Свої: ліки для демократії

Олена БОНДАРЕНКО

Коли її згадую, серце огортає теплий повів нашого степового вітерця. Отого лагідного леготу, здатного, проте, будьякої миті перетворитися на потужний вітровій – пристрасний, жаркий, непоступливий.
Лариса Заливна – серед тих, кого люблю, хто уособлює порядний і справедливий Луганськ. Для кого “свобода” і “рівнії права” – життєве кредо. Незмінно пані Лариса була у перших лавах борців за Україну й за права людини. За два роки до свого 80річчя вона залишається на передовій української демократії.
О. Б.: Пані Ларисо, Ви – корінна донеччанка. Закінчили Донецький медичний інститут, аспірантуру; кандидат медичних наук. Депутатка Донецьких міської та обласної рад. 1980 року Ви перемогли у конкурсі на посаду викладача Луганського медінституту й переїхали до нашого міста. Улюблений фах, цікава робота. А потім Ви поринули “в політику”… Чому?
Л. З.: Політика мене завжди “діставала”, тому наші стосунки з нею мають давню історію. Тож і правозахист, і політика – не випадковість.
Це – драматична історія моїх предків, яку я осягнула в дитинстві; “Хрущовська відлига” і шістдесятники за часів моєї юності та студентства; перебудова і події в тодішній державі, що відбивалися на житті простих людей і формували громадянську свідомість.
О. Б.: Отже, дитинство…
Л. З.: Діда по батьковій лінії у 30му році “розкуркулили”, він із сім’єю втік з Орловщини на Донбас і вже туди не повернувся, адже, як сам говорив, Україна його прийняла. Дід був великим трудівником і мудрецем. Багато читав. У своєму селі був титарем, тобто відповідав за майно церкви, вів облік пожертв, зберігав церковну касу. У Першу світову отримав чотири Георгіївські хрести за хоробрість. Сьогодні російська пропаганда спекулює на тих солдатських нагородах, а мій дід заслужив їх своєю кров’ю, повернувся з війни інвалідом. Завжди захищав справедливість, не боячись компартійних начальників.
Дідуся по маминій лінії, церковного іконописця, радянська влада розорила, зігнала з місця, і він з рідної Харківщини також втік на Донбас, де рано помер.
Брати мого свекра постраждали від колективізації: у них забрали все – землю, худобу, майно, житло. Повтікали й вони на Донбас, що потребував робочої сили.
Мого тата в 1947му засудили за облудним звинуваченням на 10 років таборів. Реабілітували по смерті Сталіна.
Змалечку я бачила багато людських страждань: повоєнних інвалідів, що просили милостиню в потягах, конаючих в’язнів у радянських таборах, куди ми з мамою їздили провідувати батька. Ось вони, картини дитинства: дороги, поїзди, тюремні мури, арештанти, конвой із собаками супроводжує нескінченні колони засуджених, яких заганяють у “товарняки”, щоб везти на Урал – будувати воєнні заводи… Трикутничкилисти від батька з табору… А в селі Корсуні під Єнакієвим, куди нас змусили виїхати після таткового засудження – бідні безпашпортні селянки, що не мали і взимку теплої одежини, так і ходили в сорочках… їхні дітлахи, що й у морози бігали босоніж… І майже в кожній третій сім’ї – хто в тюрмі, хто загинув на фронті, хто повернувся калікою… А хто виселений з міста, як оце ми…
До речі, тут я уперше зустрілася з виселеними на Донбас “західняками”. Було це, здається, у 1952 році, взимку. Благенько вдягнені, ледь живі від холоду – оселилися, хто де. До нашого класу прийшли Рузя Білас, Яна Солопатич, Іван Мельник. В селі до “переселенців” ставилися співчутливо, давали хліб, одяг. Відчували, що ці люди багато натерпілися…
О. Б.: Потім настала хрущовська “відлига”…
Л. З.: Так. І шістдесятництво. “Відлига” застала мене в інституті. Хлопці, що після армії вступили до Донецького медичного, були досить критично налаштовані до політики в СРСР. “Самвидав” з творами заборонених авторів умить розлітався в студентському середовищі.
Наша родина бідувала, тож мені довелося з 15 років працювати і водночас навчатися – до речі, на відмінно. Потім стала цеховим лікарем: спочатку шахта “Панфіловська”, потім “Жовтнева” – мої рідні. Зараз там фронт…
О. Б.: І от перебудова…
Л. З.: Океан раніше закритої інформації. Телебачення – трансляції засідань Верховної Ради СРСР, виступи членів МДГ. Все “поглиналося” вмить, обговорювалося зі спраглими правди колегами…
А тим часом до нашого інституту забІгали лектори Луганського обкому компартії, на спеціально скликаних зборах залякували Рухом, “бЕндерівцями”. Я думала: раз лають, значить, Рух і “бЕндерівці” – це добре.
О. Б.: Ви – чи не найвідоміша на Луганщині – разом з Миколою Козирєвим – захисниця прав шахтарів, протягом багатьох років підтримували їхні протестні акції. Чи не тому, що знаєте більше за інших про шахтарську працю, яка висотує сили і здоров’я, про життя шахтарів, котрі насправді були (й залишаються) цілковито безправними? Адже у Вас є досвід — Ви працювали лікаркою в шахтних медчастинах…
Л. З.: Лікувала шахтарів років зо 20, була завжди поруч із ними. На моїх очах недавні директори шахт і вугільні “генерали” нищили промисловість, оббирали гірників. Не пам’ятаю точно, в якому році – Верховна Рада створила Комісію, аби розібратися, що відбувається у вугільній галузі. На Луганщині я увійшла до комісії, яка перевіряла “Краснодонвугілля”. Ми знайшли чимало “ниточок”, що вели до декількох гнізд розкрадачів – Луганська область, Донецьк. Вникли в механізми і способи пограбування і нищення шахт. Подали матеріали. Але на тому і заглохло…
І ми побачили, що це мародерство йде згори. Там – компартійна більшість у Верховній Раді, в Кабміні. Нижче – пов’язане з ними вугільне начальство. Всі “задіяні” у приХватизації найласіших шматків. Почали закривати шахти, затримувати виплати коштів. Шахтарі вдавалися до протестів, на базі страйкових комітетів заснували незалежні профспілки, які активно захищали права працівників.
Почалися масові шахтарські страйки, походи на Луганськ, довготривалі пікети. У Луганську стихійно виникла група місцевих, яка підтримувала вимоги шахтарів, надавала їм гуманітарну, правову, інформаційну допомогу.
Найтриваліший, найдраматичніший і найвідважніший пікет – у 1998 році – завершився перемогою. Тоді й виникла ідея створити організацію, здатну захищати права людей у подібних ситуаціях. Ця ідея втілилася після чергового – наймасовішого – пікету 1999 року. В ньому брали участь не лише шахтарі, а й їхні дружини та діти — загалом близько тисячі людей. Тоді ми й вирішили разом створити обласну правозахисну жіночу організацію. Її назвали “Чайка”. І наша організація почала активно займатися справами шахтарів, незаконно звільнених з роботи працівниць, проблемами дітейсиріт…
О. Б.: На той час Ви вже мали певний політичний досвід…
Л. З.: Знаючи шахтарське життя, я була переконана, що протестний рух стане силою, яка змусить державу і начальників різного рівня реально вирішувати проблеми гірників. Тоді я справді вже мала певний досвід. Взяла участь у створенні Партії демократичного відродження України. Коли партія згодом розділилася на ліберальне і соціалдемократичне крила, я долучилася до соціалдемократів (прошу не плутати з СДПУ(о)). Куди ж міг піти лікар, що постійно стикається з соціальними, економічними, екологічними чинниками, які драматично впливають на здоров’я людей? Слід зауважити, що ми ніколи не ставили жодних умов – не вимагали вступити до нашої партії, рекламувати наших лідерів тощо.
І я завжди була палкою прихильницею незалежності України. Сприйняла Незалежність із величезним піднесенням. Була причетною до її зміцнення на Луганщині.
О. Б.: Часом мені здається, що Ви завжди були в моєму житті. Мабуть, тоді, на початках, познайомилися на котромусь зі спільних заходів луганських націонал і просто демократів. Може, це було встановлення – всупереч забороні компартійної влади — Хреста пам’яті жертв Голодомору. Може, коли піднімали наш Прапор на щоглі біля облвиконкому – ще до проголошення Незалежності. А може, раніше – на установчих зборах Комітету захисту перебудови, де об’єдналися всі, хто прагнув змін. Пам’ятаю, на стихійному мітингу 25 серпня, після проголошення Незалежності, ми обнімалися, плакали і співали: “Ще не вмерла України…”
Що Вам найбільше запам’яталося з тих часів?
Л. З.: На наших теренах діяла досить потужна Асоціація виборців Луганщини. Як її представниця я брала участь у Дискусійному клубі, мітингах. Так відточувалося розуміння, в якому напрямку рухатися, будувати Україну саме на Луганщині.
У грудні 1989го я потрапила на курси підвищення кваліфікації до Москви. Ходила на різні заходи демократів. Бачила й чула Г. Попова, С. Станкевича, Ю. Афанасьєва, наших Ю. Щербака, В. Яворівського, інших відомих людей. Спілкувалася з А. Сахаровим… Додому повернулася з твердим наміром знайти організації луганських демократів, передусім Рух. Зустрілася з Юрієм Козовським, доцентом педінституту й першим головою Луганського Руху (його тоді обкомівські лектори шпетили на всі заставки). Юрій Михайлович запросив мене на збори Руху. Все, що говорили на цих зборах, сприймалося серцем. Я також виступила, привітала рухівців.
Ще враження – стоїмо під українським прапором і співаємо Гімн України. Відчуття неймовірне. Там я і звернула увагу на Вас, пані Олено, – палку поборницю незалежності України. Ще запам’ятався “живий ланцюг” уздовж вулиці Оборонної на честь Злуки УНР і ЗУНР – його рухівці організували.
А незабутній 1991й! Дні великої напруги 1924 серпня, коли ми, демократи всіх організацій, вийшли на вулиці Луганська роз’яснювати людям, що означає “ГКЧП”. Не всі розуміли, та й місцева компартійна влада добряче перешкоджала. Надсилали до Києва телеграмизвернення, повідомляли, що робиться на місцях, отримували листівки, газети, поширювали у місті. Як же ми раділи, коли Верховна Рада проголосила Акт Незалежності! Зібралися на мітинг Перемоги Незалежності, пройшли центральними вулицями під українськими прапорами…
А президентська виборча кампанія! Приїзд В’ячеслава Чорновола до самих глибин сколихнув Луганськ, ми вірили, що з Незалежністю все буде інакше, світло і чесно…
Цей шлях ми пройшли і йдемо ним донині разом, пані Олено. Поруч із нашими однодумцями, з нашим минулим і майбутнім…
1993–1999 роки були дуже важкими для країни, а для Донбасу й поготів. Після заборони компартії номенклатурники перестрибнули у крісла “господарників”, підлаштували під свої шкурні інтереси економіку й законодавство. Кишенькові депутати ухвалювали закони, які дозволили дерибан державного бюджету і скерування награбованого до офшорів, ухилення багатіїв від податків, утиск громадянського суспільства та малого бізнесу. На потреби народу влада просто не зважала.
Моє життя рушило в іншому напрямку. Громадянське – захист людей – стало вищим за професію, хоча саме вона його й породила.
