Хто на Донеччині не гнувся

Ігор ЗОЦ,
журналіст із Донеччини

Як це не гірко усвідомлювати, але в Донецьку за час з 90х і до окупації в 2014 році найголовніше державне свято – День Незалежності – відзначати гідно так і не навчилися. День шахтаря, який припадав на останню неділю літа, поєднували з днем Донецька, а День Незалежності з волі місцевої влади залишався ніби в затінку цих дат.
Одного разу святкування взагалі відмінили: іменем України заборонили зібрання громадськості в День Незалежності в Донецьку біля пам’ятника Тарасу Шевченку 24 серпня 2011 року. Таку ухвалу як у зловісні сталінські часи Ворошиловський райсуд обласного центру виніс уночі напередодні. Неофіційною причиною дикого рішення називали вказівку з Адміністрації Президента позбавити опозицію майданчика для виступів. Та попри заборону донеччани зібралися, і їх було навіть більше, ніж зазвичай. В той же день організаторів акції – голову осередку НРУ Віталія Гатченка і заступницю голови обласної “Просвіти” Марію Олійник – вирішили притягнути до кримінальної відповідальності. Щоправда, нічого у так званих правоохоронців не вийшло, але цей випадок певним чином характеризує владу довоєнного Донбасу як малоукраїнську, і патріотичним силам треба було постійно доводити, що Донбас – це Україна. Тому в переддень свята хотів би згадати добрим словом людей, чиї вчинки гідні великої поваги.
Рівно 30 літ тому – 19 серпня 1991го – донецькі рухівці пікетували Донецьку міськраду з вимогою не визнавати і не виконувати розпорядження ГКЧП і керуватися в своїй діяльності Декларацією про державний суверенітет України. Один із співорганізаторів акції Ілля Шутов пригадує, що опівдні люди прийшли в центр міста з плакатами. Володимир Мазанов тримав гасло “Не дамо московській хунті запрягти Україну в фашистське ярмо!”, Володимир Волохов – “Самостійній Україні московська хунта не указ”…
– Я не вважаю, що цей пікет надто вплинув на подальший перебіг великої політики, але так починалася українська Незалежність… Досі не доводилося чути, щоб подібна акція того дня відбулася в якомусь іще місті України, – пригадує співорганізатор пікетування Микола Тищенко, науковець за фахом.
Смілива акція донецьких рухівців безумовно вплинула на частину депутатів Донецької міськради, які надвечір 19 серпня ухвалили заяву із засудженням ГКЧП і фактично підтримали державність України.
У ті дні прихильники Незалежності брали гору і в шахтарських містечках. Так рухівець, шахтар і депутат місцевої ради Анатолій Тищенко пригадує, як гірники політичним страйком відповіли на московський путч, а згодом за наполяганням Тищенка на будівлі міськради Димитрово (нині Мирноград) 5 вересня 1991 року вивісили синьожовтий прапор, який пан Анатолій приніс з дому.
Мені пощастило знатися з цими і багатьма іншими патріотичними людьми чимало років, Україні вони лишилися вірними й після жорстоких випробувань 2014 року. Їх імена і вчинки варті окремих нарисів. Гірничий інженер Віктор Тупілко своїм коштом створив у Донецьку музей “Смолоскип”, присвячений Василю Макуху і Олексі Гірнику, які спалили себе на знак протесту проти зросійщення, і продовжує свою подвижницьку діяльність у Києві; вченийукраїніст і просвітянин Анатолій Загнітко, дивом вирвавшись зпід арешту бойовиків, навчає студентів філології в Донецькому університеті імені В. Стуса у Вінниці; мисткиня Людмила Огнєва, яка врятувала від знищення унікальні мозаїки Алли Горської в Донецьку, а тепер влаштовує виставки своєї колекції вишиття в містах країни; очільник краєзнавців Донеччини і письменник Валерій Романько, мужньо переживши окупацію Слов’янська, опікується пошануванням пам’яті про видатних земляків…
День Незалежності – для мене це і день пам’яті про воїнів, які загинули на Сході, відбиваючи російську агресію. Згадую уродженців Донеччини Юрія Матущака, Володимира Бражника, Василя Білого, Романа Напрягла, офіцера ЗСУ Дмитра Севостьянчика, який навчався в Донецьку, і багатьох інших героїв, полеглих у боях за Україну…
Згадую моїх друзів поетів Станіслава Жуковського, Івана Білого, Петра Бондарчука, які в окупації продовжували творити, але так і не дочекалися повернення України в Донецьк.
Попри небезпеку Станіслав Жуковський передавав свої твори на вільну Україну. Хвилюють рядки вірша “Комендантський час” про те, як принизливо існувати в окупованому російськими найманцями місті, де за появу на вулиці після 23 години можуть заарештувати та ув’язнити… Але залишив поет і оптимістичне: “Народ мій, як вітер розкутий, у покорі свій стан не зігне!”. Сподіваюсь, так і буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment