Його пісня не забувається

Вадим КРИЩЕНКО,
м. Київ

Багато чого вже стерлося з пам’яті, але це запам’яталось… Його слово і пісня не забуваються. Я про Дмитра Омеляновича Луценка.
Познайомилися ми тоді, коли він уже був у зеніті пісенної слави, а я лише вписувався в когорту поетів-піснярів. Зразу ж впала в око його лагідна манера розмовляти. У нього не було отої зверхності, отої хворобливої самозакоханості і пихатості, якою “інфіковані” багато достойних і малодостойних митців.
Та й знайомство склалось так, що першим обізвався до мене Дмитро Омелянович. На якійсь “здибанці” він підійшов, і, ніби давно знайомий, мовив:
– Читав твою добірку, Вадиме. Вірші сподобалися. Шукай себе в пісні – у тебе вийде.
Ці слова і простота звернення мене приємно вразили. Тоді я ще не мріяв доступитися до таких майстрів нашої пісні, як Платон Майборода чи Ігор Шамо, з якими плідно співпрацював Дмитро Луценко.
Не скажу, що ми зразу ж потоваришували, але його прихильність і підтримку я відчував завжди.
Якщо говорити чесно, підтверджуючи повагу і любов до свого вчителя, який благословляв мене в літературу, – славетного Андрія Малишка, все ж скажу, що саме Дмитро Луценко був чи не найпершим професійним українським піснетворцем. Підкреслюю – професійним. Ні, це не той автор, що напише віршик, прочитає його композитору чи співакові з окриком: “Ось тобі готова пісня! Неси на публіку”.
Як глибоко помиляються ті автори!..
Дмитро Луценко не з тих. Він був причетний до всіх етапів створення своєї пісні: написання мелодії, пошуку виконавців, оркестрації твору, запису, зведення і озвучення уже готової роботи, “проштовхування” пісні до концертних програм чи на радійні та телевізійні передачі. Бачите, як важко народжується пісня. (Сучасні аудіотехнології, звичайно, прискорюють і спрощують цей процес). І на всіх етапах створення пісні завжди має бути автор слів, якщо він справжній професійний піснетворець. Саме таким був Дмитро Луценко.
А які пісенні шедеври вийшли з-під його поетично-пісенного пера! Згадаймо “Києве мій”, “Мамина вишня”, “Осіннє золото”, “Ой, ти ніченько”… Їх десятки, сотні – щемливих, неповторних.
У своїх споминах я не маю на меті детально аналізувати творчі здобутки Дмитра Луценка, хочу згадати лише епізоди, які поєднували нас, до яких я був причетний. На своїй життєвій дорозі поет зазнав багато лиха: мав важке поранення на війні, ще молодою померла улюблена донька… Було чималенько в житті поета чорного і колючого. Але я ніколи його не бачив насупленим чи непривітним. Очі Дмитра Омеляновича завжди світились добротою, навіть краплинками радості. І ці риси завжди випромінювала його полтавська натура.
Згадався епізод: якось лежали ми в одній лікарні. До ліків і крапельниць приписали нам і лікувальну фізкультуру. Зібралися осіб 10-15, прийшли, стали рядочком. Лікар почав пояснювати, що і як треба робити. І кожну вправу так дотепно почав коментувати Дмитро Омелянович, що всі, хто прийшов на процедуру, поприсідали від сміху.
– Хворий Луценко, ви зриваєте лікувальний процес! Якщо будете заважати – викреслю вас зі списку, – удавано строго сказала лікарка, хоча сама ледь стримувалась від того, щоб не розсміятись.
А після цих вправ багато хто підходив до Луценка і просив: “Якщо можете, повторіть оте смішне, що ви казали, хочемо переказати вдома. Скажемо, що відомий поет так смішив нас… І то були найкращі ліки”.
А коли сходилися Дмитро Луценко з Олексієм Коломійцем, який теж був майстром дотепного слівця, і брали мене з собою на прогулянки, а потім почергово “травили” свої анекдоти та небилиці – я пів дня не міг розігнутись від сміху. Дуже шкодую, що не записав ті дотепності, ті краплинки істинного українського гумору, яким так майстерно володіли ці літератори.
І все ж згадався один анекдот з їхніх вуст, який згодом став хрестоматійним. Долітав він потім до мене в різних варіантах.
Були собі два куми. Веселі чолов’яги. Чарочку любили. І раптом один із них захворів. До друга вісточка долетіла:
– У лікарні ваш побратим по чарці, в комі.
Зажурився той, вирішив відвідати хворого кума. Захопив “четвертинку”.
Заходить в палату: лежить його кум, заплющив очі. “Видно, помирає”, – з печаллю подумав. Ще більше зажурився. Вирішив: треба випити за упокій його душі. Вийняв “чвертку”, лише притулив її до рота. Раптом чує голос кума:
– А мені?
– Куме, та у вас же кома.
– Кома, любий, це ще не крапка.
І обоє усміхнулися.
Багато дотепностей я чув від цих дивовижних на ловке слово митців.
Мені запам’ятався один вислів, який я втиснув у коротку віршовану мініатюру.
Спочатку сердилися й ганили,
А потім ствердили і “остаканили”.
Були в мене з Дмитром Омеляновичем не тільки смішні, але й серйозні, відверті розмови. Здавалось – він мені довіряв. Зізнавався, що частенько “віднікувався” від написання пісень російською мовою, хоча замовлень було багато. Якось згадав епізод, як його присилили написати текст пісні “Наш генеральний секретар”, якраз під ювілей Леоніда Брежнєва. Сам найвищий зателефонував. Як тут відмовитись? Скажеш “Ні” – замовкнеш навіки. До речі, виконувати пісню доручили Дмитру Гнатюку, а музику написав Платон Майборода. Це – ніби “низькопоклонне вітання дорогому Леоніду Іллічу від України”. Саме після цього пісенного твору Платону Іларіоновичу Майбороді присвоїли довгождане звання народного артиста СРСР.
Все наносне, тимчасове – відходить, а залишається справжнє, істинне. А цього справжнього, істинного, українського в творчості Дмитра Омеляновича Луценка було дуже і дуже багато.
Він завжди був налаштований на добрі діяння. Цю рису, цей дружній поклик його душі я відчув і на собі. В мене наближався ювілей. З тієї нагоди провідна, на той час, газета “Радянська Україна” пообіцяла на­друкувати матеріал, але з умовою, що про мене напише якась знана літературна постать. До кого звернутись?
– А ви попросіть Дмитра Луценка, – підказав мені щирий і давнішній мій товариш Андрій Мельничук, який був тоді відповідальним секретарем цієї газети. – Якщо напише Луценко – редактор не відмовить.
З якоюсь пересторогою телефоную Дмитру Омеляновичу:
– Наближається маленький ювілей. Чи не могли б ви написати кілька слів?
– Не кілька слів, а цілу шпальту напишу про тебе, – почувся бадьорий голос Луценка. – Мені є що сказати. Твої пісні люди люблять, а це основне.
І дійсно, через тиждень-другий в газеті з’являється цілий “підвал” про мою поетичну творчість, про пісні, які полетіли у світ під моїм крилом. Дуже похвальне слово. І під статтею підпис: “Дмитро Луценко. Поет, лауреат Шевченківської премії”. У мене, як мовиться, радість не вміщалася в грудях.
Я вчився в нього, я дослухався його порад… Пам’ятаю його настанови:
– В пісні треба знайти таке слово, чи слова, які б запам’яталися людям, які були б домінантою твору. Це дуже важливо. Та ще – ніколи не супереч, коли композитор чи співак просить підправити той чи інший рядок в, здавалося б, “геніальному” тексті.
Рано пішов від нас Дмитро Омелянович. І щоразу, коли заходжу на Байкове кладовище, прямуючи до могили своєї дружини, хоч на хвилинку зупиняюся біля пам’ятника, де похований Дмитро Луценко. Зупиняюся з подякою і глибокою шаною.
Ім’я нашого прекрасного піснетворця не стихає, не забувається. На його честь названі школи, є вулиця в Києві його імені, проводиться фестиваль, газетою “Вісті” засновано літературно-мистецьку премію імені Дмитра Луценка. Хочу назвати ініціаторів цієї премії: колишнього редактора газети Бориса Шинкарука та завідувача мистецького відділу цієї газети, відомого письменника Анатолія Михайленка.
Анатолій Михайленко був багаторічним головою журі конкурсу, відбирав кандидатури на присвоєння звання лавреата премії імені Дмитра Луценка, яким вручались не лише дипломи, а й нагрудні знаки, виготовлені на монетному дворі Держбанку України, і колись досить вагомі грошові винагороди.
Коли не стало Анатолія Григоровича, газета “Вісті” та Національна спілка письменників України, яка теж була спів засновницею премії, роботу щодо організації конкурсу доручили мені. Щороку у вересневі дні, в селищі Березова Рудка – на батьківщині поета – відбувалося багатолюдне свято пісні, де і вручалася премія імені Дмитра Луценка. Справжнє народне визнання!
Тішуся, що за час, коли я був організатором заходу, лауреатами престижної премії стали відомі нині мистецькі особистості: поет, композитор і співак Анатолій Матвійчук, композитор Володимир Домшинський, співак Ярослав Борута, композитор Леонід Нечипорук та багато інших.
Згодом цю преміальну акцію проводив Український фонд культури за ініціативою дорогого мені й незабутнього Бориса Олійника.
Я не можу з почуттям вдячності і захоплення не промовити ім’я дружини поета – Тамари Іванівни Луценко, яка все своє життя, всі свої старання присвятила увіковічненню пам’яті свого чоловіка, друга і прекрасного поета.
Я частенько виступав і нині намагаюсь це робити на вечорах пам’яті Дмитра Луценка, які проходять не лише в Києві, а й в інших містах.
…Час затемнює в пам’яті багато подій, стираються імена… Мені здається, що поміж мистецьких надбань пісня – чи не найдовговічніша. Звичайно, мова йде не про “пісні-одноденки”, а високохудожні і в словах, і в музиці твори – пісні на всі часи. Саме такі пісні “на всі часи” були написані моїм старшим творчим побратимом і вчителем, прекрасним митцем і людиною Дмитром Омеляновичем Луценком.
Листаючи сторінки своєї пам’яті, намагався згадати його в цих нотатках. Лише декілька епізодів про наші зустрічі. Хай цей спомин передасться і вам.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment