Волинські стежки Богодара Которовича

Віктор ВЕРБИЧ, м. Луцьк

У коді цього імені – вся доля музиканта, чий рекорд ніколи не вдасться повторити. А мені пригадується, як Богодар Которович, за кілька років до завершення свого земного шляху, укотре відвідавши рідну Волинь, вперше помолився біля іконостаса, перед яким його хрестили. Найславетніший скрипаль вклонився пам’яті свого дідусясвященника, поспілкувався з друзями, зокрема – Євгенією Кирилюк (це вона зуміла зорганізувати екскурсію волинськими шляхами геніального маестро) та Віктором Вовком (його і хрестив, відтак і вінчав дідусь Богодара Которовича), подарував краянам диво музики. А ще він тоді зі світлою запечаленістю в очах зізнавався, що не проти навіть переїхати на постійне проживання до Луцька.
…Довгоочікуване хлоп’ятко щасливі Ірина та Антон Которовичі, у стосунках між якими завше панувала любов, нарекли Богодаром. “Я пізня дитина. Татові було 37, мамі – 31, – розповідав авторові цих рядків найвидатніший скрипаль світу. – Тому й, певне, саме так мене назвали батьки, які, до речі, познайомилися в Луцьку. Батько тут навчався у гімназії, а потім фах інженера здобув спочатку в Українській господарчій академії в Подебрадах (Чехословацька Республіка), потім – у Німеччині.
Під кодом цього імені – вся його доля, започаткована у Грубешові, що на Холмщині. Неподалік згаданого містечка, у селі Гостинному, влітку сорок першого хрестив майбутнього маестро митрофорний протоієрей Іоанн.
Щоправда, Холмщину Богодар Которович відкриє для себе вже у зрілому віці, під шквал аплодисментів. Тоді, коли його осонценим серцем талановито промовлятиме скрипка. А 1945го родина змушена буде повторити долі тисяч і тисяч холмщаків, які з волі московського та варшавськопідрадянського режимів стали вигнанцями. “Поїздом дісталися ми до Ківерців, а звідти возом до Жабки, – розповідав маестро. – Ось тут дідуньо збудував хату”. Під час відвідин маестро Волині ми мали нагоду зайти в це помешкання, де після смерті отця Іоанна та матінки Катерини проживала священницька сім’я Петра та Анни (рідної тітки Богодара Которовича) Боярчуків. У час нашого спілкування цей дім мав інших власників (гостинних, порядних людей) – Дмитра та Софію Михальчуків. А ще на нього претендувала родина… Владзімежа Цімошевича, оскільки тут начебто народилася мама колишнього маршалка Сейму, міністра закордонних справ, прем’єрміністра Польщі. Старенька, до речі, тут побувала, розчулено просльозилася в присутності владців і журналістів. Коли про це оповідали найвидатнішому скрипалеві світу, він з печалинкою в очах посміхався: “Ні, добре пам’ятаю, як цей будинок зводився. Там не могла жити мама Цімошевича (Тереза, тоді ще Малиновська, 1944 року, будучи сімнадцятилітньою, назавше покинула Жабку, а дім, який чомусь називають її рідним, збудовано, як уже зазначалося, 1945 року. – В. В.). Після переїзду до Львова кожного літа (адже мої батьки – бідні, у сім’ї не було статків, щоб організовувати відпочинок для дітей) ми з братом – у дідуня в Жабці”.
Тим часом Которович, відчинивши двері до хліва, показував на горище, де, бувало, ночував на сіні із другом дитинства Миколою Толочком. Ось тут росла береза, притуляючись до якої, вслухався у шепіт вітру. А льох і досі слугує за призначенням. З цього колодязя смакував юний Богодар цілющу воду. А присівши на призьбі, слухав дідусеві оповіді, настанови, переймаючи естафету духовності. Звідси старенький душпастир майже щодня вирушав до Гіркої Полонки, де був настоятелем місцевого храму. До слова, в родині Іоанна та Катерини Которовичів (вони поховані в Ківерцях) усі шестеро дітей були неординарними особистостями. Геннадій – один з найвідоміших журналістів у Німеччині (його могила неподалік могили Євгена Коновальця). Надія ж була дружиною Якова ГальчевськогоВойнаровського, полковника УНР, людинилегенди. Тож чи варто подивовуватися, чому така яскрава зоря Богодара Которовича.
“Тато мій грав на скрипці, – розповідав Богодар Антонович. – Хоч за фахом був інженером, але мав гарний голос – тенор, співав у церковному хорі. А вже потім, у Львові, підпрацьовував у хорі оперного театру. Часто брав мене на спектаклі. І я чекав або за сценою десь, або й з дозволу диригента сидів на стільці поряд із ним. От звідси – й любов до музики”.
Коли до Богодарового класу прийдуть музикантипедагоги, аби відібрати кандидатів до музшколи, у поле їхнього зору потрапить юний Которович. Тому цілком закономірно, що талант і наполеглива праця згодом забезпечать йому вступ до Львівської консерваторії. Та відстудіює там лише рік. “Вирішальним у моїй кар’єрі стало те, що я перебрався до Москви і став студентом Московської консерваторії, яка того часу була найкращою у світі, – зізнавався маестро. – Навчався у знаменитого педагога Юрія Янкелевича. Серед його учнів – Третьяков, Співаков, Жислін… Усі мрії, перші вагомі успіхи пов’язані з Москвою”. Як підтвердження висловленого – перемога в міжнародних конкурсах скрипалів імені Енеску в Бухаресті та імені Паганіні в Генуї. Якщо в румунській столиці він познайомиться з Ростиславом Ростроповичем та відчує його велич і водночас дивовижну скромність, то в Італії удостоїться честі взяти до рук скрипку самого Паганіні. Тоді, шістдесят сьомого, і не відатиме, що 1999го стане єдиним у світі музикантомнеіталійцем, якому, визнаючи його геніальність, дозволять виступити з цим унікальним інструментом двічі за межами батьківщини славетного Ніколо. Цей рекорд нікому не ніколи повторити, адже італійська влада віднедавна заборонила вивозити цю скрипку за кордон. А інші музикантинеіталійці мали нагоду виступати з нею хіба під час одного концерту.
Та тоді, 1967го, віртуозмузикант, аспірант Московської консерваторії (таке життя) отримує скерування… до Новосибірська. Правда, за сприяння Степана Турчака, впродовж одного дня відповідні документи переробляють. І як наслідок – повернення в Україну. Богодар Которович стає концертмейстером державного оркестру в Києві. Тобто правою рукою Турчака.
Звичайно ж, в українській столиці він і далі творить диво, маючи для цього вдячну аудиторію. Не лише в театральнофілармонійних залах, а й із зорганізованим 1984 року інструментальним ансамблем “Київські солісти”, на естраді за Маріїнським палацом. Карбами феноменального успіху стануть і тисячні аудиторії просто неба під час “Нічних серенад”, і шевченківське лавреатство, і звання народного артиста, і професорський титул… Пригадується мені, як у церкві Івана Предтечі, що у Прилуцькому, осіняючи себе хресним знаменням, маестро довідався про дивовижну історію подвижництва і сили віри. Виявляється, у цьому храмі, де Богослужіння розпочалися 1937 року, іконостас на два століття давніший. Біля нього хрестили Богодара Которовича. Але в Гостинному… Феномен пояснюється просто: образи, як встановив на основі скрупульозних досліджень Олексій Кирилюк, звідти вдалося перевезти до Прилуцького (тоді ще Ківерців) 1945го. Але як це вдалося зробити отцю Іоанну та іншим холмщакам (можливо, образи заховали у збіжжі) – годі вже достеменно довідатися. Але якщо порівняти іконостаси на світлині зі спаленої церкви у Гостинному та в церкві Івана Предтечі, розповідав її настоятель отець Василь, то вони збігаються один до одного.
Перебуваючи на Волині, Богодар Антонович зізнався автору цих рядків, що митцеві “треба зуміти вчасно піти з так званої великої арени. Щоб не було запізно. Піти на піку слави”. Так і до певної міри станеться. Хоч іще за кілька літ до свого останнього земного дня (коли неквапливо ділився спогадами, вслухався в тишу – голос пам’яті біля могили дідуся та бабусі у Ківерцях) зізнався: “Але на Волинь я ще мушу неодмінно приїхати. З донькою Мирославою і сином Антоном. Вони хочуть побачити могилу свого прадіда Івана і прабабусі Катерини, зустрітися з батьковими друзями”. Донька і син справді приїздитиме, але вже без Богодара Антоновича.
Наостанок – кілька біографічних віх. Богодар Которович народився 3 липня 1941 року в м. Грубешів на Холмщині. 1945го сім’я переїхала на Волинь. З цього ж року Богодар із батьками – у Львові, щоліта – в селі Жабка Ківерцівського району. 1966 року закінчив Московську консерваторію. Лавреат міжнародних конкурсів імені Енеску та Паганіні. З 1967 року – соліст Київської філармонії. Керівник державного інструментального ансамблю “Київські солісти”, лавреат Державної премії імені Тараса Шевченка, народний артист України, професор, завідувач кафедри скрипки Національної музичної академії імені Петра Чайковського. Працював професором Сіднейської консерваторії. Входив до журі низки найпрестижніших міжнародних музичних конкурсів. Засновник і керівник “Britten Kyiv Festival”. Маестро пішов із життя раптово, ще відзначивши свій 68й день народження, – 4 липня 2009 року. Лікарі пояснили: смерть настала від інфаркту. Могила Богодара Которовича – поряд із могилою Павла Загребельного на Байковому кладовищі в Києві.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment