Степан Волковецький: Наше завдання – не відступати!

Народний депутат Верховної Ради I–II скликань, голова Івано-Франківської обласної ради I–II демократичних скликань, голова Івано-Франківського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Степан Волковецький – в інтерв’ю Богданові Кучеру до 30-річчя Незалежності України.

С. В.: З усіма мінусами й проблемами нинішньої Української держави варто усвідомити, що ювілей державної Незалежності – вагоме досягнення українського духу, підстава для свята і гордості за нашу націю. Пишатися є чим, надто, якщо оцінювати подію від імені тих, хто проголошував Незалежність – національне свято, яке спонукає віддавати всі сили на благо Великодня українського духу.
Варто згадати колегдепутатів першого демократичного скликання, котрі ввійшли до групи, яка від імені ІваноФранківщини проголошувала Незалежність. Це світлої пам’яті Левко Лук’яненко, Михайло Голубець, Степан Пушик, Петро Осадчук і Євген Новицький. А також Маркіян Чучук, Дмитро Захарук, Любомир Пиріг, Зеновій Дума, Володимир Шлемко, Богдан Ребрик, Степан Волковецький.
Ми не сумнівалися у правильності цих процесів. Серед нас не було випадкових людей, кожен мав власну позицію та переконання, досвід громадської діяльності. А у Левка Лук’яненка був величезний політичний досвід. Тобто це був особливий склад у першому скликанні ВР загалом і нашої депутації від ІваноФранківщини.
Переконаний, що ми цілком використали ту непросту ситуацію. Народна Рада у ВР нараховувала 120 із 450 депутатів, але за нами, ми відчували, була активна більшість українського народу. За нами стояла громада на Грушевського: багато тисяч людей супроводжували пленарні засідання, в тому числі наші земляки.
Б. К.: Політтехнологи й політологи вважають основною причиною нинішніх проблем те, що ми досі не збагнули, що таке Незалежність. Що в 90х зроблено не так?
С. В.: Переконаний, що все розвивалося логічно. Інша річ, що хід історії не такий, якого ми прагнули. Але треба розуміти, що Народна Рада – тодішня опозиція – не була більшістю в парламенті, хоча ставила за мету проголошення державної Незалежності. Пригадую пієтет, емоції, загальний настрій, коли після ГКЧП (ми мали всі підстави вважати, що будемо ізольовані й репресовані) конституційною більшістю була проголосована Незалежність. Здавалося, що мета досягнута! Але попереду нас чекала величезна робота.
Ми не мали більшості в парламенті, як у країнах Балтії чи в Польщі, Чехословаччині, та й суспільство не було готовим до змін. Ті ж країни Балтії між двома світовими війнами мали свою незалежність, практику і державотворчі традиції, яких нам бракувало.
Тож що ми могли зробити, було зроблено. Поміняти комуністичну систему влади, яку частина парламенту ні за що не хотіла віддати, одразу не вдалося.
Б. К.: Українська політика взаємозаперечлива. Ми прийшли до того, що за Януковича не було ні армії, ні контррозвідки…
С. В.: Коли ми проголосили Незалежність України, то важливо було насамперед усвідомити, від кого. Від Росії, яка століттями загарбувала наші землі, історію, забирала назву й фактично була історичним ворогом. У 90х не думалося про це, проте мої землякидисиденти і в’язні сумління Зіновій Красівський та о. Ярослав Лесів переконували, що конфлікту з МосковієюРосією не уникнути. Московія ніколи не погодиться з українською Незалежністю. Тепер це вже не прихована політика по відношенню до України. Тоді вона була замаскована.
Війна з Москвою була неминуча. Ми не могли бути незалежною державою, не відірвавшись від РФ. Змінилася свідомість людей, котрі живуть на сході, на півдні, бо вони теж побачили, хто така імперська Росія. До того були ілюзії. Ми заплатили дорого, але ціна виправдана. Ми можемо вийти на дорогу процвітання, коли повністю будемо незалежні від Московії.
Тепер така можливість є. А тоді, в 1991му, почалося визнання України як суб’єкта міжнародного права. Формально інституційні форми ми закріпили назавжди – і це велике досягнення. На превеликий жаль, не були своєчасно проведені й дотепер не завершені реформи, зокрема судової системи. Подруге, до влади були допущені люди, які працювали не на державу, а на власну кишеню чи корпоративні інтереси, які розглядають Україну як засіб збагачення, часто не мають українських коренів.
Велика надія на молоде покоління.
Б. К.: Ідеологія держави будується без ідеологічного наповнення. Яку систему цінностей треба ввести?
С. В.: Переконаний, що нового ми не придумаємо і не треба. Ми мали б розвиватися так, як усі успішні держави – Польща, Японія, Німеччина – на національній ідеї. Іншої нема. А тепер подивімося, що сталось. 1991 рік – це був крах комуністичної ідеї. І багато людей, моїх колег у ВР, практично вся комуністична група “239”, наполягала на тому, що не повинно бути ідеології взагалі. І таке положення записане в Конституції. Вважаю, що це хибне положення, правда, не повинно бути ідеології партії чи групи, але державна ідеологія має бути. Синонім цієї ідеології – національні цінності: українська мова, правдива історія, культурні надбання, традиції… Власне світосприйняття. Мала би бути політика україноцентризму.
Б. К.: Свого часу Леонід Кучма сказав, що національна ідея не спрацювала. А тим часом Росія витрачає величезні гроші на пропаганду, веде ідеологічну війну проти України.
С. В.: Переконаний, свого часу говорив і першому Президенту, і другому, що ідеологія не терпить порожнечі. Якщо нема ідеології Української держави, то її заповнює московська. Абсолютно очевидно й те, що наші ЗМІ не забезпечують потрібний рівень інформування, особливо враховуючи агресію Московії та факт війни. ЗМІ – та сфера, яку треба фінансувати, потрібна державна політика, щоб давати відсіч ідеологам “русского міра”, які маніпулюють свідомістю людей і мають величезний досвід і величезні фінансові можливості в Європі та світі. Я достатньо багато працював у дипломатичній службі і можу стверджувати, що є проблеми в кадрах, фінансуванні, можливостях. Вони скромні порівняно з представництвами інших держав. Очевидний факт необхідності пропаганди державної ідеології, пропагування цінностей, виходячи з національних інтересів – цього дуже бракує, і є велике нерозуміння цієї проблеми у керівників першого рівня.
Система державної влади і громадські інститути, всі інформаційні засоби мали б вийти на вищий рівень згуртованості суспільства. Тоді це буде гарантією, що ворог не наважиться на масштабну війну. Завдання Путіна – не випустити Україну з поля впливу.
Б. К.: Що б Ви побажали нинішньому поколінню, яке розчаровується?..
С. В.: Ми тоді, в 1991 році, не вагалися. Ми були твердо переконані, що це історичний шанс для України. Всім бажаю такої віри. Наше історичне завдання – зберегти Незалежність. Не маємо права відступати, піддаватися ворожій пропаганді. Хоч є проблеми, але це не повинно перекреслити основного: віри кожного українця в майбутнє держави. Ця віра має бути основою нашого буття. З цією вірою ми проголошували Незалежність, вояки УПА жертвували собою, молоді хлопці помирають в окопах.
І пам’ятаймо: боротьба за Україну триває!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment