Місія служіння Україні

Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України

У святкові дні відновленої Незалежності України знаковим стало відкриття виставки відомого українського художника, лавреата Шевченківської премії Валерія Франчука на Тарасовій (Чернечій) горі в Каневі.
Самобутній у своєму таланті, небайдужий до суспільної справи й долі України, Франчук постає як автор унікальної “Шевченкініани”, трагедійної історіософічної серії картин українського Голодоморугеноциду, захопливих, омріяних ліричною поезією пейзажів рідного краю. Художникгромадянин, гідний син свого Роду і Народу, який нині посідає належне місце в сузір’ї тієї високої української інтелігенції, що викрешує вогонь благородних сенсів служіння своєму Українському народу та національній культурі. Зрештою, Валерій Франчук не пішов у політику, хоча турбулентність державного життя та суперечлива й часто несправедлива навколишня дійсність могли б заштовхнути його в цю нуртуючу вирву “вибору без вибору”. Однак, на щастя, він залишився тим, хто практично доводить правдивість знаменитої тези Аристотеля, що “все людське є політичне”, не ставши осторонь шляху важкої борні за кращу долю України. Місцем боротьби для художника стала його творча майстерня, волонтерська нива “Просвіти”, активне “ходіння в народ” як будителя і бунтівника українського духу. Для системи (і не тільки) він завжди був “незручною людиною”, бо в ньому ніколи не згасав промінь людської доброти, честі, самоповаги й поваги до суверенного права “іншого”.
Складний життєвий шлях його репресованої родини навчив, дякувати Богу, долати тернові загати і творити себе через “не можу”. Лише з сьомого разу Франчук здолав “планку” високої (для того часу!) Шевченківської відзнаки, не ставши (до його честі) запопадливою служкою “мистецької” академічної бюрократії. Він належить до тієї пасіонарної категорії мистців, що прагне постійно “виходити” за межі професійного середовища, стверджуючи етичне покликання Музи – “олюднення” українського Серця. Здається, що весь свій талант, культурні доробки, творчі задуми та натхнення Валерій пропускає через критерії високості національної Ідеї. І це не є міфовигадкою, оскільки завжди пам’ятаю, що всі свої художні творіння він намагався пов’язати з минулим, сучасним і майбутнім України, долею, красою, трагедією і звитягою рідного Народу.
Там, на священній для кожного українця Тарасовій горі, відкритість Франчукового світосприйняття була особливо відчутною, коли лунало слово про Кобзаря, коли вшановували пам’ять Олекси Гірника – самоспаленого національного борця проти московської неволі, коли презентували прекрасні авторські роботи. Мене завжди захоплювала його непогамованість чинити Добро. Тому з такою щирою радістю і моральним обов’язком він старався того святкового Дня встигнути на урочисте дійство, що по обіді 24 серпня відбувалося вже біля Київського Шевченка, де просвітянська громадськість нагороджувала цьогорічних переможців Шевченківської народної премії: Андрія Демиденка – українського поетапісняра, народного артиста України; Наталю ДзюбенкоМейс (“Сковорода”. Поеми, балади, цикли, поезії. До 300річчя від дня народження Григорія Сковороди); Олександра Жигуна – художнього керівника народної академічної хорової капели “Почайна”.
Згадую ці миттєвості великого Дня Незалежності, нескорених і мужніх Воїнів, високодостойних Людей, від спілкування з якими спалахує душа, і стаю гордим за талановитих та патріотичних українців, за свою Державу. Такі люди здатні і мають моральне право виховувати Націю, творити політику, бути завжди затребуваними, бо їхній життєвий чин – приклад для наслідування.
І річ не в тому, що їх завжди було замало, а вікова бездержавність витолочувала “передні ряди” Українського народу. Біда (так є і понині) в тому, що вже за часів відновленої Незалежності їх часто (свідомо) не помічали, ігнорували, витісняли. Вони – “незручні”. Фінансовополітична владна олігархія або “приручала” інтелігенцію, або її викидала на узбіччя суспільних процесів. Дуже правдоподібно це звучить у перекладі Д. Павличка сонетів Шекспіра: “Перед надсилою художество німіє, / А дурень мудрому відмірює права”.
У здоровому суспільному середовищі провідна верства має бути в основі національного прогресу. Вона формує ідеологію БУТТЯ Нації, опираючись на історичну традицію, ментальність, культуру, світоглядні цінності, мету і прагнення конкретного народу, впроваджує досвід, знання, досягнення “інших”. Проте існують альтернативи, коли політичні авторитарні, тоталітарні устрої зводять нанівець роль цієї верстви (інтелігенції). Тоді відбуваються деструктивні дії, направлені на приручення, підкуп, залякування, знищення вільнодумної частини суспільства.
У недемократичних державах ця креативна меншість не підтримується, оскільки за своєю природою вона виконує суспільну місію виховання народу. Звісно, напівосвіченим народом завжди легше керувати, утримувати владу. В Україні феномен “напівосвіти”, що виник в Європі наприкінці ХІХ ст., не зник за часів Незалежності. Навпаки, ця ідеологія стала активно впроваджуватися, коли на політичній арені з’явився олігархат. Головні принципи конституційної доступності до якісної освіти перестали діяти, що на перспективу означає створення такого суспільства, в якому домінуватимуть не активні громадяни, а пасивні, послушнопатерналістські “суб’єкти” без критичної складової думки та дії, що суттєво суперечить кантівській філософській педагогіці – основі сучасної європейської інтелектуальної традиції. Політичні сили, метою яких є фетиш влади, наживи, багатства, не потребують “інакодумства”, не терплять людей учених, культурних, творчих. Освічене громадянське середовище не є для них комфортним, оскільки сам мусиш бути таким. Понад те, висока культурність завжди загрожує владній недолугості. Тому, коли в довоєнні та воєнні періоди сучасної України частка на науку становить лише 0,16–0,2%, очевидною стає мета цього аморального “шлюбу” влади та олігархату.
Український досвід засвідчує, що при неосвічених зверхниках та малокультурності мас соціального прогресу бути не може. Якісні зміни в продуктивних силах, науці, освіті, культурі, медицині відбуватимуться лише там, де впроваджуються ідеали просвітництва. Давньоруський мудрець Д. Заточник стверджував, що “як дуб кріпиться корінням, так держава утримується думкою мудрого володаря”, а “той, хто хоче вчити народ, мусить бути розумом обилен”. Чітко описували якість правління Київської держави візантійські хроніки: “у Русів вождь завше називався віщим, що означало мудрий, всезнаючий або пророк”.
Справді, знання, ідеї, “провідна думка” вважалися двигуном суспільного життя. “Без них все мертво і гнусно”, – зазначав Г. Сковорода.
Україна, поставши проти небезпечного ворога – Росії, потребує не лише формально якісної освіти. Дуже важливо виховувати народ історичною правдою, зберігаючи національну пам’ять, передаючи її наступним поколінням. Бо “всякий, хто опиниться поза межами правди не може бути щасливим”, – говорив Сенека.
Історія народів, їх майбутнє ніколи не будуть істинними, якщо вони писатимуться завойовниками. Папа Іван Павло ІІ, перебуваючи з візитом в Україні, наголошував, що кожен народ пише власну історію своєю душею. Однак історія пишеться не лише для знань. Вона – учитель життя, орієнтир майбутнього і має слугувати благу. Бо “добре робити історію важче, ніж гарно її писати”, – зазначав М. Грушевський у праці “На порозі нової України”.
Історичну пам’ять не можна фальшувати чи відмовлятися від неї, адже тоді розвиток народу перетворюється на “політ метелика на фальшиве світло”. Деградація, кволість, занепад націй і держав починалися якраз із притуплення прагнень пізнавати правду про своє минуле і сенс свого життя, віддавши це суверенне право в руки чужинцям. Тоді народ позбувається не тільки розуму (раціо), але й почуття гордості та гідності, що виховуються і самовиховуються історичними звитягами, здобутками предків, героїзацією славетних, досягненнями національної культури, рідної держави.
Минуле – ціннісний стрижень, який формує національну ідентичність, повагу і любов до свого народу, консолідує суспільство, захищає від зовнішніх та внутрішніх загроз. Ідентичність оберігають, зміцнюють, розвивають, адже втрачаючи її, народ зникає, розчиняється серед “інших”.
Національне “Я” завжди захищали незначні групи пасіонаріїв. Тому до інтелігенції мусить бути особливе ставлення держави і суспільства. У французького філософа Г. Лебона з цього приводу є повчальне тлумачення про “обезголовлені” нації, що втрачають своїх перших 50 учених, поетів, художників, музикантів, артистів… Бо тоді це тіло без душі. Людський капітал – головний складник національного багатства. І. ЛисякРудницький стверджував, що “коріння виходу із кризи в людях, які продукують і пропагують національні цінності” і є захисниками суверенності. Місія української інтелігенції (не “толочкознавців”) щодо захисту “свого” є надзвичайно актуальною, зважаючи на гуманітарну експансію конаючої імперії проти України. Іван Драч наводив метафоричний образ цього духовного покріпачення, нагадуючи, що ікона Володимирської Божої матері була поцуплена з Вишгорода на “Північ”, а Боска Ченстоховська – на “Захід”. Нам же залишено Чорнобильську. Бо доля бездержавних – зрощувати чуже.
М. Трубецькой (ученийбілоемігрант) у роботі “К украинской проблеме” майже сто років тому писав, що на межі XVII–XVIII століть відбулася українізація “великоруської” культури. Київська українська культура, братські школи і КиєвоМогилянська Академія остаточно закріпили українську традицію.
Це лише невелика частка величезного енергетичного інтелектуального, духовного масиву, що впродовж століть здобрював чужинський культурний ґрунт. Робилося це силою, наругою, агресією, війною, колонізацією. А ще – величезною брехнею і фальшуванням української та “власної” історії, особливо з боку Московії. Так, 4 грудня 1783 року Катериною ІІ видано указ про “Комісію для складання записок про давню історію, переважно Росії”. Йому передувало ознайомлення цариці з архівними матеріалами, від яких вона жахнулася. Виявилося, що державаімперія немає історії, а її замінює збірка кількох примітивних байок. Тому головне їхнє завдання – з’єднати історію Росії з історією Київської держави.
Проте, будучи тоді “перегноєм” для розвитку “інших”, негоже залишатися такими в роки Незалежності. Тому абсурдними є намагання продовжувати таку політику донині. На жаль, вона ще знаходить своїх прихильників в Україні на рівні церкви, освіти, науки, ЗМІ, владних інституцій.
Інколи до цього спонукають ті, хто мав би захищати національні інтереси, окреслювати ціннісні орієнтири для майбутніх поколінь українців. Бо важко усвідомлювати такі запропоновані “вартості”, коли “легендами” нації стають ті, хто ще в надвечір’я “ублажал” Путіна, вбивцю Українського народу, а вранці вже отримує високі нагороди від імені того ж Народу. Або хіба можна прирівнювати Героя України Назарія Яремчука, який Українською Піснею зробив для України більше, ніж багато політичних партій, разом узятих, з іншим новоформатним “героємлунатиком”. Чи не на чужинський млин лиємо воду, коли Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка намагається (за словами Д. Донцова), “викинувши саму суть Шевченкових ідей, робити з нього “видушену цитрину”. Тоді зрозумілішою стає настирливість частини внутрішнього політичного й інтелектуального “бомонду” щодо визнання Державою “національним надбанням” російської культури та мови, отже, й російської ідентичності. Це непрості виклики, оскільки формуються всередині, часто на верхніх поверхах, в надії, що інформаційно зомбоване “руськомірством” і недостатньо національно свідоме суспільство буде здатне проковтнути отруту “московської блекоти”. Не вийде. Українці свідомі того, що “чим більша покора, тим більше гнуть у баранячий ріг”, і не збираються затягувати ворогам “многая літа”. Бо Українцям Богом даний єдиний шлях – не до ганьби, а до СЛАВИ.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment