Портрет Івана Драча пензля Алли Горської: історія створення

Наталя КуЧер,
наукова співробітниця Національного музею літератури України

У колекції Національного музею літератури зберігається вагома добірка мистецьких творів художниківшістдесятників – Віктора Зарецького, Опанаса Заливахи, Алли Горської, Бориса Плаксія, Бориса Довганя та інших. Справжнім шедевром є портреткартина Івана Драча “Калинова балада” роботи Алли Горської.
В українському мистецтві другої половини ХХ століття Алла Горська (1929–1970) відома як талановита художницямодерністка, авторка станкових, монументальних та графічних робіт. В історію України вона увійшла як учасниця руху шістдесятників, одна з лідерок правозахисного руху.
Відкриття України росіянкою Аллою Горською відбулося на початку 60х років, коли після закінчення Київського художнього інституту вона зі своїм чоловіком, художником Віктором Зарецьким прийшла до Клубу творчої молоді “Сучасник”. Він писав у “Розмові з сином”, що у Алли вибух художньої енергії був пов’язаний з Україною. З допомогою Надії Світличної Алла Горська почала вчити українську мову. У листі до батька від 21 липня 1961 року вона писала: “Ти знаєш, весь час хочеться писати українською мовою. Читаю Коцюбинського”. Вона твердо стояла на тому, що єднальним елементом молодої інтелігенції має стати українська мова. Її пізнання історії та культури під час подорожей із хором “Жайворон” та мистецтвознавцем Григорієм Логвином пробуджували бажання стати українською мисткинею. Разом із Лесем Танюком вона мріяла створити український молодіжний театр, зробила ескізи до його постановок, однак жодна так і не була здійснена. Вивчаючи творчість Анатолія Петрицького, вона задумала створити серію портретів українських митців. За своє коротке творче життя їй вдалося графічно зафіксувати портрети сучасників: В. Симоненка, І. Світличного, Б. АнтоненкаДавидовича, Є. Сверстюка, Л. Танюка, І. Драча. І лише один портрет вона встигла зреалізувати в повному мистецькому обсязі – це велика картинапортрет Івана Драча “Калинова балада”.
Алла Горська познайомилася з молодим талановитим поетом Іваном Драчем у Клубі творчої молоді в Жовтневому палаці. Вже на початку 60х творчість поетановатора справляла величезне враження на сучасників. Євген Сверстюк згадував те почуття, яке пережив, читаючи поему “Смерть Шевченка”, яку Іван Драч, студент Київського університету, приніс до журналу “Вітчизна”: “Це був той рідкісний випадок, коли маєш справу з великою літературою”.
У 1961 році з’явилась у пресі поема Драча “Ніж у сонці” та вірш “Ода чесному боягузові”, які викликали бурхливу реакцію і пройшли обговорення і письменниками, і шахтарями. Його поетичні твори з’явились в українських видавництвах Чехословаччини та Польщі. 1962 року окремим виданням маленького формату в Києві вийшла збірка “Соняшник”. У внутрішній рецензії на книжку Іван Світличний писав: “Поетичний талант Івана Драча настільки самобутній і зрілий, що вже перша його збірка буде не лише фактом, але й подією у нашій літературі”. Ірина Жиленко в листі до чоловіка, письменника Володимира Дрозда від 26.VIII.1961 року описала вечір поезії Євгена Євтушенка, який виступав у переповненій залі Жовтневого палацу. На запитання, як він ставиться до сучасної української поезії, той відповів, що один український поет його вразив: “Вразив талантом і розмахом! Його ім’я Іван Драч”. У залі зірвались оплески. Потім читав Іван Драч “Ніж у сонці”. “Ми боялися дихнути, коли він (Іван Драч) читав, – писала Ірина Жиленко, – боялись звести на нього очі”. Вона одразу взяла пальто і нишком вийшла – їй було страшно і подумати, що Драч захоче провести її додому: “Я просто здібна людина, а він – геній”. Як писала Людмила Тарнашинська, він увірвався в українську літературу, як цунамі, коли єдиним емоційним поривом, сплавленим із наснаженим словом, були зметені всі стереотипи.
Його “спрага людяності”, проголошена як творче кредо, була гуманістичним маніфестом всіх його побратимівшістдесятників. А основні теми – історична пам’ять у духовному світі, природа таланту, таємниця художнього слова, любов до України – живили не лише “малу шопту” (В. Стус) національносвідомих митців, а й ціле покоління молодих українців.
Алла Горська стала палкою шанувальницею Івана Драча. Сергій Білокінь, який бував гостем відкритого дому Алли Горської та Віктора Зарецького, згадував, що в їхньому помешканні скрізь лежали книжки, журнали з публікаціями друзів. Кругом позаписуваний примірник Драчевого “Соняшника”. Художник Борис Плаксій у спогадах писав, як на зупинках Алла організовувала вечерю і просила Драча читати вірші – “пам’ятаю, як він читав “Крилами хату вкрив…”. У залі літератури 1960х років Національного музею літератури України експонується світлина, на якій Алла Горська та Іван Драч зафіксовані на дорозі під час тих мандрівок. Вже тоді художниця почала використовувати образ соняшника у своїх роботах – портрети сина Олексія та Євгена Сверстюка вона назвала “Соняшник”.
Мистецьке бунтарство Івана Драча “Художнику – немає скутих норм. Він – норма сам, він сам в своєму стилі” було суголосним волелюбній, екстравагантній Аллі Горській. Його поетика, надзвичайно колористична, позначена обізнаністю і захопленням світовим мистецтвом, живописом, була близькою її художній натурі – вона також була митцемноватором, модерністом, відзначалась інтелектуальними пошуками.
Їх об’єднувала ще одна тема, наскрізна для всіх шістдесятників, – тема Тараса Шевченка. Шістдесятники почали не лише поновому читати і розуміти Кобзаря, а й сміливо новаторськи творити його образ.
У 1963–1964 роках Іван Драч навчався на Вищих сценарних курсах Держкіно СРСР у Москві. У 1964 році він написав статтю про Шевченка “Син вольності” і “пробив” публікацію в одному з найпопулярніших і наймасовіших союзних видань – журналі “Юность”. Ця стаття вирізнялась зпоміж тодішніх заідеологізованих досліджень пристрасним голосом поета, який вписав творчість Кобзаря в контекст найбільших поетів світової культури – Данте, Шекспіра, Пушкіна. Окрім того, ода свободі була основним мотивом цього тексту. “Німб великомученика за право людини бути вільною сяяв навколо кожного його рядка” – ці слова Івана Драча нагадали відомі, але такі замулені істини і увійшли в серця багатьох людей. Потягом до свободи, тугою за вольністю були перейняті мільйони радянських громадян, які вдихнули свіжий вітер “відлиги” і прагнули нового життя.
Аллу Горську вразила стаття “Син вольності”, і вона написала Драчу до Москви листа. У її творчому доробку вже були ескізи – “Гнівний Тарас” і “Думи”. Шевченко Алли Горської – зосереджений, зі стиснутими кулаками непропорційно великих рук – готовий до боротьби. Її шана до Кобзаря виявлялась і в започаткуванні нового ритуалу – покладання квітів до пам’ятника у парку Шевченка 22 травня, в день перепоховання, що згодом переросло в політичну акцію. Роман Корогодський згадував, якою красивою, у жовтій сукні (зазвичай вона носила брюки) Алла Горська йшла з квітами до постаменту. Згодом за таке пошанування багатьох людей заарештовували. Пізніше її робота над вітражем у Київському університеті до 150річчя Тараса Шевченка спільно з групою митців була брутально знищена, а Аллу Горську було виключено зі Спілки художників України.
За час навчання Івана Драча в Москві Алла Горська писала йому листи, які зберігаються в архіві поета. Тоді ж вона почала роботу над портретомкартиною, на якому поряд із образом Поета зображено дівчинку з калиною. Картина названа “Калинова балада”, але Іван Драч говорив, що вона має назву “Вишневий вітер”, яка також є цитатою з його поеми “Смерть Шевченка”.
У творчості Івана Драча початку шістдесятих образ калини зустрічається часто. “Спиваю сік густий з терпких морозних грон”, “Мене колисала калина, В краю калиновім тонкими руками, І кров калинова, як пісня єдина, Горить в моїм серці гіркими зірками”. Образ калини є наскрізним і у художниці. Михайлина Коцюбинська відзначала, що для неї Алла Горська асоціюється з калиною: “Крізь усю її творчість наскрізним мотивом пройшло образнопластичне зображення червоної калини”. Калина присутня в її роботах – портретах Василя Симоненка, Івана Світличного, вітражі до 150річчя Шевченка, “Мамаї” та ін.
Поетеса Ірина Жиленко бачила цей портрет на початку 1964 року. У листі до Володимира Дрозда вона писала: “Учора водила Ліну [Костенко] по художниках. Були в Аллиній майстерні. Стільки барв, такі шалені речі, аж очі боліли. Алла захопилась триколірною гравюрою (чорнобілочервоною), робить дуже експресивні роботи. Правда, готових ще нема. Є малюнки, за якими вона збирається різати лінолеум. Є два колосальних портрета Драча (один – в олії, другий – графіка). (…) Ліна ошелешено, аж мовби перелякано, дивилась на величезні Аллині ескізи. Спитала: “як ви можете, Алло, все це робити, знаючи, що ніколи не зможете виставити свої роботи?” Алла засміялась лукаво: “А ви?” А я дивилась на цих ставних і гордих жінок, із буйнозолотими зачісками, у пасмах сигаретного диму, і думала: як вони схожі!”. Це важливе свідчення про авторство Алли Горської, тому що син художниці Олексій Зарецький висловлював припущення, що портрет міг написати Віктор Зарецький.
На полотні 99х131 см зображено погрудну постать Івана Драча, до якого прихилилось молоде дівча, уквітчане кетягом калини. На передньому плані внизу на весь формат – величезні руки поета, які тримають дівчинку. Для Алли Горської така композиція з руками характерна, вона присутня у її роботах “Абетка”, “Гнівний Тарас”, портрет Івана Світличного, “Дума”. Над головою Івана Драча яскраве коло – німб? сонце? Його волосся оранжеве – найвиразніший колір його поетики того часу. Вишневочервоне тло асоціюється з образом вишневого вітру поеми “Смерть Шевченка”. Крізь тло проступають впізнавані образи світової культури – “Свобода” Делакруа, жіночий профіль Утамаро. Вирішення метафоричноумовне. Як зазначали мистецтвознавці Віка Нова і Богдан Катоша, “соняшник і калина – ці народноепічні символи, енергійно маніфестовані в картину, набувають значення коду, ключа до розуміння образу”. На їхню думку, у портреті тло сприймається як проєкція світу митця, де одвічний рух – зіткнення, взаємоперетікання, епохи, люди, події – є плавильним горном людського духу. У роботі домінує лінія. Колористика (кармін, вохра, оранжева, червона, лінії розведеною умброю, кілька ультрамаринових вкраплень) є цитатою “Соняшника” – “Поезіє, сонце моє оранжеве!”. Колір сонця у “Баладі про соняшник” виділив ще — Павло Тичина і підкреслив, що оранжевий цілком відповідає характерові творчого сприймання світла українським народом. На зворотній стороні полотна напис – “1965”. Як розповідав поет автору статті, жодного разу Іван Драч не позував Аллі Горській – ця робота, цілковитий витвір її багатої уяви, була здійснена на основі спостережень та фотографій поета.
Після масового вияву протестів на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” 4 вересня 1965 року в Києві рух шістдесятників із мистецького явища перетворився на політичний рух. Алла Горська з притаманною їй безстрашністю стає однією з найяскравіших його постатей, душею українського шістдесятництва. У листопаді 1965 року Іван Драч підписав колективну заяву з вимогою пояснень арештів української інтелігенції. Ще раніше він приїздив разом із Ліною Костенко та В’ячеславом Чорноволом до Львова на підтримку в суді Михайла Осадчого та братів Горинів. 15 листопада 1967 року разом із Аллою Горською, Іваном та Надією Світличними він був присутнім на процесі над В’ячеславом Чорноволом у Львові.
Алла Горська продовжувала писати сміливі модерні твори, підтримувала морально і матеріально родини політв’язнів, провідувала художникапобратима Опанаса Заливаху в мордовському таборі. Після закриття Клубу помешкання Віктора Зарецького та Алли Горської біля парку Шевченка стало одним із епіцентрів національного руху. Алла Горська ставала символом свободи, неформальним лідером шістдесятників: 1968 року вона підписала “Лист 139ти” до Леоніда Брежнєва, за що була виключена зі Спілки художників України. У листопаді 1970го вона склала протест до Верховного Суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку Валентину Морозу.
Через кілька днів Аллу Горську знайшли вбитою у Василькові за нез’ясованих досі обставин. Її похорон перетворився на мітинг протесту. Під враженням від трагічної події Василь Стус написав присвячений їй вірш “Ярій, душе, ярій, а не ридай…”. Іван Драч також присвятив пам’яті Алли Горської поезію “Твоя пронизливо і біла…”.
Портрет “Калинова балада” передано в дар Національному музею літератури України Іваном Драчем у 1996 році. Цей твір став окрасою мистецької колекції музею і десятки разів експонувався на музейних виставках.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment