Георгій ФІЛІПЧУК: Виробляти стійкий національний імунітет

У кожного власне світосприйняття цього великого українського Дня. Проте існує одна спільність у почуттях, думках, оцінках – Соборна, Самостійна Україна, виборена поколіннями українців. Тому День Незалежності вважається нашою найсвятошнішою Національною подією, а Державність – найвищою цінністю Народу. Без неї “ми” ніхто і ніщо, коли заглянути за обрій, у перспективу своєї будучини.
Можливо, комусь хотілося б роздмухати дискусію навколо теми найвищої суспільної вартісної величини – Людини з її правом на життя, щастя, благополуччя. Проте не про те. Згадаймо, якою була наша доля в смутні часи бездержавності. Українці, пошматовані чужинцями, на ці питання отримували жорстокі відповіді впродовж століть. Безправ’я, приниження, голодомори, лінгвоциди, етноциди, геноциди, народовбивство, духовне,соціальне й політичне покріпачення – характеристика бездержавного народу. Ми існували в чужих державних організмах, часто не маючи права, боячись називатися українцями. Проте вистояли, побороли, перемогли і відновили державу предків. Величний мартиролог, перелік імен визначних національних державників, духовних будителів українського народу, його воїнів і мучеників нагадує нам про еволюцію творення Української Держави. Водночас він слугує життєвим дороговказом, прикладом для наслідування нинішніми і наступними поколіннями. Цей пантеон національно-державної слави, який за останні три десятиліття так і не з’явився в нашій столиці – КИЄВІ, має стати, нарешті, державотворчим орієнтиром Нації.

Їхня життєтворчість не дозволить “будувати” олігархічну, несправедливу і позанаціональну державу; плентатися попід ногами всіляким недругам і катам українського народу: “катеринам-петрам”, “сталінам-жуковим”, “путінам – і ко”. Наші просвітники продовжують “навчати” нас історії, даючи відповідь на путінське “звернення” щодо “єдинородства” в імперському варіанті.
У національні свята годилося б не згадувати ні вдень, ні проти ночі про зле й погане. Проте не слід й кидати вгору “капелюшки”. Адже на порозі нашого спільного дому – вічний ворог, залізши, як злодій через вікна в наше обійстя, цинічно патякає про “братерські” входини. Але це вже було…
На пам’ять приходить один із епізодів “братерської єдності”. Цього літа виповнилося 80 років з тих пір, як відступаючі прибічники “єдинородства” закатували сотні тисяч українців з Львівської, Волинської, Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької та інших областей. Згадується страшна Заліщицька трагедія (неподалік моєї малої Батьківщини) — знищення органами НКВС кількох сотень політичних в’язнів з Галичини і Буковини на зруйнованому залізничному мосту Кострижівка — Заліщики, яких у підпалених вагонах скинули живими в Дністер у липні 1941 р. А тому вкотре нагадуємо путінсько-лавровській кліці, що нині захлинається обвинуваченнями України щодо “Кримської платформи”, де треба шукати нацистів і фашистів. У власному кремлівському хліві. “Будівничі” перших концтаборів (на 10 років раніше фашистських), в яких закатовано мільйони людей (функціонувало 384 “російських освєнцимів”), не мають права повчати людство.
У переддень Незалежності мусимо вкотре заявити, що їм личить говорити не про “кровні”, а “криваві” стосунки, не про “повагу у ставленні до української мови і традицій, до прагнення українців бачити свою державу вільною, безпечною”, а про відкритий лінгвоцид-етноцид, який став державною політикою РФ.
Серед 195 держав (252 країни) світу немає жодної, яка б становила таку смертельну загрозу впродовж століть для існування Українського народу, як Росія.
Про це не воліють знати прислужники неоімперського режиму. Україну і світ продовжують годувати сміттям московської історичної “науки”, що формувалася з початків династії Романових і яку остаточно оформила для вжитку Катерина ІІ. Хоча факт, коли вона попрохала для читання російську історію, то виявилося, що такої й не було (окрім кількох байок).
Перегодована цими фальшивками їхня “інтелігентська” обслуга транслює оповідки про “свою” (вкрадену з України) історію та велич.
На тлі грубо-хтивого потягу номадів, коли хочеться загарбати все – від землі, церкви, мови, народної душі і до історії, страшно цинічно звучать путінські словеса, що “справжня суверенність України можлива лише в партнерстві з Росією”.
Тому не Мазепою, Петлюрою чи Бандерою слід перейматися Путіну, намагаючись “призначати”, кому бути в пантеоні української слави.
Бо, як стверджував В. Сосюра: “Народ – мій Бог, йому я вірю, / А не історикам отим”. І лише нам, тільки нам визначати національні святощі. Але московитству знову хочеться впихувати тих “справжніх”, що виривали (як “визволителі”) нігті, вирізали язики, розстрілювали безневин­них, знищували українське селянство та інтелігенцію.
І, мабуть, проблема далеко не в Путіні, Сталіні, Леніні, Катерині, Петрі та інших царях і псарях. Вона закладена в сутності ординської Росії, незалежно від політичного устрою, ліберальних чи монархістських уподобань.
Про це переконливо засвідчили перед початком війни заяви їхньої Спілки письменників (85 осіб) та діячів культури Росії (514 осіб), які звернулися в березні 2014 року до Путіна і Федеральних Зборів РФ, в яких повністю підтримали позицію Росію та Путіна, відкривши шлях до збройної агресії Московії проти України. У них зазначено: “У дні, коли вирішується доля Криму та наших співвітчизників, діячі культури Росії не можуть бути байдужими”. Справді, вони з “увагою” поставилися до України, Криму, Донбасу, надихнувши розв’язати агресію, умивши руки і свої душі людською кров’ю, захлинаючись від фарисейства про “нашу спільну історію і спільні корені, нашу культуру та її духовні витоки, наші фундаментальні цінності та мову, що об’єднали нас назавжди…спільність наших народів”.
Вдивімося в прізвища цих підписантів, якими так часто чомусь милуємося на окремих українських телеканалах, цих опосередкованих людиновбивць, оцінімо їхні “турботи” про співвітчизників, бажання “бути разом”, відчуймо це ординське “благословіння” на підтримку свого кремлівського диктатора. Тоді побачимо повне віддзеркалення путінського звернення, хоча й минуло 7 років. Така “інтелігенція” заодно з сатанинським режимом витанцьовують криваве рондо, оболванюючи народ брехнею і шовінізмом про “нашу спорідненість, що передається із покоління до покоління, яка в серцях, у пам’яті людей, які живуть в сучасних Росії та Україні, в кровних зв’язках, які об’єднують мільйони наших сімей”.
У ці дні важливо не піддаватися спокусам святкової феєрії. Народ має бути на сторожі і мусить знати джерела та суб’єкти своїх бід, виробляючи стійкий національний імунітет відрази до всіх, хто не сприймає Україну як найвищу цінність, прикриваючись фіговим листком всілякого “фільства”.
Бо, листаючи сторінки історії, переконуємося, що всі вони: москвофіли, полонофіли, карпатороси чи русини – ніколи не були за національну ідею українства, що стверджується власною культурністю, соборністю й державністю. Дуже гостро реагував у свій час на ці суспільні виразки І. Огієнко. Він запитував, а чи міг прислужитися Україні ідеолог галицького москвофільства, історик Д. Зубрицький, який, видавши працю “История галичско-русскаго княжества”, народну мову прозиває “языкъ черни, языкъ пастуховъ, пасѣчниковъ, Грицькововъ”; або вчитель української мови Самбірської гімназії проф. Мійський, який говорив учням: “Москалі добре роблять, що забороняють навчати й говорити по-українськи — я так само зробив би в Галичині, як би це від мене залежало. Тому українську літературу звів до… Ломоносова й Пушкіна”; чи Б. Дідицький, заявивши в “Слові” (1866 р.), що “Русь Галицька, Угорська, Кіевска, Московска, Тобольска єсть одна й тая же Русь”. Слід зазначити, що на початку ХХ століття за москвофільських кандидатів голосувала третина галицьких виборців. На Буковині ідейними ватажками москвофільської доктрини стали: Г. Купчанко, К. Богатирець, К. Могильницький, О. Геровський. Або чого варті київські професори-цензори на кшталт новицьких та юзефовичів.
Чому варто нагадувати нині про ці непристойності світогляду та вчинків подібних “діячів”? Щоби показати згубність і неприпустимість таких діянь (що час від часу трапляються) частиною сьогоднішньої української інтелігенції; закцентувати увагу на тій суспільній місії, яку має вона виконувати в тривожні для України часи. Оскільки її призначенням є служіння духовним та ідейним цінностям свого Народу. Адже на такій парадигмі вибудовувалася вся історія європейських народів. Показовий приклад – діяльність Чеської Академії Наук (виникла як Чеське наукове товариство 1774 року) з її 54 науково-дослідними інститутами, які функціонують у 3-ох головних сферах: “жива” і “нежива” матерія та гуманітаристика. Але найбільш посутнім і повчальним для нашої держави, нації, зокрема інтелігенції, є визначальна статутна візія Академії – передусім “задовольняти потреби чеського суспільства і національної культури”. Мова йтиме не лише про формальні високі наукові досягнення, але й про те, що ця інституція формує етичні, світоглядні, громадянські стандарти для суспільства. Наукова інтелігенція знаходиться на перед­ньому краї національних інтересів і є надзвичайно затребуваною в державній політиці.
Якби це середовище перетворилося в товариство “приручених гомерів”, то воно було б нездатне народжувати Палацьких, Масариків, Гавелів…, а лише “своїх толочкознавців”.
Тому найперше – стосовно української творчої і наукової еліти. Щоби займати своє належне місце в суспільній ієрархії, потрібно (як заповіт) нікому і ніколи не продаватися, не влаштовувати гонитву ні за владою, ні за наживою. Бо тоді така “інтелігенція” в кращому разі підупадає. Ці спокуси і можливості завжди поруч. Туга продатися “за шклянку чаю з малиною” (Д. Донцов), хто б їм ту шклянку не подавав, находила навіть на знакових і талановитих.
Обмірковую ці прикрі речі саме зараз, коли переді мною бовваніє лист української інтелігенції до президента Януковича, написаний рівно 10 років тому (напередодні 20-річчя Незалежності, серпень, 2011 р.) і підписаний академіками, президентами наукових установ, ректорами, народними артистами, письменниками, педагогами і, навіть, лавреатами премії імені Тараса Шевченка.
На мить вслухаємося в “щире, гідне і правдиве” слово цієї частки української інтелігенції.
“…Ви, пане Президент, твердо стоїте на боці народу, ми свідомо і впевнено підтримуємо Вас; Люди уже починають вірити в те, що Ваше змагання за правову державу матиме успіх. Потрібна ще більша жорсткість; Ми у цьому на Вашому боці, пане Президент; Йдіть відважно обраною Вами дорогою – реформуйте Україну і ведіть державу до демократичного урядування. З вами – народ”…
Ось так?! Саме на такі “оди” і розродилася наша передня верства, коли лютували репресії тодішнього януковичового режиму. Запитую, а чи не завдяки таким словоспівам сатрапія намагалась легимітизувати авторитаризм і тоталітаризм; чи не закладали подібні “інтелігенти” підмурівок для людиновбиств на Майдані; чим відрізняються вони від путінської “інтелігенції”, що освячувала диктатора на війну з Україною.
Це “зразок” глибокого занепаду моралі “передніх рядів”, які починають служити Молоху. Проте дякувати Богу, що не всі. У той час зазвучав правдивий голос іншої групи української інтелігенції, усвідомлюючи своє громадянське призначення як носіїв, творців, спадкоємців етичного і культурно-духовного скарбу національних цінностей. Серед них були: Л. Лук’яненко, М. Попович, М. Слабошпицький, яких, на жаль, уже серед нас немає.
Пам’ятаймо, що інтелігенцію завжди воліли “сильні світу” приручити, залякати, підкупити, знищити, обезкровити, але вона попри все, як провідна верства, творила, оберігала цінності, свідомість, філософію життя свого народу.
Різні мотивації формували її чин і слово. Aле завжди її супроводжувала ідея самостійної і справедливої держави та волі народу.
Такої омріяної цілі можна досягнути тільки силою національної енергії єдиного народу; національно-ціннісною спрямованістю людей, наділених владою, для котрих інтереси незалежної України будуть понад усе.
Для цього Націю слід безперервно “окультурювати”, “олюднювати”. Культура має стати ключовим складником державотворення. Але гучні декларації про масштабні трансформації не є гарантією утвердження державного розуміння в сфері культурної політики, духовного становлення особистості. Пояснювати наявну ситуацію, коли мирна нива української культури стала “покриватися шанцями і дзотами” (за І. Дзюбою) лише наслідками тоталітарної ідеології буде, мабуть, невірно. За цей час виховано кілька поколінь, що формувалися поза часом “сталінської культури”, а при владі знаходилися національні парламенти, уряди, президенти. Однак руїна щодо розмивання української ідентичності не припиняла свого дійства і в часи незалежності. Сформовані (свідомо) сумнівними політичними “елітами” розріджені й розрізнені інтелектуальні, мистецькі середовища часто не виходять за межі “власного”простору, не намагаються формувати і доносити суспільству затребувані цінності.
А без них слабшає суспільна енергія збереження і зміцнення незалежності, державності. Вона і нині є не настільки сильною, щоби почуватися в безпеці. Держава може мати сильну армію, поліцію, правоохоронну систему, але якщо в ній відсутній дух і об’єднуюча ідея, то це слабке “сізіфове” утворення. Економіка, безпековий сектор, культура (в її широкому контексті) потребують значної мобілізації політичного, інтелектуального, громадянського ресурсу. Проте держава ніколи не стане успішною без національних ідеалів, без правдивого минулого та історичного орієнтиру на майбутнє, без суспільної справедливості. Це аксіома.
Запропонувавши Народу лише гастрономічний “ідеал”, багато хто надіється зробити Україну “сліпою” і вести її манівцями туди, куди їм хочеться, або в “нікуди”. Тому українській владі не варто уникати теми національної ідеї, поза якою буття нації втрачає сенс, силу, свободу думки та дії. Досвід тридцятирічного незалежницького шляху спонукає до прийняття стратегічного суспільно-політичного рішення – позбавитись і не допускати до управління державними справами осіб, що ігнорують національні інтереси та обслуговують руськомірську доктрину. Бо часами в Україні складається враження, що очільників держави “оточують так багато зрадників, що вороги виявляються в меншості”.
Український поступ має опиратися на державників. Бо “Навіщо бундючитися пихато, / …великим себе уявляти, / Треба великим буть”, – писав В. Симоненко.
Тому не вірте тим “змалілим” сердегам, що безперестану волають в етерах, що ніщо (і ніхто) не робив до них, а ось вони (вкотре) прийшли, щоби зробити життя “веселішим”, “щасливішим”. Але не судімо, хіба вони винні в тому, що Бог зробив їх такими…
Добре, що деінде з’явилися висловлювання (як наші ідеали) Левка Лук’яненка, Вяче­слава Чорновола, Олени Теліги, Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського… про єдність, державність, політичну і громадянську активність, про силу, яку буде чутно в Європі. Але цього замало, щоби стверджувати значимість Дня Незалежності України.
У Григорія Сковороди є змістовий вислів стосовно першооснов буття про озера, що міліють, русла річок, які пересихають, а джерела залишаються вічно живими… Вони вгамовуть спрагу пізнання істини, нагадують про причинність речей, засвідчують про справжність живильного витоку, забезпечуючи подальший рух і зрощення наступних явищ, творінь, подій.
Вочевидь, що з “нічого” не виникає “щось”. Українська Незалежність як постава Суверенності, Соборності, Свободи, Справедливості також з’явилася не раптово. Але чомусь часто опираємося на факти (нехай достеменні і суттєві), які не є і не можуть бути першопричинами визначальних і епохальних змін. Бо насправді не простим збігом обставин чи суб’єктивною волею у Бєловежській пущі стався розвал “Союзу” і народилася українська “Незалежність”. Так не буває. Випадковості невипадкові. Адже та національна енергія, що нуртувала напередодні в Україні та в українському світі спонукала і зобов’язала тодішніх зверхників підписати доленосні документи. Хоча ще “вчора” вони активно опонували, опираючись на партійний диктат і монополію, дебатуючи в прямому етері з І. Драчем та іншими рухівцями, намагалися нейтралізувати фестиваль української пісні “Червона Рута” в Чернівцях (1989 р.).
В основі епохальної зміни знаходився ніким і нічим не обрахований синергетичний потенціал української нації, що прагнула Волі. Це відбувалося завдяки кожному поруху до ідеї української самостійности, яку віками замулювали колоніально-тоталітарні режими. Жертовність, боротьба, праця, віра, нові знання, навіть малозначимі (на перший погляд) перемоги – все це наближувало незалежність. Створення Народного Руху України у вересні 1989 року, який став рушійною силою державності; “Живий ланцюг” (“Українська хвиля”) 21 січня 1990 року; підняття над будівлею Київради національного синьо-жовтого прапора України (освяченого архімандритом Володимиром (Романюком) 24 липня 1990 р.; жовтнева “Революція на граніті” української молоді 1990 року…
Крізь десятиліття відчувається немарність кожного (інколи невідомого) такого чину в думках, позиціях, словах, ділах. Храм Незалежності зводився віками і прагненнями багатьох поколінь. Згадую своїх друзів, однокурсників істфаку Чернівецького університету (М. Держовського, Ф. Лапківняка, М. Гарасимка…), які ще в далекому 1970-му (у день столітнього “ювілею” ката українського народу – Леніна) кинули виклик тоталітарній системі. У ніч на 22 квітня на вулицях Університетській та Стасюка були вивішені синьо-жовті знамена, національний герб – Тризуб, розповсюджені листівки на захист української мови, культури, пригнобленої України.
Відважно, патріотично. Як і те, що задовго до проголошення Незалежності над Чернівецьким університетом, редакцією “Молодого Буковинця”, найвищою вежею Хотинської фортеці відчайдушна молодь, інтелігенція, не боячись репресій, встановлювали українські прапори. Усупереч партійній владі діяли: Товариство української мови імені Тараса Шевченка, “Оберіг”, “Зелений світ”, “Народний Рух”. 1989 року відновило роботу НТШ (Наукове товариство ім. Т. Шевченка), створена Асоціація вчителів української мови та літератури, а 26 грудня 1989 року в Чернівецькому СПТУ №8 народилася крайова організація Народного Руху. Повсюдно в освітніх закладах створювалися осередки ТУМ ім. Т. Шевченка, Шевченківські класи, школи з румунською мовою перейшли на латинську графіку, відкрито першу на теренах тоталітарного СРСР середню школу з єврейською мовою викладання окремих предметів. Знаковою подією було те, що вперше в історії діти румунської та єврейської національності почали вивчати (поза офіційним дозволом) українську мову та літературу.
Проте справжнім викликом для системи стало освітянське видання “Історії України” для дітей та молоді (10 тис. прим., майже в підпільних умовах) газетою “Молодий Буковинець”, завдячуючи поету В. Кожелянку і редактору Б. Загайському. Уперше школи отримали нове українознавче трактування історії княжої доби, козаччини, Переяслава, Івана Мазепи, радянської влади в Україні, голодоморів 1932-33, 1946-47 років, національно-визвольної революції 1917-1921 років, боротьби ОУН-УПА, української символіки: Тризуба, синьо-жовтого Прапора, національного Гімну. Нове бачення крайової історії презентував відомий зарубіжний український учений,член НТШ, А. Жуковський, видавши в газеті “Час” “Історію Буковини”. Усі ці процеси мали суспільний резонанс і синтезували національну гідність і віру в Україну, коли здійснювався відчайдушний спротив репресивної системи українському національному відродженню. Однак дух свободи вже не під силу було спинити. Особливо такий піднесений настрій панував на фестивалі “Червона Рута”. Тарас Петриненко і Василь Жданкін співали про “Народний рух” та “Ще не вмерла Україна”. Такої кількості синьо-жовтих прапорів (вересень 1989 р.) Україна ще не бачила. Це був вагомий поступ українців у здобутті незалежності Української держави.Тотальна мобілізація комуно-більшовиків не забезпечила їм успіху. Результат – у Чернівцях майоріли (за 2 роки до Незалежності!) синьо-жовті знамена, а на багатотисячному стадіоні лунав Гімн України. Упевненість у майбутню національну перемогу була настільки вражаючою, що було прийнято негласне рішення – згадувану “Історію України” доставити кожному секретарю райкому партії для “самоосвіти”. Хоча, сказати по правді, тодішні ідеологічні та репресивні органи “працювали” у відповідному режимі і на вакації не розходилися. Це було помітно навіть напередодні проголошення Незалежності, коли проводилася Міжнародна українсько-канадсько-американська освітянська конференція (10–23 серпня 1991 р. Київ – Чернівці – Івано-Франківськ – Львів). Сповна відчутно це проявилося підчас тривожних днів ГКЧП, коли почали розшукувати окремих учасників і організаторів форуму, оскільки питання освіти і виховання української нації та утвердження самостійності України було головним у порядку денному.
Невдовзі, після проголошення Незалежності і падіння комуністичної системи мені (як депутату) було доручено разом з ректором С. Костишиним ключі від партійної обкомівської “поклонної гори” для інвентаризації “партгосподарства”. Тоді “виплило” чимало цікавого. Лише одна ремарка. Виявляється, що окремі полум’яні “демократи”, навіть “майданівські” глашатаї, добре вправлялися при старому режимі в написанні пасквільних характеристик на тих, хто чинив супротив колонізації України.
Але сьогодні не про них, а лише про окремі життєві епізоди складної й відданої боротьби тих людей, які прагнули свободи, були активними учасниками національного відродження, наближаючи своєю скромною працею, самопожертвою таку жадану для кожного українця Волю і Незалежність.
За три десятиліття багато пригадується, а ще більше забувається. Але національна пам’ять все сторожить, а Бог усе бачить. Очевидно, всі, хто пережив ті часи, був учасником подій у боротьбі за українську Свободу заслуговують на повагу. А нині живі і сущі мають вклонитися тим борцям і творцям державності, які відійшли у вічність: Вячеславу Чорноволу, Левку Лук’яненку, Івану Драчу, Славі Стецько, Михайлу Гориню, Анатолію Погрібному, Івану Плющу, Ростиславу Братуню, Тарасу Кияку, Ірині Калинець, Степану Пушику, Ростиславу Іваничуку, Івану Ющуку, Олександру Пономаріву та багатьом іншим Високодостойникам.
І найголовніше. Очевидно, в ці знаменні миттєвості Днів Незалежності маємо виконати моральний, політичний, громадянський обов’язок – гідно вшанувати на всій території України і серед зарубіжної української громади наших Воїнів, Захисників України, Героїв, що обстоюють Свободу і Суверенність Українського народу. Бо саме вони національне гасло “СЛАВА УКРАЇНІ!” перетворили у героїчний Чин звитяжної боротьби за Незалежну Україну!
Герої, які присвятили себе Україні, не вмирають. Вони в позачассі, свято оберігаючи суверенний, духовний простір Української Нації і Держави.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment