Свої: як підпирали українське небо над Луганщиною

“Україну зберігали в Луганську часто всупереч, а не завдяки державним інститутам…”

Олена БОНДАРЕНКО

Моя співрозмовниця – Валентина Лєснова, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української філології та загального мовознавства Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Старобільськ).
Одна з упорядниць словника українських східнослобожанских говірок та двох хрестоматій діалектних текстів зі Східної Слобожанщини. Організаторка чималої низки соціальних проєктів, серед яких – ініційований учнями Станиці Луганської флешмоб “Шануймо рідну мову” (2017), Луганський обласний істориколітературний конкурс “В дитинстві відкриваєш материк, котрий назветься потім – Батьківщина” (2017), а також численних заходів для популяризації та підтримки рідної мови й культури.
Волонтерка в соціальному проєкті “Книги, що говорять” (створення аудіокниг для дітей з вадами зору).
Одна з відповідальних редакторок унікальної збірки діалектних текстів про український борщ, яка ввійшла до списку кращих книг 2019 року за версією українського ПЕН…
“У далекому 1981му в зросійщеному Алчевську я свідомо обрала собі фах української філологині…”, – так говорить про себе пані Валентина в інтерв’ю для “Радіо Культура”, що згодом увійшло до відомої книги Галини Дацюк “Одна з нас”.
Людинасвітло, біля котрої хочеться бути, з якою хочеться говорити й говорити, тішачись її щирістю, любов’ю до світу й до України…
– Пані Валентино, колись мені – на той час голові Луганського Руху – не раз доводилось організовувати поїздки дітей з Луганщини на Різдво чи Великдень до Галичини, Прикарпаття. Аби долучалися до українських звичаїв, дослухалися до української мови, дізнавалися правду, не замулену російською пропагандою, що нею рясніли шпальти тодішнього місцевого офіціозу. Але – каюся – на думку лише подеколи спадало, що ми також можемо “привезти” своє, автентичне, властиве східноукраїнській культурі. Аби “західняки” переконувалися, що й ми – Україна… Ви зараз втілюєте такі проєкти. Розкажіть про них, будь ласка.
– Усе почалося в травні 2016го, коли на запрошення професорки Людмили Ткач, моєї давньої подруги, з якою познайомилися на науковій конференції в Луганську багато років тому, ми зі студентами поїхали на діалектологічну практику до Чернівецького університету. Буковина дуже тепло нас приймала; кілька днів перебування там були насичені незабутніми враженнями: музеї й пам’ятки архітектури, театральні вистави й концерти, а найголовніше – спілкування з людьми, відвертими, щирими, гостинними. Ми наперед домовилися з чернівецькими колегами про спільний академічний захід – 18 травня в Блакитній залі університету відбулася презентація Луганської та Чернівецької діалектологічних шкіл, на якій були присутні ректор ЧНУ, викладачі та студенти двох університетів.
Я побачила, з яким зацікавленням слухають розповіді про Бориса Антоновича Шарпила, Ольгу Михайлівну Маштабей, Зінаїду Степанівну Сікорську, Тамару Петрівну Терновську – корифеїв, які започатковували колись діалектологічні розвідки на Луганщині (мені пощастило вчитися в усіх них), та про їхніх послідовників, які впродовж багатьох років призбирують скарби рідних українських східнослобожанських говірок. І тоді прийшло розуміння, що про це треба розповідати Україні, бо нам таки є чим пишатись.
Згодом до презентації діалектологічної школи додалася “Літературна мапа Луганщини”, на яку ми нанесли імена не лише відомих земляківкласиків, чиї твори давно вивчають у школі – Бориса Грінченка, Володимира Сосюри, Василя Голобородька, – а й тих, про кого ще не написали в підручниках, зокрема, випускників нашого університету різних років Петра Біливоду, Любов Якимчук, Євгенію Сенік, Тетяну Стус та багатьох інших. Цей проєкт ми презентували в університетах Луцька, Тернополя й Вінниці, виступали з ним у Старобільську перед військовими з Хмельниччини й бібліотекарками зі Львова. Після нашого виступу у Волинському національному університеті імені Лесі Українки, де ми були в травні 2018 року, тодішній декан факультету філології та журналістики Юрій Громик сказав, що це була лекціяпотрясіння.
– Хто ці люди, які разом із Вами “діляться” Східною Україною зі світом?
– Це мої колежанки, з якими ми на одній хвилі, – доцентка кафедри української літератури Світлана Негодяєва й доцентка кафедри української філології та загального мовознавства Марина Волошинова. А ще, безперечно, студенти та студентки факультету української філології, з якими ми разом добираємо тексти художніх творів, пишемо сценарії, готуємо мультимедійний супровід і виступаємо перед глядачами.
– Ви залишили рідне місто й виїхали з Луганська – разом з університетом – до Старобільська. Для окремої людини таке переселення складне і драматичне. А для цілого вишу з його викладацтвом, студентством, навчальною та науковою базою – як воно? Чи не виникало думки застосувати свої професійність, таланти деінде – скажімо, у Києві або Львові?
– Завдяки тому, що переїхала разом з університетом, не почуваюсь самотньою, бо поряд люди, яких знаю не одне десятиліття, однодумці, які завжди готові підставити плече. Виїхали ми без жоднісінької бази, усе залишилось у Луганську. Але в 2014му працювали на такому неймовірному підйомі, що вже за кілька місяців змогли запустити повноцінний сайт на підтримку освітнього процесу (до речі, потім, коли зіткнулися з необхідністю дистанційного навчання через пандемію, ми почувалися значно впевненіше, ніж колеги з багатьох не переміщених університетів).
Чи не виникало думки кудись переїхати? Часом думаю про це, бо й досі ще не можу звикнути до маленького міста без звичної для мене інфраструктури, в якому опинилася сім років тому. Але ці думки навідують нечасто й ненадовго. З одного боку, проза життя – у Києві чи Львові я просто не зможу на свою доцентську зарплатню винаймати житло. А з іншого, як би патетично це не звучало, я не уявляю себе без рідного університету, до якого вступила 40 років тому й більше з ним не розлучалася. Поки що так, а як буде далі, життя покаже, за ці роки навчилась не планувати далеко наперед.
– “В ізоляції” Станіслава Асєєва йдеться, серед іншого, про “практичну відмову від національної політики всього періоду незалежності” на теренах Донбасу. Якщо різкіше – змінивши топонім “Донецьк” на “Луганськ”, запитаю, знову ж таки, за Асєєвим: “Щоб зрозуміти, чи втрачений Луганськ для нашої країни назавжди, слід найперше спитати: а чи був він “знайдений” під вугільним пилом тоді, коли тут усе ще була українська влада”? Пані Валентино, Ви маєте відповідь на це питання?
– Як на мене, влада не дуже переймалася тим, щоб Луганськ був українським не лише територіально, а й за сутністю. Чого вартий лише той факт, що в 1991 році, коли моя дочка йшла до школи в український клас (української школи в Луганську тоді не було жодної), підручники для неї та її однокласників я шукала у Львові через своїх друзів. Це така собі “тяглість традиції”: про роль шкіл у зросійщенні населення читаємо ще в праці “Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии. Очерки по этнографии края” (1898). Наведу цитату: “Вліянію літературнаго наръчія на коренное много помогает школа, она способствует искорененію мъстнаго наръчія”.
Зрозуміло, що в цьому випадку “літературне наріччя” – це російська мова, а “місцеве” – українська. За понад сто років після цієї публікації , на жаль, у Луганську майже нічого не змінилося. Була подвижницька праця багатьох освітян, митців, письменників, які зберігали Україну в Луганську, але часто це було всупереч, а не завдяки державним інститутам.
– “…ти любиш Росію і вважаєш, що ти все життя перебував на території України та відчував, що це — Росія, то ти повинен зрозуміти, що… тобі вже потрібно їхати та шукати собі місце у Росії… Але якщо ти відчуваєш, що ти – українець і Донбас — український… – будь там…”. Це цитата зі спічу нинішнього Президента (скорочення мої. – О. Б.). Не варто аналізувати цю сентенцію, породжену невіглаством. Хочу спитати про інше: як воно, на Вашу думку, – “бути там”, відчуваючи себе українцем?
– Це не просто важко, це нестерпно. Я би не змогла, тому й виїхала в 2014му, не маючи жодних сумнівів. І тому ось уже сім років подумки прошу пробачення в батьків, на чиї могили приїздила за цей час лише кілька разів.
– Станіслав Асєєв у своїй книзі жорстко однозначний: “Тверезий погляд говорить, що Донецьк (у нашому випадку – Луганськ, – О. Б.) для України втрачений. Втрачений ментально, втрачений фізично, з усіма наслідками, про які ще доведеться дізнатися…”
Як воно, пані Валентино – за Вінграновським: “… Та ще надія б’ється в голосіннях, Та ще любов біжить у манівці..”? Чи, може, усім колишнім “нам”, тепер поділеним на “ми” і “вони”, уже цього й не треба?..
– Що далі, то більше розумію, що мені, мабуть, таки не треба. Між “ми” і “вони”, “тоді” і “тепер” – прірва, яка глибшає з кожним роком. Моя надія вже не голосить, я вирішила для себе, що не варто обманювати себе ілюзіями. Хоча любов, безперечно, завжди бігтиме в манівці — до тих місць, де народилася й виросла, де навчалася й працювала, де народила дітей і стала тією, яка є. І так, я згодна зі Станіславом Асєєвим, про наслідки нам ще доведеться дізнатися…
– Останнє в розмові, але далеко не останнє за сенсом. Ми назавжди поранені Донбасом. Втрата рідних краю й домівки, неможливість відвідати рідні могили, біль від того, що донедавна близькі люди стали недругами… Якщо колись Україна поверне “втрачений” Донбас, чи є шанс пробачити, порозумітися? Ви, українка, патріотка – і луганчанка – зможете?
– Я не знаю відповіді, чесно. Та й не знаю, чи моє прощення потрібне тим, кого я, можливо, колись пробачити зможу…

16 серпня 2021 року

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment