«І на братській взаємній любові…»

Сергій ПРИСУХІН,
доктор філософії,
викладач Київської православної ­богословської академії

У межах натуралістично-позитивістських і соціалістичних ідей сформував оригінальну соціально-філософську концепцію український мислитель, критик окремих ідей марксизму та анархічного суспільства, особливо ідеології М. Драгоманова, Іван Франко.
Іван Франко (1856–1916 рр.) – унікальна постать в українській культурі, поет, драматург, учений, філософ, політик (представник соціал-демократичного вільнодумства). Народився в селі Нагуєвичі Львівської області (Галичина). Починав навчання у Львівському університеті (в 1875 р.), а закінчив – у Чернівецькому університеті в 1891 р. У 1893 р. він захистив дисертацію і здобув звання доктора філософії у Віденському університеті, а згодом отримав почесний ступінь і доктора філології.
В основі філософських рефлексій І. Франка лежали натуралістично-позитивістські ідеї, що були характерними для Австрійської (Віденської) філософської школи кінця ХІХ – початку ХХ ст. Однією з головних філософських проблем, якою переймався Франко, була проблема сутності людини, її місця та ролі в суспільному прогресі. Франко висловив думку про те, що найбільшою цінністю на Землі, яка варта уваги філософа, є людина, але не людина взагалі, а конкретна особа, “правдивий живий чоловік”, який через осмислення свого трагічного буття виростає до необхідності духовного прориву в просторі й часі. На думку І. Франка, “правдивий живий чоловік” – це людина, яка завдяки своїй активності стає носієм нового духу (“дух, що тіло рве до бою”). Новий дух – це подолання в людині рабської покори, необхідність розвитку природної потреби жити в любові й справедливості до інших людей, реалізація в суспільному житті принципів самопожертви з метою прискорення приходу щасливого майбутнього. Носій нового духу – це революціонер, “каменяр”, який будує соціалістичне суспільство. Вищим ідеалом людського існування І. Франко вважав революційну боротьбу за людське щастя й свободу.
Свобода однієї людини витікає зі свободи інших людей, вона є мистецтвом взаємодії з іншими людьми, звідси й надзвичайно велике значення етичної проблематики, яка була в центрі соціально-філософської рефлексії Франка. На його погляд, однією з найважливіших наук є філософія моралі, бо вона, незважаючи на всю складність і драматизм людського існування, вчить особу, як жити гідно, щоб, зрештою, стати щасливою в братській любові до собі подібних. Свобода, гуманізм, солідарність серед людей праці, на думку І. Франка, є показниками морально-політичного прогресу людської цивілізації загалом.
Інтерес до політики привів Франка до вивчення марксизму, але з часом, критично його переосмисливши (особливо в питаннях необхідності диктатури пролетаріату та другорядності національно-визвольної боротьби), філософ став шукати власний шлях у політиці в межах соціал-демократичної ідеології, яка давала можливість сподіватися на використання етико-моральних чинників (принципів) у розбудові справедливих соціальних відносин.
Іван Франко був палким прихильником освіти і науки, з наукою і технікою пов’язував соціально-економічний прогрес, а водночас і зміни на добро в усіх сферах соціального життя тогочасної Галичини. Франко обґрунтовував неминучість саморуйнування селянства та перетворення його на пролетарів, на його думку, село може полегшити свою участь, користуючись перевагами кооперативного господарювання.
Особливим предметом філософських рефлексій І. Франка стала філософія релігії (наукове релігієзнавство). Мислитель сприймав релігію як важливий чинник розвитку духовної і народної культури українців. Свого часу в наукових колах Галичини І. Франка сприймали чи не як найвідомішого фахівця з апокрифічної літератури (неканонізованих церквою стародавніх релігійних текстів). Але він залишався непримиримим критиком діяльності клерикалів у Західній Україні, хоча загалом уважав релігію незамінною і корисною як в умовах війни, суспільних нещасть, так і в мирний час.
Помер Іван Франко 28 травня 1916 р. без передсмертної сповіді, хоча таке бажання він озвучив попередньо. Франкова смерть засвідчила конфлікт із вищим духовенством, представники якого нагадали, що Франко віддавна був ворогом церкви. Але рішення вищого духовенства не було виконано, і похорон Франка все таки відбувся за церковним обрядом (за участю о. Володимира Гуруля). Поховали Каменяра на Личаківському кладовищі у Львові.
Іван Франко:
“…немає такої важкої і такої заплутаної, але одночасно такої важливої науки, як наука про людину і людське життя. Лише вона може визначити справжнє місце людини в природі і серед інших людей; вона тисячами прикладів прикріплює свої міркування про те, як слід жити, керувати власним розвитком; вказує на початок людського поступу. І хоча наука про людину не може вказати його остаточного кінця, то принаймні виразно вказує на найближчу мету — рівність і щастя всіх людей…
…Кожна людина, а тим більше людина, що живе в суспільстві і на кожному кроці із суспільством тісно пов’язана, мусить виробити в собі певні поняття про життя з іншими людьми, про обходження з ними; то є поняття істинності, справедливості, правди, приязні та добра. Ці поняття є основою моральності, що є предметом останньої найвищої науки – етики.
Етика вчить людину жити по-людському — вона керує завжди і всюди її кроками; вона змінює природу людини і облагороджує, і в такий спосіб робить її здатною до щастя, як внутрішнього самозадоволення, так і суспільного, що ґрунтується на узгодженій праці всіх людей і на братській взаємній любові…”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment