Тоді ми ще були єдині

Ольга Руданець,
просвітянка, м. Коломия

Вересень 1990 року вже розсилав свої прощальні привіти багряним листям київських каштанів. До Акту про державну незалежність залишався майже рік. Але курс вже було задекларовано 16 липня в Декларації про державний суверенітет.
ІІ з’їзд (конференція) Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, який відбувався в тодішньому Жовтневому палаці, зібрав делегатів зі всіх куточків України. Завершенням насиченого порядку денного була участь у Першому Всеукраїнському Віче, яке повинно було відбутися на центральному стадіоні. Вирішили йти організовано, з національною символікою. Організатори попросили учасників зберігати громадський порядок, пройти підземними переходами і рухатись колоною по тротуару, адже похід не санкціонований. Авдиторія дисциплінована. Так і вирушили.
До нашої колони миттєво приставали небайдужі кияни, наша хода робилась все велелюднішою. Не встигли ми вийти з підземного переходу, як Хрещатиком промчали кілька патрульних машин, випереджаючи колону. Різко зупинились. З них миттєво повискакували стражі порядку. Серед крокуючих в колоні запанувала тривожна тиша: з якою місією і з яким розпорядженням прибули вони сюди? І, коли люди з міліцейськими личками вийшли на Хрещатик, миттєво перепинили рух транспорту і дали “зелену вулицю” учасникам з’їзду, дозволивши вперше так багатолюдно з національною символікою крокувати головною вулицею Києва, нашій ейфорії не було меж. Найемоційніші почали скандувати “міліція з народом”, хтось мовчки розчулено змахував непрохану сльозу, а мою душу переповнювала невимовна радість від того, що ось я — маленька піщинка цього велелюдного моря, маю таку честь крокувати зразу в другій шерензі за Лук’яненком і Хмарою, Юхновським і Павличком, ще молодими і запальними Мовчаном і Зайцем. Коли ми порівнялися із Київрадою, хтось небайдужий на 6му поверсі з відчиненого вікна привітався з нами нашим синьожовтим стягом. Я зрозуміла: цю ходу вже нікому не спинити, такою вона була впевненою, згуртованою, єдиною в прагненні до волі і незалежності.
Вирував раніше небаченим велелюддям центральний стадіон. Сила силенна людей в міліцейських личках і без обрамили його зі всіх сторін, по всьому периметру. Не бракувало речникам, яким випала честь промовляти, патетики і закличних гасел… Та найзворушливіше сприйнявся виступ Дмитра Стуса. Бо це був Стус!
Таких кроків на шляху утвердження нашої незалежності перейшла багато: закарбувалась в пам’яті кожна виїзна сесія Коломийської міської ради до Києва чи то на підтримку “Революції на граніті” і акції “Геть Масола – Кравчука”, чи за відставку Верховної Ради – і аж до Революції Гідності… Але спогад про той гарячий вересневий день гріє душу і сьогодні.
Бо тоді ми ще були єдині!!!
На жаль, ми в той час не думали про знимкування і модне сьогодні селфі. Нами робилися ці кроки щиро, не для слави і самореклами. Ми це робили за покликом серця. В нас ще не було епідемії дешевого піару.
Хочу вірити, що ми зуміємо подолати цю дитячу хворобу партійних міжусобиць, знову згуртуємось в монолітну державницьку силу, повернемо втрачені рубежі і забезпечимо Україні добу розвою і слави. Гуртуймося! Перемагаймо! Будьмо!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment