Це твоє свято, синку!

Валерій РОМАНЬКО,
член НСПУ, м. Слов’янськ Донецької обл.

Лист до сина у Вічність
“…а вічні тільки Україна і душа!”
(З вірша Олександра Романька
“Я тут із поконвіч…:
Незалежність – 2017”)

День Незалежності України для тебе, сину, був найбільшим важливим днем у річному календарі, святом державним та особистим. Мабуть, поряд із Днем народження. Та й не дивно, що ці дві події особливі: з’явилася на світ людина, нове життя, і народилася нова держава, яка є твоєю Батьківщиною – цю нерозривну єдність ти відчував з раннього дитинства до кінця свого короткого життя.
На жаль, не дожив ти, дорогий наш Сину, до цього ювілею – 30-річчя Незалежності України. Я впевнений, що обов’язково ти б присвятив цій даті свої вір­ші. Чи не вся твоя поезія та й велика кількість журналістських матеріалів присвячена проблемам української державності, її мові та культурі, захисту рідних кордонів, але саме до Дня Незалежності ти готував особливий подарунок – окремий поетичний доробок. І йшов з ним на центральну площу або до пам’ятника Т. Шевченку і з неабияким піднесенням декламував перед земляками. І цей патріотичний порив, ця щира любов до України, біль за її сьогоднішні негаразди торкалися серця кожного слухача. Навіть у мене, твого батька, перехоплювало горло, а на очі набігала сльоза… У ті хвилини я був гордий за тебе, за твій талант, за твій патріотизм…
Ти до останнього вірив у те, що окуповані території будуть повернуті Україні:
І свято буде – буде тут
і у Донецьку,
В Дебальцевому, в Іловайську,
в Горлівці – будь-де,
Бо ця земля ім’ям єдиним –
“Україна” зветься,
Зоря Вкраїни із небес ніколи
не зійде!
У такі дні ти одягав вишиванку: чи червоно-чорну, яку я привіз тобі в подарунок з київського Майдану, чи для цієї події просив у батька світлу сорочку із зеленою вишивкою, яку я придбав у Чернівцях у 2009 році на Міжнародному Шевченківському святі “В сім’ї вольній, новій…”. Зазвичай на плечі накидав синьо-жовтий прапор – таким тебе і сьогодні пам’ятають знайомі та рідні.
Ціну незалежності, свободи ти, як і багато хто з наших земляків, особливо відчув після звільнення Слов’янська від російських найманців та їхніх посіпак в непростому 2014 році. “Життя без України…, без радіо, ТеБе, зв’язку, мережі та газет” в одному з віршів ти назвав “життям в консервній банці”. Саме після трагічних подій ти вирішив до кожного Дня Незалежності присвячувати вірша: “День Незалежності – 2015”, “До Дня Незалежності – 2016”, “Я тут із поконвіч…: Незалежність – 2017”.
А ще я радий і гордий з того, що у пориві в любові до України ми з тобою, сину, були єдині. І що цікаво: один з одного брали приклад. Ти якось відзначив: “Як тобі вдається ніколи не переходити на російську мову у спілкуванні з російськомовними земляками? Мені не завжди вдається”. Я ж брав приклад з твоєї волонтерської самопожертви в ім’я громади, з безмежної поваги до Прапора, Гімну України, з великої поваги і подяки до військових, які звільнили Слов’янськ і боронять кордони України, з багатьма з них ти мав особисті близькі стосунки.
Не знаєш ти, сину, що цю єдність душ і поглядів об’єктивно, не будучи з нами особисто знайомим, сказав наш славнозвісний земляк Іван Дзюба – у всеукраїнській письменницькій газеті “Літературна Україна” 16.03.2019 р. вийшла його стаття з промовистою назвою “Батько і син”. А після прочитання цієї статті відразу ж відгукнулася наша землячка з Покровська Любов Чорна, зазначивши, що все у статті “правдиво, витончено, без перебільшень”, і додала: “Зраділа, що тепер вся Україна дізнається про Олександра Романька – Сашка, як його лагідно називали в Слов’янську друзі і колеги по перу. І не тільки в Слов’янську. Його знав весь Донецький кряж”.
Саме про твій, сину, щирий патріотизм, безмежну любов до України сказав Іван Дзюба, виділивши в поезії “образ України” як одну з центральних тем. Критик писав: “І коли настав грізний 2014-ий рік, Олександр Романько ладен боронити Україну зброєю свого слова і має моральне право іти зі своїм словом до українських бійців на передовій. Тоді народжується тривожно-знаменний і в чомусь несподівано пророчий вірш “Третій майдан”. Цю високу оцінку нашого знаного земляка ти, Сашо, на жаль, не почув.
Тож 30-річчя Незалежності України, безперечно, твоє свято, дорогий сину. Хочеться вірити, що й там, на Небесах, ви молитеся за Україну, вірите у її краще майбутнє.

Р. S. Трагічно обірвалася доля людська і поетична Олександра: 26 листопада 2017 року, вшановуючи жертв Голодомору в Україні, син запалив свічку, поставив її на вікно, де висіла штора та лежали стоси паперу, і міцно заснув, перед цим вимучений двома безсон­ними ночами. Сталася пожежа… Наступного дня йому виповнилося б 44 роки. Він до останнього був з українським народом: не забував про трагічні сторінки історії, вболівав за його долю.
Творча спадщина Олександра Романька, опрацьована батьком, увійшла у декілька поетичних та прозових книг: “Не замучит меня хромота…”, “Мімікрія і мартиролог”, “Листи з провінції”, “Пуб­ліцистика. 1988–2017”. А на початку цього року вийшла збірка спогадів “Пам’ять про Олександра Романька”.

Пропонуємо увазі читачів вірш Олександра Романька.

Я тут із поконвіч… (Незалежність – 2017)
Ну, от, ось тут вона,
земля моя –
країна яблунь й вишень,
і ластівки ширяють
стрімко в височінь!
Із Сяну і Дністра,
через Дніпро, Азов й Донець
стрічається із “диким степом”…

Я тут із поконвіч!
В цій стоптаній
копитами й чоботями землі,
в зотлілих скіфських
м’язах і кістках,
у сотні тисяч літ
спресованій в вугілля
папороті давній.
Я не збираюсь йти кудись,
на жаль весь час
до мене без запрошення
нахабно йдуть усіма нами
псевдо-друзі знані,
і, бачте, начебто й брати,
та тільки – самозвані!

Шматок землі –
найбільший у Європі
із статусом держави. –
з якого пробивається
душа моя!
Від Крут до Сотні Піднебесної
без року – сотня літ!..
Така от горда
й по коліна у крові
чи доля, чи самотужки
обрана постава.

Два по 13-ть –
по-іншому
ці двадцять шість
й не поділить…
Та не злякає нас,
ба, навіть, не засмутить
ось цей похмурий
і скупий на ласку світ –
свою ж бо долю
лишень самі і обираєм!
Ми чітко і прозоро,
до болю у очах,
вдивляємося у майбутнє,
там – наша перемога!
Ми впевнені,
ми достеменно знаєм!

Отож, ось тут же є вона,
моя земля –
країна стиглих яблук
і багряних вишень,
мов тіло й кров,
в яких із покоління в покоління
народжується наново
душа моя.
Я впевнений,
я достеменно знаю:
недоля й лихоліття –
це завжди лиш минуще,
а вічні тільки
Україна і душа!
Серпень, 2017 р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment