Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ: Спадають духовні пута з українців

Минуле століття явило світові всю велич і всю трагедію української нації. Світ не бачив, а, може, й не хотів бачити ані нашої неймовірно героїчної визвольної боротьби з-під російської кормиги 1917–1921 років, ні відчайдушної звитяги УПА, спрямованої у майбутнє, ані трагедії трьох Голодоморів, ні депортацій довоєнних і післявоєнних, ні тотального винищення інтелектуальної верстви нашої нації. Світ вважав упиря на московському престолі, який дня не міг прожити без людської крови, ката українців за свого союзника у війні з таким же упирем на престолі берлінському. І тільки зусиллями української еміграції ВЕЛИКОГО ІСХОДУ 1943 року, зокрема Івана Багряного, ледве-ледве почала привідкриватися завіса трагедії давньої європейської нації, поневоленої російським імперіалізмом – самодержавним і комуністичним, що майже стер її з карти світу. Стер, але не скорив. Жертовним подвигом наших мучеників за Україну – українських політв’язнів російських комуністичних концтаборів та тюрем – завіса привідкрилася ще дужче, і здивований світ побачив живу й нескорену українську націю.
Тож серпень 1991 року світ сприйняв як закономірний підсумок нашої боротьби і привітав нас з перемогою, і визнав нашу державу у народів вільнім колі. Нелегкий наш шлях до власної державності. Мільйони жертв на ньому. Сьогодні їх усіх треба згадати і помолитися за них. За старшин та козаків Армії УНР, воїнів УПА, наших видатних діячів усієї визвольної боротьби впродовж століття, усіх, без винятків. Схилитися у шані перед наполегливою працею нашої політичної еміграції, яка не тільки зберегла в умовах вільного світу наші культурні, наукові й духовні досягнення, але й розвинула до світового рівня. Схилитися сьогодні у шані й перед нашими письменниками, науковцями, які в умовах поневолення плекали українське слово, ставали в його обороні, протистояли зросійщенню та денаціоналізації українців, своєю творчою та науковою працею плекали зерна майбутнього спротиву імперії.
Ні, не на порожньому місці виник Народний Рух України. Він якраз і увібрав у себе увесь досвід попередньої визвольної боротьби і, зумівши перебороти опір колоніальної адміністрації, привести Україну до Незалежності. Ніколи мені не забути тієї миті, коли тисячі полтавців, що прийшли на заклик Руху, стали на коліна і заспівали “Ще не вмерла Україна”, коли над будинком кінотеатру ім. Котляревського замаяв український прапор. Це був 1990 рік, майже північ, бо десь із 16-ої години ми перекрили рух у центрі міста і вимагали повернути щоглу для прапора, яку нахабно забрала міліція. Після переговорів у міськраді було домовлено підняти прапор на кінотеатрі. Ніхто не закликав людей стати на коліна і співати гімн. Вони це зробили самі, бо цього вимагав їх пробуджений дух. Таке ж духовне піднесення переживали ми перед Верховною Радою 24 серпня 1991 року. Мабуть, не менше ста тисяч нас там було і десь із 16-ої години ми почали скандувати “Воля або смерть!”. До нас виходив В’ячеслав Чорновіл, і між людьми рознеслась чутка, що будемо штурмувати Раду, щоб примусити депутатів проголосувати за Акт Незалежності. Всім нам уривався терпець, людям хотілося діяти, тож саме так вони сприйняли появу В’ячеслава Максимовича. Його обступив великий щільний гурт людей, і почути, що він їм говорив, було неможливо.
О 17.15 ВР проголосувала Акт Незалежності. Годі описати ту радість, те піднесення, які охопили людей. Хто заспівав Гімн, хто “Червону калину”, хто плакав, хто обіймався. На яких вітрах ми розгубили оцю переможну піднесеність нашого духу і нашу єдність, ним породжену?! Не зараз про це розмірковувати. Складна і болюча тема має стати предметом серйозної і чесної дискусії. Та фактом є те, що найкращим представникам нашого народу прийшлось долати цей наш гріх роз’єднаності двома Майданами та Небесною Сотнею. Помолімося ж сьогодні і за них, найшляхетніших дітей нашої нації та тих наших друзів – представників інших народів, що загинули за нашу свободу. Помолімося і за загиблих наших героїв, що життям своїм рятували Вітчизну від нового московського рабства, а живим нашим захисникам просімо Господніх Милостей та Щедрот.
Якось, коли я був під слідством у тоді ще Дніпропетровській тюрмі, збудованій Катериною ІІ для непокірних українців, мене мали перевезти для допитів в Дніпропет­ровське КГБ. Це було двічі чи тричі, а потім слідчі вже приїжджали у тюрму. І ось тюремний наглядач передає мене двом кагебістам, а один із них презирливо дивиться на мене і каже: “І гдє у нас бєрьотся ета бандеровская сволочь?”. Я не втерпів і кажу, що сволочі не ті, що клали життя за свободу українського народу, а та партія, яка свободу у народу відібрала. Його аж перекосило від люті, а тюремний наглядач, заспокоюючи його, та й каже: мовляв, ми зараз його трохи повиховуємо та й побачимо, якої він заспіває. І відвів мене у тюремний стакан-бетонний мішок, такий вузький, що у ньому можна тільки стояти та ще й у темноті. Протримали мене у ньому понад годину, а коли випустили, тюремник і питає: “І як тобі тепер наша дорога партія?” А я, помовчавши хвильку, відповідаю: “Невже вона і справді вам дорога?” – “А мені по барабану, грошви хватає, ще й від вашого брата щось перепадає, а ти от формений дурак, замість учитися та у люди вийти, будеш отут гнити”. Отакий тип українця сформувала неволя.
І не так швидко, як би хотілося, спадають духовні пута з української людини. Але спадають. Мало б наше українське суспільство стати таким, коли б наші діти із молоком матері вбирали у себе наші духовні, культурні, політичні цінності. Це і є найголовніше завдання відновленої української держави. Тільки тоді “по барабану” і “какая разніца” десь нидітимуть на узбіччі життя. Зі святом непереможності нашого духу, нашої свободи і нашої державності, дорогі побратими й посестри, дорогі українці!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment