(події, факти, долі)
Алла ВЕРЕЩАГІНА,
Борис ВЕРЕЩАГІН,
заслужені діячі мистецтв України
Закінчення.
Початок у ч. 32 за 2021 рік
Саме тут доречно нагадати, що жодна мова у світі не зазнала такого нищення від сусідів та внутрішніх перевертнів, як українська. Її несамовито ненавиділи, боялись, позаяк чітко розуміли, що мова – генетичний код нації, її одвічний оберіг. Є мова – є нація, немає мови – зникне й нація! Звичайно ж, переслідувались і носії материнської мови, передовсім майстри слова, красного письменства, зокрема славні сини Сумщини: П. Куліш був ув’язнений до Петропавлівської фортеці, а П. Грабовський засланий до Сибіру, де й помер.
Загалом же цей край став малою батьківщиною цілої плеяди знакових постатей у різних галузях життєдіяльності суспільства на всіх етапах розвою України. Вони обстоювали її самостійність, честь і гідність свого народу, зміцнювали духовність і культуру. Звернемось до них своєю вдячною пам’яттю: М. Березовський, Д. Бортнянський, М. Берлинський, О. Потебня, О. Лазаревський, А. Йоффе, Г. Нарбут, брати Кричевські, О. Богомазов, Ю. Бразоль (Заславська), Д. Бурлюк, О. Маркевич, О. Маркович, П. Куліш, М. Мурашко, Я. Мамонтов, М. Антонович, Я. Щоголів, К. Квітка, І. Кавалерідзе, О. Паліцин, Г. Вашкевич, Б. Грінченко, П. Грабовський, О. Олесь, Є. Онацький, С. Пасюга, Є. Мовчан, Є. Адамцевич, Г. Затиркевич-Карпинська, Б. Антоненко-Давидович, М. Лукаш, М. Доленго, М. Хвильовий, П. Маценко, І. Багряний, О. Вишня, О. Сулима-Блохин, Г. Нудьга, І. Білогруд, І. Стешенко, П. Білинник, Б. Гмиря, А. Мокренко, В. Зарецький, П. Ключина, О. Ющенко…
Кожне з цих славетних імен – то окрема сторінка літопису побудови та становлення незалежної держави – цієї одвічної мрії і надії українців.
Здавалось би, прагнення справджуються – над Україною зійшло сонце волі, вона вдихнула життєдайний ковток свіжого повітря – постала УНР з усіма атрибутами держави. Провідною стає ідея національного самовизначення, активізується політичне життя, змінюється духовний світ суспільства.
Та, як уже мовилося, найвищою метою політики Московії та її посіпак щодо України завжди було (і залишається донині) імперське прагнення упокорити націю, зламати її волелюбний дух. А знищивши душу й пам’ять багатьох поколінь, будь-якою ціною не допустити відродження самостійної держави. Тож і діяли, як завжди, підступно: розв’язували війни, здійснювали перманентні терори, вчиняли голодомори, застосовували репресії проти наших співвітчизників.
Наведемо ім’я бодай одного з достойників, який став жертвою ,,червоного терору”. Йдеться про Петра Яковича Дорошенка – історика, бібліографа, лікаря, громадського і політичного діяча. Він походив зі старовинного гетьманського роду Дорошенків. У червні 1918 року очолив Головне управління у справах мистецтва й національної культури української держави. Чимало зусиль доклав П. Дорошенко до відкриття державного українського драмтеатру, національної художньої галереї, державного історичного музею та ряду інституцій Академії Наук, налагодження кіновиробництва. Він фактично очолив усю справу культурного будівництва в Україні. П. Дорошенко – автор низки наукових праць з історії та побуту України. Окрім всього, вчений зібрав значну колекцію творів декоративно-ужиткового мистецтва, живопису, рідкісних документів. Особливу цінність становили універсали гетьманів Б. Хмельницького, П. Дорошенка, Д. Многогрішного, І. Брюховецького, І. Самойловича, І. Скоропадського, автографи козацької старшини, духовенства, рукописи П. Куліша, М. Максимовича, М. Гоголя. Гетьман П. Скоропадський призначив його членом Комісії верховних правителів. Разом з урядом УНР був евакуйований до Вінниці, а звідти до Одеси, де його заарештували органи Надзвичайної комісії та розстріляли. Більша частина його унікальної колекції після знищення Петра Яковича була втрачена.
Ніхто не знав, що з ним буде завтра, та чи й настане для нього день прийдешній. За таких обставин багато українців опинилось за кордоном, залишаючись і в далеких світах вірними рідній Вітчизні.
Емігрантська хвиля занесла до Румунії військового та політичного діяча УНР, отамана військ Української Центральної Ради, дипломата, журналіста М. Ковенка. Народився Михайло в Білопіллі, зростав у с. Грязному Сумської області. Маючи великі здібності до навчання, був направлений до Німеччини, де здобув освіту в Дармштадтському політехнічному інституті. За часів УНР став відомим політичним діячем, членом УЦР, військовим комендантом Києва. Виняткова заслуга належить Ковенку у створенні київського Вільного Козацтва (сформував 16 козацьких куренів). За словами гетьмана П. Скоропадського ,,Це була енергійна і смілива людина”, яка ,,Виявляла багато особистої відваги”. Саме він здійснив арешт членів ЦР, котрі у змові з большевиками мали намір її зруйнувати шляхом розпуску. Михайло був активним учасником придушення большевицького січневого збройного повстання в Києві на заводі ,,Арсенал”, а також оборони міста від скаженого війська М. Муравйова – організатора масових убивств у Києві. Його війська під гаслами ,,Смерть українцям! ” розстріляли у місті близько 5 тисясяч мирних жителів, зокрема знищили й київського митрополита Володимира.
У березні 1918 року М. Ковенко стає представником Міністерства закордонних справ у Німеччині, а в травні цього ж року обирається директором заводу ,,Арсенал”. За Директорії він очолював слідчу комісію по боротьбі з контреволюцією. З 1920 року в еміграції. Як склалося його подальше життя – невідомо.
Та до яких би берегів не занесли вітри історії наших співвітчизників, вони завжди залишались патріотами, не втрачали сподівань на здобуття перемоги в борні за самостійність. В екзилі працював і український уряд. Силою національних переконань, інтелекту, таланту вони відкривали Україну світові, зміцнювали її авторитет у міжнародному просторі, пропагували надбання, створювали осередки української культури в діаспорі.
Скажімо, Євген Онацький – енциклопедист, журналіст, письменник, філософ, громадський діяч, член Української Центральної Ради. Був одним з ініціаторів створення у Буенос-Айресі Асоціації українських вчених, письменників та митців, яку й очолив. Онацький опрацював і видав монументальну багатотомну ,,Українську малу енциклопедію”, низку видань про творчість Т. Шевченка, М. Гоголя, В. Винниченка. Вже в незалежній Україні у Львові видано його ґрунтовну працю ,,Життя і смерть полковника Коновальця” (документи, спогади, листи, фото, щоденник).
Активну музично-педагогічну та організаційно-пропагандиську діяльність вів інший уродженець Сумщини Павло Маценко – музиколог, композитор, педагог. Він працював диригентом Українського академічного хору в Празі. В Канаді, куди переїхав на запрошення українського Народного Дому, написав понад 30 монографічних нарисів про українських композиторів, поміж них життєписи Д. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя, Я. Степового, М. Леонтовича, Л. Ревуцького, видав низку цікавих досліджень з історії української музики, як-от ,,Давня українська музика та сучасність”, ,,Нариси до історії української церковної музики”.
Цікавою видається й постать Василя Ємця – бандуриста-віртуоза, композитора й педагога. На сконструюваному батьком фонографі він записував на Сумщині місцевих кобзарів. Василь організував першу школу кобзарства на Кубані, пізніше – першу кобзарську капелу в Києві. Перебуваючи в еміграції, навчався в Празькій та Берлінській консерваторіях, жив у Лос-Анджелесі. Саме йому маємо завдячувати популяризацією української бандури у світі (гастролював у багатьох країнах Європи й Азії). З-під пера дослідника вийшли десятки статей з історії виникнення та походження бандури, українського кобзарства. Особливий інтерес становить його розвідка ,,Про козаків-бандуристів”. Створив музикант й чимало оригінальних композицій для бандури, серед яких найбільш помітними є ,,Дума про велику Руїну”, ,,Про Крути”.
Неперевершений лірик української поезії О. Олесь, відразу ж після еміграції до Відня, куди виїхав рятуючись від большевизму, ініціював створення Спілки українських журналістів і письменників, спростовуючи тим самим думку Народного комісара освіти А. Луначарського про те, що ,,Українська мова не пристосована до вимог культури”. Поет заснував також журнал ,,На переломі”, готував до друку збірки наукових матеріалів, брав активну участь у роботі Комітету допомоги голодуючим в Україні (1921–1922), був одним з фундаторів Українського вільного університету. З переїздом до Праги він продовжував опікуватися справами діаспори, вболіваючи за долю рідної України. Долучився до цієї діяльності і його син О. Ольжич.
Тим часом над Україною чорною хмарою нависали зловісні 30-ті роки.
Чи не найбільшим у світовій історії спланованим злочином проти людяності, який забрав життя мільйонів українців, став штучний голод, визнаний у світі геноцидом нації. Скільки дітей не народилося, скільки людей так і не виконали своєї місії на цій землі…
Кремлівській владі цього здалося замало, тож окрім селянства, взялися за фізичне винищення ще й інтелектуального потенціалу українців: відомих політиків, науковців, культурно-мистецьких діячів…
Скільки б міг ще зробити для розквіту держави Микола Макаренко – вчений-енциклопедист, археолог, мистецтвознавець, художник. Він був свого часу Головою секції мистецтв Української АН, професором Української державної Академії мистецтв, Головою Археологічного комітету АН, першим директором музею Ханенків. Макаренко став єдиним з державних експертів, хто 1933 року відмовився підписувати сумнозвісний акт про необхідність знесення Михайлівського Золотоверхого собору. Вчений тричі звинувачувався за ,,контрреволюційну діяльність”. 1934 року його заарештували, а в 1938 розстріляли.
Така ж доля спіткала й Миколу Світальського – геолога, академіка, віце-президента Української АН, очільника Інституту геологічних наук АН, на честь якого названо мінерал – світальськит. 1937 року за надуманими, наклепницькими звинуваченнями вченого було заарештовано. Після фізичних тортур та надиктованого слідчими ,,зізнання”, яке він під тиском змушений був підписати, його вбили у дніпропетровській тюрмі НКВС.
Гірко згадувати й про долю уродженця м. Ромни Сумської області Григорія Майфета – письменника, літературознавця, критика, перекладача. Як людина високого інтелекту, він вільно володів багатьма мовами, цікавився різними видами мистецтв, лінгвістикою, написав понад 100 наукових праць з історії української та зарубіжної літератур. Письменник перебував у тривалому листуванні зі Штефаном Цвайгом, якого знав особисто. Та творчий поступ Майфета увірвав сталінський терор. 1934 року його засуджують до 10 років концтаборів, потім – заслання під нагляд органів Держбезпеки на Печорі. 1955 року Майфет спробував повернутися в Україну, проте місцева влада Полтави чинила йому всілякі перепони, аби він не зміг працювати за фахом. Вважаючи це продовженням в країні політики сталінізму, не маючи житла та коштів для існування, Григорій змушений був повернутися на місце свого заслання. Вкрай знесилений такою долею, 1975 року Григорій Майфет вкоротив собі віку.
До розстрілу засуджено майстра українського гумору та сатири В. Чечвянського (Губенка) – старшого брата О. Вишні. Розстріляно П. Капельгородського, – письменника, журналіста. Варто нагадати, що й самого О. Вишню засудили до страти, але потім вирок замінили на 10 років концтаборів. Не оминула арештанська доля Б. Антоненка-Давидовича та І. Багряного.
Всіх їх було реабілітовано, когось посмертно…
Лише 30 років минуло відтоді, як Україна відновила свою незалежність. Водночас це найголовніше, найвеличніше державне свято насправді є тим днем, коли ,,з журбою радість обнялась”, тож воно, очевидно, має стати і Днем пам’яті про тих, хто боровся за відродження самостійності й гідності української нації, крок за кроком наближаючи омріяну мету, до якої дожити не судилось. День цей завжди нагадуватиме нам, що боротьба за суверенну державу триває, та й ворог лишається той самий, хоча він і намагається змінити свою личину, застосовуючи для цього гібридні методи агресії проти України.
Ось чому в суспільстві і донині криється неспокій за її будучність. Саме тому треба відкинути внутрішні непорозуміння й чвари, позбавитись від нав’язаного нам розподілу на ,,східняків” і ,,западенців”, адже наші кордони захищають сини і дочки різних регіонів.
Не можемо не навести у зв’язку з цим показовий, надзвичайно яскравий приклад служіння Батьківщині. Василь Сліпак – уродженець Західної України, львів’янин, Герой України, всесвітньо відомий оперний співак, соліст Паризької опери… Про це можна було тільки мріяти! Коли ж рідна країна опинилась у небезпеці, він у розквіті творчих сил і кар’єри покидає Париж, повертається додому та йде на фронт. Захищаючи східні кордони, Василь загинув від кулі ворожого снайпера…
Нинішнє покоління має знати своє минуле, шанувати героїв – з давніх часів до сьогодення, бути гідними справ славних співвітчизників. Пам’ятаймо: перемога над підступним ворогом, як і міць держави, настане лише тоді, коли кожен з нас буде справжнім українцем, з непереборною у серці вірою в її щасливе майбуття.
Саме про це промовляють слова видатного поета-шестидесятника В. Симоненка:
Україно, ти – моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
