиранозавр Сталін замордував у чотири рази більше людей, ніж узурпатор, людиноненависник Гітлер.
Московська комуністична кліка на чолі із Сталіним перелякалася бурхливого розвитку української нації під час українізації. Постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі від 14 грудня 1932 р. також було зобов’язано припинити українізацію, бо вона, мовляв, проводиться без “правильного большевистского руководства”, механічно, тому потрібно “изгнать петлюровские и другие буржуазнонационалистические элементы” з цього процесу. Цю імперськошовіністичну постанову ЦК ВКП(б) і РНК СРСР продублювали 15 грудня 1932 р. Сталін і Молотов. Вони у телеграмі до ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, головам Раднаркомів, край та облвиконкомів вимагали терміново припинити “українізацію” в районах РРФСР, Середньої Азії та Казахстану, де компактно проживали українці. До тих районів належали Кубань (2 млн), Курська обл. (1,3 млн), Воронезька область (1 млн), Далекий Схід, Сибір, Туркестан (по 600 тис. українців). Над ними Україна здійснювала своєрідне шефство, скеровуючи туди кадри, забезпечуючи необхідною українською літературою.
В Україні винищували українців штучними голодоморамигеноцидами з метою заселення українських етнічних земель чужинцями. Про ці звірства московської комуністичної влади є сотні документів, які повністю заперечують тезу Путіна, що на Богом даній українській землі “споконвіку жили російські люди”. Наприклад, в одному із “Сообщений всесоюзного переселенческого комитета при Совнаркоме СССР о переселении на Украину с других территорий страны” мовилось, що план переселення в Україну на 28 грудня 1933 року виконаний на 104,7%. До Дніпропетровської, Донецької, Одеської і Харківської областей з Російської Федерації відправлено 329 ешелонів, які перевезли 21856 господарств, 117149 членів сімей, 14879 коней, 21896 корів і 38702 голови інших свійських тварин. Путін вважає позитивним що “історія України і її культура розвивалася в рамках великоросійської цивілізації”. Він замовчує російську імперіалістичну жорстокість щодо України. Почуймо видатного мислителя Івана Франка, який об’єктивно писав, що “… замість одного вікна, котреді Петро прорубав в Європу, він позатикав ті вікна в Європу, котрі перед ним у нас на Вкраїні були. І коли через те у нас на Вкраїні стало глухо і темно, всі найбільші наші сили йшли в центральне вікно і дусилися і ниділи в нім, повертаючи свою працю на службу не свому, а чужому народові. Та й подумаймо впрочім, що такого великого збудував і убезпечив Петро? Збудував і убезпечив поперед усего тую величезну централізовану машину державну, котра від єго часів подвійною вагою і подвійним гнетом налягла на Росію і на Україну. А кілько то добра, кілько крови потратилось, щоб убезпечити і утвердити таку цяцю, щоб придусити на всіх окраїнах остатки вольного партікулярізму, вольного народного духа”.
Путін улесливо замовчує у своєму зверненні до росіян, українців, громадян європейських країн, що не менше, а більше української “крови потратилось, щоб убезпечити і утвердити таку цяцю”, як СРСР. На жаль, чимало українців, одурених ленінськосталінською маніпулятивною пропагандою, ставало збільшовиченими малоросами “без дома и без улицы”, які фанатично служили російській імперії під назвою “Совєтскій Союз”. “Многонациональное советское Отечество” розтрощилося об відчайдушний народнодемократичний здвиг. Сталося те, що завжди підстерігає, чекає імперії. “Великий, могучий…”, за якого цупко трималися більшовики, розвалився. Віковічна мрія українського народу бути вільним на своїй землі стала дійсністю 24 серпня 1991 року. Українці вирвалися з отруйних обіймів “старшого московського брата”. Путін під гаслами, що “росіяни і українці – один народ”, що “українці і росіяни – брати” прагне будьщо відродити “імперію зла” Радянський Союз.
Потрібно ще і ще нагадувати, що українці хочуть жити у мирі та злагоді зі всіма народами, тим паче із сусідами – росіянами, білорусами. Невже автори статті, під якою підпис Владімір Путін, не здатні на доброчесний науковий аналіз сукупності різних джерел – літописних, археологічних, лінгвістичних, антропологічних, які, безперечно, свідчать, що роси=русини=руські=українці і моксельці=московити=росіяни – це два різні народи, які сформувалися у різний час, у різних природогеографічних середовищах на основі різних племенних і етнічних субстратів?!
Психологічна травма росіян з приводу загибелі імперського СРСР глибока насамперед тому, що комуністична маніпулятивна пропаганда нав’язувала їм такі міфи про імперію, за якими вона є непорушна, непереможна, наймогутніша, і все це – завдяки “великому російському народові”. У багатьох росіян виробилось не завжди усвідомлене відчуття своєї домінантності в Україні, і будьякий крок до зрівняння в реальних національних і мовнокультурних можливостях такі люди сприймають як своє ущемлення. Таке трактування історичних реалій є основою екзистенційних мотивів небажання росіян взяти на себе бодай частину покаяння за всі минулі “експериментування” над українцями. Уникання вибачення – не що інше, як виправдання насильства, яке впродовж століть було вчинено над українцями. Це майстерно використовує сучасний кривавий московський царбатечко, новітній тиранозавр Путін.
Зловісною енергією московського шовінізму, рашизму, українофобії наповнена путінська стаття, яка не без лукавої іронії розповсюджена також українською мовою, мовляв, “справжня суверенність України можлива лише в партнерстві з Росією”. Одразу слово “партнерство” та ще “з Росією” викликає шквал трагічних емоцій. Московські загарбники разом із сепаратистамиколабораціоністами восьмий рік ведуть війну проти України. За цей час вони вбили майже 14 тисяч кращих синів і дочок – захисників України, понад 20 тисяч поранено, морально і психологічно травмовано. А скільки поруйновано промислових підприємств, шахт, сіл!? Якщо росіяни і українці – один народ, то чому путінські головорізи знищують своїх братів? Чи немає межі лицемірству російським злодіянням?
Стаття за підписом Путіна спрямована на психологічне травмування не лише українців та росіян, а й громадян країн європейської співдружності. Адже природне право розвивати і утверджувати вільну, правову, соціальну, демократичну, соборну українську Україну Путін називає “проєктом антиРосія”. “Ми ніколи недопустимо, щоб наші історичні території і близьких для нас людей, які живуть там, використовували проти Росії. А тим, хто вдається до такої спроби, хочу сказати, що в такий спосіб вони руйнують свою країну”, – читаємо в опусі Путіна, зміст якого збігається із сутністю публікацій активного члена “Русского имперского движения” Олександра Жучковського “Русский национализм против украинского национализма” і “Еще раз к вопросу об украинцах и украинстве”. Він написав, що поняття “Україна” як частину Російської імперії потрібно буде скасувати. Цинічно “обґрунтовує” тезу про необхідність знищення України і українців. “…Воевать і побеждать можна только с ненавистью к врагу и ко всему, что этот враг олицетворяет – т. е. с украинской государственностью, украинским языком и украинской культурой… Русским следует понять, что сама Украина и сами украинцы как народ – это исключительно враждебное нам явление, а все враждебное следует уничтожать. Для того, чтобы соединить русский народ, собрать заново и усилить Россию, – Украину и украинцев необходимо уничтожить”. Путін таку зоологічну ненависть, імперіалістичні прагнення і дії зовсім не заперечує і ототожнює з менталітетом “россиян”, “с широкой душой русского народа”.
Хоч злодійський геополітичний розбій набирає нових обертів, але московські очільники розуміють, що в нинішніх умовах їм не вдасться упокоротити Україну. Тому в антиукраїнськонаціональній політиці застосовують настанови російського філософа, історика Г. Федотова, який наголошував, що “мы присутствуем при бурном и черезвычайно опасном для нас процессе: зарождении нового украинского нацинального сознания, в сущности новой нации. Она еще не родилась окончательно, и ее судьбы еще не предопределены. Убить ее невозможно, но можно работать над тем, чтобы ее самосознание утверждало себя как особую русскую форму сознания”. Цей моральнопсихологічний аспект українофобії – найстрашніший, найнебезпечніший, бо спрямований на розтління української національної ідентичності і заміну її російською. Особлива форма російської свідомості українців вбирає в себе малоросійство, манкурство, хахлуйство, яничарство та інші аморальні якості.
Ще Тарас Шевченко застерігав, наголошував, що неоднаково йому, як “злії люди” різними лукавими методами присплять Україну, сприятимуть тому, щоби “перевертні підростали” і допомагали “москалеві господарювати” – обкрадати, руйнувати, “Українуматір катувати”, знеславлювати національно свідомих українців.
Млява реакція у керівних політичних колах і журналістському середовищі європейських національних держав на симптоматичний опус Путіна дає підставу стверджувати, що у цих країнах є такі ідеологічні сили, які не знають і, мабуть, не дуже хочуть знати правду про багатовіковий геноцид, етноцид і лінгвоцид українського народу. Деякі очільники національних держав не усвідомлюють, що українці мають таке ж природне право бути господарями на своїй землі, як німці – в Німеччині, норвежці – в Норвегії, поляки – в Польщі, румуни – в Румунії, угорці – в Угорщині, французи – у Франції, шведи – у Швеції, японці – в Японії, утверджувати у всіх клітинах державного і суспільного організму українську мову, розвивати національну культуру, звичаї, традиції, творити свою правдиву історію, мати єдину помісну Українську Православну Церкву.
Інформаційнопсихологічна війна за серця і розум українців, яка переросла у військову агресію Російської Федерації проти України, – це війна ідентичностей, боротьба за буття чи небуття українського народу, національної держави. Творення українського “суцільного культурного організму” (Іван Франко) потребує цілеспрямованої державницької політики, розуміння що Україна мононаціональна країна. Природним є прагнення українців мати свою суверенну державу, бо лише за цієї умови можливий продуктивний розвиток національного життя корінних народів України та повноцінного життя національних меншин (спільнот) – органічної складової світового гуманітарнокультурного багатоманіття, яке хоче знищити московський імперіалізм.
Отже, вироблення української інтеграційної гуманітарноінформаційної політики, здійснення Національної Ідеї державотворення в сучасних умовах гібридної війни Росії та глобалізаційних процесів має синтезувати абсолютні, національні, громадянські, сімейні та особисті соціокультурні, моральнодуховні цінності українців.