О. Б.: А я пам’ятаю ще й Ваші гострі антикомуністичні публікації в обласній “молодіжці” – рідному “Молодогвардійці”. Ви свого часу перебували в компартії. Потім настало прозріння? Чи, як у багатьох людей, чиї родини поранені радянською владою, серце боліло завжди?
Л. З.: Не прозріння і не порив. Це природній фінал моїх відносин із компартією.
Я пройшла звичайний шлях людини, яка більшу частину свого життя перебувала в радянському світі: піонери, комсомол, партія. До речі, свого часу я противилася вступу в комсомол, щось у серці мені заважало. Певне, історія мого репресованого батька. Він, до речі, і вмовив мене: “Інакше не вступиш до інституту”. А в партію прийняли легко: нормальна сім’я, двоє діток, зауважень по роботі немає, рекомендації фронтовиків…
Про кар’єру не думала зовсім. Хотіла вчитися, пройшла конкурс до аспірантури. Навчалася заочно. Поринула в науку, захистила дисертацію. Спала іноді по півторитри години на добу: робота, дослідження, сім’я. Потім перемогла у конкурсі на посаду викладача в Луганському медінституті. Стала викладати – до самої пенсії…
З компартії вийшла разом з Демплатформою. Вона запропонувала кардинальні перетворення, які компартійна верхівка сприйняла в штики. Тоді 3 мільйони з 18 вийшли з компартії на знак протесту проти збереження радянських – “совкових” – порядків. У ЗМІ заборонили навіть про це згадувати . Парторг інституту запросив мене на “бесіду”  і, знаєте – мусив погодитися з моїми аргументами…
О. Б.: Багато хто намагався робити власну політичну кар’єру на “шахтарській” темі. Це не про Вас. Хоча саме Вас шахтарське середовище підтримувало…
Л. З.: У шахтарів я багато чого навчилася. Вони були тими людьми, з якими стосунки вибудовувалися просто, відверто, душевно. Так само і в “Чайці”…
Намагаюся передати свої знання. Нині у жодній партії не перебуваю. Політика як спосіб життя – не моє покликання. Але вона зачіпає мене, коли гору беруть брехня і людська темнота. Хоча суспільство має тримати політику під контролем: чи туди, куди слід, нас ведуть керманичі? Чи не заведуть знов у мордорські болота? Дії влади треба оцінювати з позицій незалежності держави і добробуту народу – і впливати на політику. В кожної й кожного з нас має бути свій маленький “окоп” у боротьбі за державу і людей, за їхнє усвідомлення, що робиться насправді й до чого це може призвести. Хочу, аби з таких “окопів” постала наша передова у боротьбі за людські розум і душу. Це, вважаю, нагальне завдання демократії й правозахзисту.
О. Б.: Ми вже згадували про жіночу правозахисну організацію “Чайка”, що її Ви створили понад 20 років тому й донині очолюєте. Як літалося “Чайці” на Луганщині?
Л. З.: Я вже казала, що “Чайка” злетіла на хвилі шахтарського профспілкового руху, і ми протягом наступних 10 років допомагали учасникам акцій протесту на Луганщині й Донеччині. Один із основних напрямів – інформаційна і правова підтримка незалежних шахтарських профспілок, їхнє навчання, допомога їхнім депутатам. Результати? Скажімо, за підтримки нашої “Чайки” депутатами Краснодонської міської ради стали 12 членів НПГ шахти ім. М. Баракова, а голова НПГ Дмитро Калитвенцев двічі поспіль обирався до обласної ради. Діяли наші районні та міські структури, працював юрисконсульт. Ми брали активну участь у кількарічній акції “Громадянська комунальна самооборона”, стримували зростання тарифів на житловокомунальні послуги. Особлива сторінка нашої історії – захист прав громадян, коли споживачеві комунальних послуг могли незаконно призначити штраф або нарахувати захмарні й непідтверджені заборгованості. Ми зверталися до Вищого Спеціалізованого Суду України (був тоді такий), було рішення Пленуму, і судді стали суворіше ставитися до дотримання комунальниками прав споживачів.
До складу “Чайки” входили створені за нашої підтримки самостійні жіночі правозахисні організації “Ластівка” (Краснодон), “Первоцвіт” (Біловодськ), “Чайка”(Новопсков), “Вікторія” (Старобільськ), “Зоря” (Станиця Луганська”, “Чайка” (Луганськ). Були партнерські організації: “Конфедерація вільних профспілок Луганської області”, “Асоціація соціалдемократичних сил Луганщини”, “Асоціація найманих працівників і власників” (Краснодон).
До 2014 року діяла ціла мережа правозахисних і просвітницьких організацій “Правова Луганщина” з 23 громадських об’єднань та аналітичних груп.
Ми робили все для захисту прав людини, які на Луганщині влада порушувала на кожному кроці. Переконана, що найкращими ліками для демократії є громадянська просвіта , яка дає змогу людині робити усвідомлений, вимогливий вибір влади і постійно її контролювати.
Останнім часом ми працювали й над вирішенням проблем місцевого самоврядування, створили мережу правозахисних та просвітницьких громадських організацій і ініціативних груп, проводили заняття з питань взаємодії влади і громади.
А потім почалася війна…
О. Б.: Одного гіркого дня 2014 року Ви залишили місто, яке стало для Вас рідним. Боляче, але мушу запитати: що лишилося в серці?
Л. З.: Спочатку гадали, що за кілька тижнів, нехай місяців за два – все скінчиться. Але війна триває от вже восьмий рік.
Важко жити далеко від рідної домівки. У серці – жаль і туга. Російські імперці й трансформовані сепаратисти – комуністи, соцпартія, партія регіонів, ОПЗЖ й їм подібні — загубили Донбас, струсонули країну, змусили людей лишати все і втікати від війни, що її розв’язав російський мордор на чолі зі своїм фюрером.
Вони “заточені” на нищення і підкорення країн та народів. Ми хочемо повноцінного життя для кожного, поваги до людської гідності. Гадаю, Росія розпадеться. Живу надією, що буде саме так. Для України ж ця війна – щеплення від імперської деградуючої Росії.
О. Б.: “Чайка” прилинула до Києва. Приросла посестрою – правозахисною організацією жінокпереселенок “Воля до життя”. Ще – “Соборна Україна”, коаліція громадських організацій переселенців. Я знаю, що серед проєктів, які вдалося втілити – “Інтеграція тимчасово переміщених осіб: житло, робота, сильна громада, село майбутнього”; сприяння утворенню обслуговуючого кооперативу внутрішньо переміщених осіб “Слобідська левада” на Київщині, інші вагомі справи.
Сотні публічних заходів. Понад 20 посібників, брошур, збірок у царині захисту прав людини…
Ви нагороджені Міжнародною відзнакою “За моральне, духовне, етичне лідерство в діяльності задля розвитку громадянського суспільства та профспілкового руху”.
А що є для Вас найвищою нагородою?
Л. З.: Усвідомлення, що я зробила для людей і України все, що могла, а часом і більше. Ми заклали фундамент, на який зійдуть інші. А найвища нагорода – людські пам’ять і повага. Знаєте, десь за рік по тому, як я переїхала до Луганська, в Донецьку пішов поголос, буцім то я… померла. І от біля “моїх” шахт люди стояли і плакали…
О. Б.: Ви – людина українських переконань, парафіянка української церкви. Що для Вас – українські цінності? Чи є вони окремішніми від загальнолюдських?
Л. З.: Вони майже співпадають. Але українські цінності ближчі до Божих заповідей. І ще – українські цінності дещо перевершують загальнолюдські – вони на перше місце ставлять свободу. Це дорожче, ніж життя. Свобода України, де живуть, як рівні, всі люди – відкуплена кров’ю. Тому вона – безцінна.

25 серпня 2021 року

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment