Провісник Незалежності

24 серпня 2021 року – сторіччя Леоніда Полтави

Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО

Такий унікальний талан поета – народитися в День Незалежності Батьківщини за сімдесят років до здійснення сподіваної мрії. Він навіть передбачив, що проголошення Незалежності відбудеться в близькому часі, осяжному для його ровесників, для його кревників і побратимів. Передбачив і силою тужної любові, снагою натхненного слова викохав, виплекав, утвердив на торжество правдешніх устремлінь.
Бачив же свою Батьківщину поет лише до 21річного віку, решту 48 літ він був далеко від неї і радий був угледіти хоч уві сні ту землю, де залишилися батьки, сестра, дід та баба, дядьки, тітки, чимало двоюрідних братів і сестер і – друзі його та однодорожники… Всього не міг він і уявити, що там діється вдома. Скажімо, 1961 року Леонід Полтава пише “Листи до батька в Сибір”, сповідальну болючу поему, а він і не знає, що батькова доля обірвалася ще тоді, як він, Леонід, тільки поступив до Ніжинського учительського інституту. До Сибіру батько навіть не дійшов.
Мені пощастило розмовляти з багатьма земляками й односельцями родини Пархомовичів (таке справжнє прізвище поета) – і всі говорили про його батька Едуарда Адамовича як про чудового лікаря, щирого й доброго чоловіка, інтелігентну людину; про його матір Любов Улянівну із Соляників (люди кажуть – Олеянівну) – як про гарну вчительку, розумну й вольову жінку, мужню й мудру наставницю. Всі найкращими словами згадували сумлінного й здібного хлопця Льоньку та його милу сестру, красуню Валю. Однокласники й однокласниці вірили, що їхній побратим Леонід Пархомович стане відомим письменником, вони й досі сподіваються на зустріч із ним. Він десь є, він живий, він мусить довго жити, бо він не тільки їхній улюбленець, він – виразник їхніх думок, почувань і сподівань їхніх.
Справді, Леонід Пархомович (або ще Єнсен, як прибрав собі він “неопізнане” прізвище для безпечного проживання на чужині) став видатним письменником. Літературне ім’я його – Леонід Полтава. Народився 24 серпня 1921 року в селі Вовківцях Роменського району Полтавської області (з 1939 року – Сумської). Мати – вчителька, батько — лікар. Були в Леоніда добрі вчителі (Микола Христовий, Сергій Щербань, Любов Олеянівна) й добрі приятелі (Йосип Дудка, Василь Лащенко, Микола Стенька). У Ромні жили дід Адам і баба Катерина, у Вовківцях – дід Олеян і баба Марія.
Леонід із Йосипком (згодом відомим Йосипом Дудкою) ходили до діда Привоя по книжки на Фабриччине. Пробували й самі писати. І малювати. Купалися в Сулі, каталися на човні.
Учителька Євдокія Іванівна Півторак, Леонідова однокласниця, зберегла цінну гуртову фотокартку, на якій – учні сьомого класу Вовківської середньої школи. Серед них і Леонід, і його мати, Любов Олеянівна, як класний керівник, і Євдокія. У восьмому класі однокласники вже його не пам’ятають. Закінчував він Любецьку середню школу на Чернігівщині(1938). Кажуть, що в зв’язку з призначенням Едуарда Адамовича на роботу в Любеч. Може, й так. Але в новелі “У вишневій країні” дев’ятикласниця Аглая (портрет її автор писав із сестри Валі) каже ось так: “Знаєш, чому ми переїхали сюди? НКВД батьком цікавитися почало, от і виїхали”. Та від всевидящого ока ховатися – марна затія…
1938 року Леонід поступає до Ніжинського учительського інституту. Десь через тиждень забирають його батька – Едуарда Адамовича. Лише ось недавнечко з’ясувалося, що 21 вересня його судила трійка, а 24го вирок було виконано. Скасовано вирок аж 1959 року. Але нічого про це Леонід не знав. Та й нікого було питати.
Але як же Леонідові пощастило таки закінчити інститут? Є думка, що за нього заступився Максим Рильський, який навіть надавав Леонідові допомогу, коли той розповів сумну “біографію”. Леонід бував у Максима Тадейовича вдома й на дачі, листувався з ним і все життя пам’ятав його дружні уроки й поради. Присвятив йому ряд віршів, а також на смерть свого вчителя написав “Баладу про п’ятого лебедя”. Як він згадував, “16 листів М. Рильського… згоріло в бараці десь біля Юнґфернгайде, в Берліні, куди, мабуть, безпосередньо влучила літунська бомба (ми сиділи у рівчаку)”. Очевидно, допомагав Леонідові і професор Микола Сайко, його викладач, письменник.
Інститут він закінчив 1940 року. А тепер звернімо увагу на виноску в книжці Івана Левадного “Леонід Полтава – майстер різноманітних жанрів”(стор. 26): “Л. Полтава перебував один час до війни у м. Люстдорфі (тепер Чорноморка) біля Одеси. Це дало йому нагоду докладніше опанувати німецьку мову (у Люстдорфі жили німці колоністи, зліквідовані або виселені після війни)) та спостерігати за життям чорноморських рибалок”. Певно, що цю інформацію автор дістав із вуст поета. Може, саме тут і працював Леонід 1940/41 навчальний рік? Адже щоб “докладніше опанувати німецьку мову”, потрібен був час. Ясно одне: Чорне море й Одеса прилюбилися письменникові так, що все творче життя були в центрі уваги й художнього осмислення. 1941/42 навчальний рік (образно кажучи) Леонід Пархомович працював у Ромні в газеті “Відродження”. Як на мене, саме про це – його новела “Прекрасний розгром”, де в образі Василя пізнаємо Леоніда, а Остап – може, й справжнє ім’я, бо письменник згадує його і в цій новелі, й у “Листах до батька в Сибір” (хоч у поемі події переніс у Лубні):
І тебе, мій Остапе, друже,
Що зі Львова прибув у Лубні,
Що приніс в незасіяні душі
Синьожовтої квітки вогні, –
Пригадай, як збирали зброю,
Як виводили: “Не пора”,
Як сказав: “Ми німецькі розбої
Охолодим водою Дніпра!”…
Пригадай, пригадай, Остапе:
Воронням зліталось ґестапо,
Та зуміли ми їхній слід
На Сулі запустити під лід
Ще й лишити напис на дверях,
Голосний, наче стріл: Бандера!
Це член Похідної Групи Революційної ОУН, Леонідів побратим. До речі, в Леонідовій біографічній довідці, писаній рукою самого Полтави (“Київ”. Антологія, НьюЙорк, 1984) читаємо: “Співробітник Похідної Групи ОУНр на Сумщині й Полтавщині під час другої світової війни”. Із новели “Прекрасний розгром” схоплюємо ще такі штрихи: “Юнак, який щойно вчився редакційного ремесла” (про газету – “шматки з німецькими наказами в українському перекладі”), “український юнак, випускник інституту і поет”. І ось Остапові слова, звернені до Василя (тобто Леоніда): “Воно (ваше ім’я – Д. Ч.) вже досить відоме. А до того ж я був кілька раз на ваших виступах в театрі, ваші поезії мене не раз зворушили”. Так, у Ромні діяв Український музичнодраматичний театр імені М. Леонтовича. За офіційною статистикою на обліку у властей були тоді всі культурнотворчі артистичні сили – музикантипрофесіонали, диригенти, актори, поети, художники, скульптори та інші. А за словами сучасного дослідника Валерія Гайдабури “По суті, мистецтвом глобальної алюзії був увесь простір українського театру в окупації, що надихався ідеєю національної гідності” (Театр, захований в архівах. Київ, Мистецтво,1998). Леонід Пархомович діє в українському підпіллі. І от приспіла година, що Остап Василеві (тобто Леонідові) каже: “– Ти справді поет, Василю, може, й великий поет буде з тебе. Ти мусиш негайно йти звідси, не себе рятувати, а талант. Талант не твій. Справжній талант – народне добро”. І бере Остап на себе почесну місію: рятувати оце “народне добро”. Після сутички з гестапівцями проводжає його до поїзда, що везе робітників у Німеччину: “Поволі, на пагорб, йшов потяг, і Остап наказав юнакові: – Всідай, пробирайся на захід”. Така художня версія новели. Левадний пише так: “Вивезений примусово на працю в Берлін, Німеччина, поет перебував у таборах невільничої праці Бессемерштрассе, Темпельгоф. Згодом, у зв’язку з листомзакликом від Святослава Гординського – за спробу втечі з табору, як і за уряджування літературних вечорів у таборах та за допомогу землякамвійськовополоненим – наприкінці 1943 року був ув’язнений у Потсдамі, звідки через три з половиною місяці вийшов для праці в редакції журналу “Дозвілля”, що його редагував Свирид Довгаль для українських робітників у Німеччині. Одначе він скоро покинув цю працю й повернувся до табору ОСТАрбайтерів, де через ред. Богдана Кравцева діставав літературу для себе і своїх знедолених земляків, зокрема твори Євгена Маланюка, “Марію” Уласа Самчука та інші”. Побував він у багатьох і різних таборах, і щоразу під іншим прізвищем. Про один із них він згадує: “…ОСТтабір на Бессемерштрассе, обгороджений колючим дротом, такий, куди й нога чужого пса не могла ступити (спочатку, бо потім ми навчилися виходити і з ще гірших таборів вночі на збомбардовані вокзали чи магазини)”. У переселенчих таборах Німеччини були й Олекса Веретенченко, Леонід Лиман, Михайло Ситник, Іван Манило, Ганна Черінь, Ольга Лубська, Петро КарпенкоКриниця, Яр Славутич, Олекса Запорізький… Тут Леонід Полтава розшукує свого приятеля Йосипа Дудку й друкує його в журналі “Дозвілля”. Петро Ротач із Полтави мені пише: “Для мене Леонід Полтава бачиться в одному ряду поетів наших невільничих таборів, іменованих остарбайтерівськими, в якому стояли Герась Соколенко, Ганна Черінь, Василь Онуфрієнко, Йосип Дудка… Їхні голоси з тих поодиноких газет і журналів, що виходили в Берліні, доходили до наших таборів і зміцнювали нас духом любові до України, запалювали вірою в її кращу долю, кликали до боротьби за незалежність Батьківщини. А їхні імена карбувалися в серці на все життя, ставали орієнтирами на майбутнє”.
Тим часом, пам’ятаючи дружні поради Максима Рильського та Володимира Сосюри, Леонід Полтава пише поезії, вміщує в журналах “Наші дні”, “Малі друзі”, “Дорога”, “Дозвілля” та в українських газетах. 1946 року в Реґенсбурзі створює п’єсу для дітей “Мишача війна” і віршовану казку “Мавп’ячий король”. Театр “Лелека” під орудою Теодосія Верещинського об’їздить табори для переміщених осіб, де й показує ці дві вистави і для дітей, і для дорослих. Скоро по тім, свідчить Іван Левадний, Михайло Ситник і Леонід Полтава у таборах влаштовували літературні вечори, на яких Ситник читав свою поему “Залізничний сторож”, а Полтава – вірші про УПА. Виступав Леонід і з Масєєм Сядньовим, білоруським поетом, якого він перекладав. Ще навчаючись у Любечі, часто бував він на білоруському березі Дніпра, приятелював з білоруськими ровесниками й засвоїв од них їхню мову.
І от в Ауґсбурзі виходить перша поетична збірка Леоніда Полтави “За мурами Берліну” (1946). “Таку гармонійну цілість між формою і змістом рідко трапляється читати серед наших теперішніх екзильних поезій, – писав Леонід Мосендз у ж. “Звено”. – Це є справді збірка, а не поетична саламаха. Збірка, ведена одною провідною думкою, виконана майже бездоганно щодо літературномистецької форми. Рими свіжі і дзвінкі…, розмір струнковитриманий, вираз ощадноскупчений, епітети припасовані, образи ясні і рельєфні”. А щодо тематичної наснаженості, то ще захопливіше: “Ідеологічний зміст? Палкий протест проти експерименту “Нової Європи” над тілом і душею людини. І така сама палка віра в право, свободу і майбутність цієї людини. Її найкраще окреслює вірш “Хто ми” – замість передмови – своєрідна програма збірки. Хочеться вірити, що авторове “ми” – це не лише мовноумовний реверанс, а таки справді наша “українська Україна”, мовою якої писані талановиті рядки авторових поезій”. А Юрій Клен ще з публікації в збірнику МУР’у помітив його поему “Пані Герта” й відзначив, що вона “являє нам зразок тонкої досконалости, якої сподіватись можна від цілком дозрілого таланту. Такого формою і змістом довершеного вірша ми не знайдемо ні в кого з молодих поетів”.
Згадуючи свої зустрічі з Леонідом Полтавою в повоєнній Німеччині, Іван Левадний пише, що “Л. Полтава тоді зачитувався Ю. Кленом, О. Стефановичем, Р. М. Рільке; уважно прислухався до думок визначного поетавісниківця Євгена Маланюка, з яким подружив у Реґенсбурзі, і ця поетична дружба та співпраця тривала також і в Америці майже до останніх років життя того поета, який справедливо називав себе “імператором залізних строф”.
1948 року виходить збірка “Жовті каруселі”, 1952 – “Українські балади”, 1958 – “Римські сонети”. Прикметно, що навіть у книжці з італійських вражень на чільному місці – думки про Батьківщину. Насамперед він у цьому південному краї “зустрічається” з Михайлом Коцюбинським, що “стояв на капрійському шпилі, як на вершині світової слави”. І хоч де перебуває поет, а бачить священні образи рідного краю: “О земле предківська! Ти знов переді мною Ввижаєшся і тут іконою ясною”.
У 1951–1952 рр. в двотижневику “Сучасна Україна” друкується, а 1952го в Мюнхені виходить окремим виданням збірка новел Леоніда Полтави “У вишневій країні”. Післямову до неї написав земляк по Ніжинському інституті Іван Кошелівець. “Дедалі частіше, – читаємо в ній, – Полтава починає повертати до прози. Сам він вважає себе учнем Хвильового, Яновського і італійця Маляпарте. Явища, на наш погляд, майже несполучні і щодо навчання дуже різної вартости: наскільки небезпечно українському письменникові вважати своїми метрами перших двох, настільки ж корисно вчитися в останнього. Але тим цікавіше буде чекати на наслідки. А поки що можемо ствердити, що Полтава цікавий оповідач, який розуміє слово і вміє з ним вправно експериментувати. З чим напевно погодиться й читач, прочитавши ці новелі”. (Більшість новел із книжки надруковано в останніх числах за 1999 рік газети “Жива вода”).
Через десять років у НьюЙорку виходить його історичний роман з часів гетьмана Івана Мазепи “1709”, що став одним із помітних творів української літератури. Матеріалами для написання роману послужила праця письменника в паризьких архівах. Після Німеччини Леонід живе кілька років у Парижі, потім у Мадриді очолює український відділ Іспанського національного радіо, після чого кілька років працює на радіо “Свобода” в Мюнхені (ФРН). 1958го переїжджає до США, де працює в українській редакції радіо “Голос Америки”, редагує український щоденник “Свобода”, український журнал “Вісник” і т. ін. Там, за океаном, виходять у нього ще чотири поетичні збірки – “Біла трава” (1963), “Валторна” (1972), “Із еспанського зшитка” (1978), “Смак Сонця” (1981) – як погляд на Україну з різних точок земної кулі (Америки, Іспанії, Аляски). Закоханий ностальгійний погляд…
Густим метафоричним письмом, високою, аж символічною, напругою позначена збірка “Біла трава”. Це ніби сплеск тривожних передчуттів, провидінь полум’яного поета, його спроба заглянути в майбутнє рідної землі і світу. Поет навіть тоді, коли земля вкрилася білою травою, бачить надію. І та надія – Мати.
Але ти аж у пам’ять сторіч,
В пам’ять вічности, вічна, сягнеш:
Без уваги, кохання і стріч –
Білотрав’я оце проминеш…
Неабиякий майстер Леонід Полтава був і в жанрі поеми. Привертають увагу його широкі поетичні полотна “Енеїда модерна” (1955), “Нескінчений бій” (1959), присвячений Іванові Мазепі, “Райдуга” (1963, 1985), “Слово про Україну” (1970) та збірки “Поеми” (1983) і “Профілі” (1989). Доброго слова заслуговує епічна поема “Нестор”, хоч вона, може, й до кінця незавершена. Але то – явище. Суджу з тих фрагментів, які мені доводилося читати, та з відгуків його друзів.
А ще ж треба належно оцінити й прозу його, і драматургію, і лібрето до опер та оперет, твори для дітей та молоді (вийшло більше двадцяти видань), публіцистику, театро й кінознавчі його праці. Уже побачили світ в Україні “Лісова книга” (упорядкування родини Чередниченків, худ. Оляна Рута; Київ, “Веселка”, 1995), знаменита “Абетка з історії України” (худ. Ярослав Паладій; Київ, “Ласс Компані ЛТД”, 1994), “Маленький дзвонар з Конотопу. Історичні оповідання. Київ, Глобус, 1995), “Абетка з історії України” у виданні “Українська абетка” (Київ, “Веселка”, 1996), історичний роман “1709” (ж. “Березіль”, ч. 12, 1998), перший том творів Леоніда Полтави “Обжинки” (Київ, “Задруга”, 2000) та деякі репринтні видання. На сцені Національної опери з 1995 року йде вистава “Анна Ярославна, королева Франції. (Антін Рудницький, Леонід Полтава). Але роботи ще багато, щоб повернути Леоніда Полтаву на Батьківщину, як того він жадав.
Леонід Полтава часто казав: “Люблю працювати для дітей”. Їм же, дітям, тепер насолоджуватися красою мови одного з найкращих творців для наймолодших читачів (“Лебеді”, “Котячий хор”, “Абетка веселенька для дорослих і маленьких”, вірші, казки, поеми, оповідання, лібрето оперет “Лис Микита”, “Лісова царівна”, “Мавпячий король”, “Лисячий базар”, а також повісті “Чи зійде завтра сонце?” та “Над блакитним Чорним морем”, поетична “Абетка з історії України”). А скільки сил і завзяття віддав Полтава громадській роботі. Ще в Німеччині він із Леонідом Лиманом редагує журнал “Школярик”. Стає співзасновником Спілки письменників МУР (Мистецький Український Рух). Згодом “Леонід Полтава, – як свідчить інж. М. Шпонтак, – з Богданом Гошовським був співзасновником організації Українських працівників дитячої літератури та спільно з Богданом Стебельським (ще в Європі) – співзасновником Асоціації Діячів Української Культури. Протягом однієї каденції був головою АДУК, а згодом його вибрано Почесним членом цієї заслуженої спілки діячів української культури”. Працював редактором газет “Свобода”, “Національна трибуна”, Бюлетеня УККА, “Нашого світу”, Вісника ООЧСУ, в редакції “Визвольного шляху”. Редагував журнал для молоді “Крилаті”. І журнал не загубився досі, нині його редагує Леся Мовчун.
Більшість свого життя Леонід Пархомович прожив під “справжнім прізвищем” Єнсен – прізвищемоберегом від хижих полювальників на непокірні душі, прізвищемлегендою. Милу й прекрасну версію він вибудував про свій шведський родовід у славетному романі “1709”. Наштовхнули його на це “Шведські могили” над Сулою, на які він бігав школярем із Йосипом Дудкою, а, може, й збирався на них із дідом Привоєм (Яковом Федоровичем Богославським), у бібліотеці якого вони розкошували. Згадує Леонід ці могили й у новелі “У вишневій країні”, змальовуючи портрет своєї сестри в образі Аглаї: “Вона висока і струнка, колись, раніше була б із неї темноока дівка, що стереже вночі шведські могили біля Ромна – міста історії і ромашок…”.
Аж ось нещодавно вдалося добути й документи справжнього Леоніда (їх зберегла двоюрідна його сестра по батькові – Гаїк Елеонора Олександрівна). Копію атестата зрілості про закінчення Любецької середньої школи, виписаного на ім’я Пархомовича Леоніда Едуардовича. Виписку з метричної книги ҐроссВердерського РимськоКатолицького приходського Костелу за 1898 рік, яка засвідчує, що Леонідів батько Пархомович Едуард Адамович народився 28 липня 1898 року в місті Ромні Полтавської губернії. Довідку від 28 травня 1949 року – учительці Вовківської середньої школи Роменського району Сумської області Пархомович (Соляник) Любові Ул. Довідку від 31/ХІІ1934 р. лікареві Пархомовичу Едуарду Адамовичу про те, що він дійсно закінчив 16 грудня 1934 року Київський Державний Медичний Інститут. Різні клопотання Пархомович Ядвіги Адамівни в різні колишні інституції за долю брата Едуарда Адамовича. Посвідку про смерть Леонідової сестри Пархомович Валентини Едуардівни (померла 14 червня 1945 року, про що Леонід також не знав). І, нарешті, повідомлення СБУ про трагічну долю Леонідового батька – Пархомовича Едуарда Адамовича, нар. 1898 року. Очевидно, прибране прізвищелегенда Єнсен зобов’язувало його служити вірою й правдою державницькій ідеї славетного гетьмана України Івана Мазепи, тим часом і берегло його від фатального кінця. А пам’ять про свою родину він проніс через усі лихоліття й потрясіння.
Як уже мовилося, волею Божою народився Леонід Полтава у день, про який мріяв усе життя – в день Незалежності України (до якого не дожив трохи більше року). Він передчував, він уже бачив переможні салюти на честь найбільшого свята свого народу: