Материк у пісках безпам’ятства

Надія ГАВРИЛЮК

Легко піддатися спокусі забути: людина – це не острів, а материк. І вона поєднана з живими і з покійними, з навколишнім світом. Втративши відчуття вселюдської єдності, кожен зможе повторити за ліричним персонажем поеми П. Мовчана “Потоп”: “Мій обрій стане колом самоти” (с. 6).
Перша асоціація зі словом “потоп” – згадка про біблійного Ноя, що врятувався в часі потопу. Але Ной із однойменної поеми П. Мовчана хоче не просто зберегти частку затонулого світу (“яке зухвальство думати про потім”, с. 5), але взяти на облік усі втрати. Ліричний персонаж має відвагу спитати себе: “Невже до втрати світу я вже звик?” (с. 6).
Приглядаючись, із сумом констатую: дехто вже звик дивитися на втрату світу відсторонено. Зовсім не тому, щоб “не втратить глузду від журби-печалі”, а тому, що гадає, ніби втрачено не його світ, і живе під гаслом: “Країну мертвих переплить – забуть” (с. 5). І геть не хоче думати, що з Ноя, який залишив за бортом потопельників, колись стане тим, до чиїх повік “налипли копійки” (с. 8) – плата Харону за переїзд у Країну мертвих. Окрім того, вочевидь, числить себе Адамом чи Євою і не пригадує значення слова “рід”. Тому і катастрофа бачиться як новомодна мертва теорія, а не живий біль. Тому виникає такий фантом як постпам’ять… Що це як не безпам’ятство?
Запобігти безпам’ятству прагне ліричний персонаж поеми “Потоп”, якому відомо: “Безпам’ятство не має берегів” (с. 7), адже воно не ріка, а піски – безживні, але здатні ставати ґрунтом для нових втрат / страт: “Скрізь заганяють палі у піски, що радісно в безпам’ятстві біліють” (с. 9). Безпам’ятство радісне – пам’ять гірка. “І втрати всі осіли в чорній книзі” (с. 6).
Чорна книга – збірка поезій П. Мовчана “Материк”, що вийшла в світ під чорною палітуркою у видавництві “Ярославів Вал” 2014-го року. Чорна книга – своєрідний мартиролог усього мертвого і всіх мертвих. Чорна книга – метафора землі, що поглинає все віджиле. Яке ж ім’я материка? Українська Атлантида, що зникає у хвилях часу, але до зникнення якої багато хто ставиться байдуже.
Верхів’я її знайдемо в словнику забутих речей, середину – в словнику втрачених слів, а корінь – у забутті людей, які тими речами користувалися, забутті предків власних:

Пливу і дивуюсь, я зберіг словник
Речей забутих в підковчезнім світі:
“колиска”, “прядка”, “ночви”, “лойовик”,
що ані з звуків зіткані, ні з літер.
Натрапив в словнику на слово “рід”,
і пригадав Михайла та Устима,
і, мов жаринки заховав на спід
душі своєї – в каламуті диму… (с. 7-8)

Коли “межі часу водами розмито” (с. 6), ліричний персонаж іще тісніше бачить свою сув’язь із батьком і дідом. Ба більше: він творить епос, у якому сплітається в єдиний земний материк міфологія різних народів. Є тут згадка і про шумерську богиню на ім’я Інанна, що відповідає за врожаї, родинне життя і справедливість, і про слов’янську богиню вод – Дану. А ще в тексті поеми Павла Мовчана можна знайти ключ до її прочитання – “Епос про Гільгамеша”: згадки про богиню Іштар і місто Урук, а також про перевізника Уршанабі. Читач обізнаний розуміє, що це поема “Про того, хто бачив усе”: народження і смерть, війну і любов. Поема про пошуки безсмертя.
Як і належить, подорож за безсмертям починається з народження. І зі зближення ліричним персонажем поеми шумерської богині-матері на ймення Намму зі своєю матір’ю. Що важливо: ця, на позір радісна подія, вже несе першу – не ословлену, але викричану тугу:

І я поплив – хвала богині Намму!
Угледівши дві брами твоїх віч, –
о матінко! Стоять віки за нами,
попереду я бачу ряд сторіч.
Голос вирвавсь на волю – кричав я чому, –
що, з пітьми виринаючи, бурюсь в пітьму?
О заступнице Дано, мене порятуй,
Поверни в лоно неньки, верни німоту!
Твоїми я очима прядку бачу,
тчу пучками твоїми полотно,
щовечора слізьми твоїми плачу,
стираючи з колиски порохно. (с. 14-15)

Зумисне навела таку розлогу цитату, аби показати, як сусідить світ матеріальний і світ духовних роздумів і пошуків ліричного персонажа. Матеріальний світ у П. Мовчана виступає без прикрас, і ти буквально відчуваєш душею його ваготу. Цю ваготу поетові (персонаж поеми – П. Мовчан, її автор) випадає передати. Бо ж:

Не камінь ти, не подорожник ти,
ти – ім’ядавець і за камінь старший,
хто зрятував весь світ від німоти,
словами білий простір возз’єднавши…
(с. 24)

Багатошаровість смислу поєднується з чергуванням фрагментів, написаних різними розмірами. Так, у розлогій цитаті зі сторінок 14-ї і 15-ї сусідять п’ятистопний ямб і чотиристопний анапест. Зміна розміру не завжди мотивована тематичним рухом поеми, але часом вона ледь помітно акцентує вагомий образ, до прикладу – тріщини в часі:

Час почався, крутились іржаві трибки,
І намітилась тріщина в ньому… (с. 17)

Оця ледь намічена тріщина виділяється за рахунок скорочення рядка чотиристопного анапеста на одну стопу – до три­стопного. І тільки через десять сторінок читач збагне вповні, що та тріщина часу – смерть, яка уриває (скорочує!) життя, краде радість безсмертя. І тому, згадуючи відхід діда, поет пише:

Він тріщину на грудях міцно стис,
аби для інших ширшою не стала. (с. 27)

Тріщина часу – мов розкол єдиного материка на п’ять континентів. І оця трагедія роз’єднання – душі і тіла, живих і покійних – не оминає і мови:

Та я не знав ще, що в тріщини мови
час затікає окремлячи суще.
Я ж все об’єдную голосом знову,
“світе!” гукаючи дужче і дужче… (с. 30)

Ліричний герой, як знаємо, пливе в човні (“В’яжуть руки, і ноги, і волю мені! – / наче кокон лежу у глибокім човні…”, с. 16). Від тріщини часу в тому човні виникає пробоїна, через яку до Павла потрапляє вода печалі і зажури. Вона солона зі споду, її не переплисти, хоча й думав спершу, що є змога піднятись ниткою пуповини, наче павучок, і врятуватися від нічної купелі – смерті і сліз…
Ось одна з причин нічної купелі, як її подає автор, використовуючи символіку казки до трагічних подій війни, які пережив у ранньому дитинстві: “Як мені сонце викопати з попелу, / а голку де знайти на смерть Кощеєву? / Хати, мов яйця у вогні полопались, / а днище у човні моїм розщеплене… / Вганяю пучки, аби зшити тріщину, / у хаті двері, що мов пліт, хитаються…/ – Хайль Гітлер – люто верещить арійщина / і мертвою водою захлинається” (с. 33). А ось Голодомор, вимовно переданий:

Який стоячий день, мов затягнула ряска
все плесо і сховала в зеленій глибині
пшеничні калачі – зостався шнур від в’язки,
що зашморгом хитався на глиняній стіні.
(с. 35)
Знаково: згадка про в’язку пшеничних калачів нагадує кожному фінальну фразу багатьох казок (“Ось вам казка, а мені – бубликів в’язка”). Але казка закінчилася, а шнур обернувся зашморгом… І колір надії і життя – життя юного (“Трави не перевищую, живу на рівні серця”, с. 34) – обертається смертю…
Зібрати цей світ, розколотий і розбитий, допомагає зір автора, що спиняє час. Фрагменти зшито на рівні семантики і за посередництвом рими. Окрім п’ятистопного ямба і чотиристопного та тристопного анапеста, зустрічаються рядки шестистопного ямба (“Все суще втягує той промінь, наче зрак, / на дні лишаються одні лише лушпини”, с. 28). Є також строфа, де ритм змінюється з дольника чотириактового у перших двох рядках на чотиристопний дактиль:

Виповнивсь світлом човен мій драний,
слух переповнивсь хлюпотом моря…
Вже і доплив: ось поріг дерев’яний –
Тихо світилося тіло прозоре. (с. 29)

Прозоре – невидиме, але таке, крізь яке видно все. Ось і П. Мовчан через свою біографію показує не тільки свій час, а час загалом (“життя таке коротке, а обрії безкраї…”, с. 34). Ці обрії пробуджують у душі мрію вирватися з кокону (“наче кокон лежу у глибокім човні…”, с. 16), аби злетіти, мовби метелик, у блакить неба. Чи бодай – над собою (“ще вище – над собою – вознесуся…”, с. 24).
Оте вознесуся нагадує про Воскресіння і про Розп’яття. З одним із моментів Розп’яття співвідносне життя. І життя у поемі П. Мовчана “Потоп”, мов знеболювальне, яким було змочено губку, що на тростині подавалася розп’ятим – оцет:

Життя в мені відкрилося, наче храм,
в якому виголошують пророцтва.
Прибивсь сюди я і забув про там,
повітрям губи змочено, як оцтом… (с. 18)

У житті доводиться перейти страждання (переплисти море), доки зможеш (якщо, звісно, зможеш…) вознестися. Коли я читала поему П. Мовчана, мене не покидало відчуття, що це українська “Безплідна земля”. Твір Т. С. Еліота і справді написано на суголосну тему – зв’язок часів. І хоча образи в кожного з авторів індивідуальні, але тональність обох схожа.
Піски безпам’ятства, через які ліричний персонаж поеми “Потоп” перебирається, мов через ріку забуття (подібно Гільгамешу з перевізником Уршанабі, орієнтуючись за жердинами), не минають безслідно: те, що починалося радістю безпам’ятства – стало “піщаним голосом” поета, що зв’язує вузлом розтятий час:

Скрізь заганяють палі у піски,
що радісно в безпам’ятстві біліють. (с. 9)

Піщаний голос ниткою сукавсь,
Мов тонко випрядався із куделі,
зв’язувавсь вузлом розтятий час,
відновлювались лінії оселі. (с. 38)

Автор відновлює світ. Стає голосом, який “ніби пісок в годиннику скляному” “назад перетіка” (с. 41). В’яже вузли на згадку. Морські вузли (спосіб кріплення? одиниця виміру швидкості життя?). Просуваючись життєвим морем, ліричний персонаж переживає особисте прозріння:

рву древню зелень,
що неначе маска,
пристала й до обличчя…
рву пов’язку…
і прозріваю –
зір мені болить,
бо в очі наливається блакить… (с. 41)

І ці кольорові домінанти – блакитне та зелене – у поемі сусідять. А зелений колір наділено різними значеннями: це ­трава (“Травами трави були, та й не тільки, бо одночасно були і тобою…”, с. 29), це людина, це ряска. Людина ж може квітнути, як трава (Псалом 72:16) та минати, як трава (Псалом 90:5). Будучи наділена семантикою життя і смерті, трава-людина не знає, що якої миті у її долі переважить.

А колір моря, колір днів прожитих,
та днів майбутніх, того дня, що є;
зелене ниття з глибини блакиті,
життя чи смерть – не знаю – хто снує?
(с. 42)

На мойр – грецьких богинь долі – надій нема. “І зеленіє бронзова Медея / від люті, що закута у метал” (с. 40). А поет атестує свій час, як вік бронзовий, що переходить у кам’яний, – рух від поганого до гіршого: “Він бронзовий, бо бронзові погруддя, / хоч патина зелена її тлить… / Двадцятий вік – курортне многолюддя, / зіпа транзистор – чаєчка квилить… / Вік кам’яний – покритий берег рінню… / Та ж згустки нафти плямами на ній… / І сосна в небо глибиться корінням, / кущиться крона в глибині земній… ” (с. 40).
Не дивно, що цей регрес навіває ліричному персонажу настрої, суголосні книзі Еклезіаста:

І вивергнута з глибини копійка
з гербом зітертим, ликом без ознак
показує: безглузде все настільки,
як стертий і безвартісний п’ятак…

І я не хочу знать, в якому віці
шукали руно, й хто мене шука…
Кущами з гір біжать зелені вівці,
І ніж зелений землю протика… (с. 42)

З одного боку – теза про марноту марнот. З другого боку – теза про вічне повторення того, що було, як про вічний пошук золотого руна. Для П. Мовчана це руно – людина. Він шукає людину, подібно Діогенові. Довкола себе і в собі – видобуваючи з ковчега пам’яті:

З ковчега вийде весь минулий світ,
і ти пізнаєш Єву та Адама,
і зайдеш ти, як в потойбічний світ,
в своє життя, ввійшовши, мов до храму.
(с. 22)

У момент оцього входження назустріч поллється зелений колір. Спершу, тебе огорне вітальність дитинства, схоплена чудовим пейзажним образом (“Кущами з гір біжать зелені вівці”), що в ньому відчутний перезвук із поетикою Б.І. Антонича. Згодом зелень символізуватиме смерть (“На глибині травневій свічусь зеленим тілом, / муруючи хатину зеленую з піску; немов листки, долоні мої позеленіли, і світиться краплина солона на піску”, с. 34-35), як у фінальному рядку поеми (“І ніж зелений землю протика…”, с. 42).
Це марна жертва чи ритуальне жертво­принесення заради рятунку? Відповідь, мабуть, залежатиме від того, що обереш – піски безпам’ятства чи ваготу пам’яті… Ваготу, що тисне, але і опору, яка тримає – материк у пісках безпам’ятства.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment