Малі історії великої біди

Людмила БОСИК,
голова Володимирецького
районного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Фото авторки

Три тисячі кілометрів Україною понад блокпостами, мінними полями, могилами захисників та руїнами Донеччини проїхали волонтери Полісся. Серія розповідей “Малі історії великої біди” від журналістки, волонтерки Людмили Босик із Володимирця на шпальтах “Слова Просвіти”:
— Чотири останні червневі доби цьогоріч стали для мене лакмусом у сприйнятті реальності і справжнього стану речей, що стосуються питання миру і війни в Україні. 2897 кілометрів – коло-марш-кидок із Володимирця через Дубровицю і геть на крайні точки східної України у тридцятиградусну спеку, в некондиціонованому, завантаженому “гуманітаркою” вщерть грузопасажирі, проте з доброю командою волонтерівфаталістів. То як воно ТАМ живеться? Побачену правду я ще три дні пропускала через себе, як борошенце через сито. Не впевнена, що пирігвізія начинений солодким, але менше з тим, смакуйте…

Поза зоною відчаю
У когось на книжкових полицях ще стоять зачитані воєнні романи, де героїчні Гастелли, комісари і генерали, солдати і санітарочки рятують життя бійців, часто закриваючи собою від куль. Читаючи, і сльоза накочується. І у пам’яті закарбовується сюжет героїзму і подвигу. Прочитане проживаємо з героями – фактично живемо минулим.
А доля героїв моєї оповіді – ще не написана книжка про сьогодення, про новітню історію і війну поряд, про відчай і біль втрат, про долю і фатум, проти яких люди безсилі. У війни не жіноче обличчя, кажуть. А на мою думку, у війни обличчя кожного з нас – байдуже чи стривожене, у пороху бліндажа чи у скруті від руїни, бо усі ми, українці, під одним воєнним небом живемо!
“Сіра” не сіра зона. Терикони Донбасу для дубровичанки Світлани Правник, галичанинасвященника Тараса Баїка, сарненчанина Володі Мельника та побратимівволодимирчан – учасника бойових дій Олега Мозуля та капелана Миколи Юраха слугують кнопками “алярм” для увімкнення режиму уваги, зібраності, тривоги та готовності до несподіванок прифронтової “сірої зони”.
А вона й не сіра зовсім! Кількадесятгектарні зеленозолоті квадрати соняшнику, ячменю, пшенички відбірної, кукурудзи, обрамлені лісосмугами. Лісосмугами, що у 2014, 2015, 2016, 2017, 2018… і подекуди й дотепер стали межею життя для сотень українських захисників. З поміж них, лісосмуг, до неба вилуплюються виродкитерикони з баштамизалізяками вугільних шахт, що ніяк не вписуються в ідилію природи.
– Ці терикони місцеві охрестили “сиськами”, бо вони симетричні і стоять поруч. Але вони – межа між мирною і окупованою територією. За ними Донецьк. На них вже позиції окупаційних військ. Кілометрів два ці терикони від дороги. В любий момент може “прилетіти”. В пору активних бойових дій бувало й ми попадали під перехресний обстріл, бо білий “бус” вичисляли обидві сторони. Але наші про нас інколи й не знали. А сєпари лупили по всьому рухомому, – розказує кермувальник Микола Анатолійович, киваючи головою в бік териконів.
Карта смерті. Дорожні вказівники таблованою синявою повідомляють: Донецьк 16, 14, 8… Вже й примістя видніється з дороги. Красногорівка, Авдіївка, Бахмут, Волноваха, Курахове, Карлівка, Покровськ, Маріупіль… Котимось шляхом війни і смертей по родючомасляних землях України, де пообіч доріг тягнуть зір до себе свіжі гранітні чи базальтові каменімеморіали зі списками загиблих українців у боях за звільнення своїх територій від зайд“братів”.
Розумію, що у цій поїздцілотереї можна щосекунди отримати “джекпот” фатуму, але попутники сміються – своєї кулі, міни чи снаряду ми не почуємо. Вже доведено тисячу разів, на жаль. “Ну і гумор у вас”, — кажу у відповідь.
– Отут у п’ятнадцятому по нас стріляли прицільно. Яааак ми летіли цією дорогою під обстрілом! А вона роздовбана! Як ми ще машину не розламали – диво одне! Наші хлопці з блокпоста дзвонять – це по вас б’ють, то ваш білий бус? “По нас!”, – кричу у трубку і верещу водночас від страху, – розказує, вдивляючись у донецькі поля через вікно автівки, як у пам’ять, Світлана Правник.
Волонтерить Світлана з 2014 року. Знає вже всі входивиходи, в’їздивиїзди у прифронтовій зоні. Разом з Миколою Юрахом опікуються воїнами і дитячими релігійними притулками у Залізному і Покровську. Про своє здоров’я мовчить – до дітей, до хлопців чи не щомісяця. Діти війни, родини війни — це новітня реальна термінологія, ще не усвідомлена повністю нашим ситим суспільством, нами.
Покровськ. У Центр “Дитяче містечко”, що у місті Покровську заїхали лише на півгодини – відвантажили величенькі ящики з дитячим взуттям, іграшками, платтячками, заколочкамибантиками та пакунки продуктів, соків, консервації. Малечасироти від півтора до дванадцяти років, родини біженців з немовлятами і дошколяриками тут знаходять тимчасовий притулок і спокій. Леонід Литовченко, директор притулку – поважний, але мовчазний і небагатослівний опікун величенького господарства вже повіз групу дітлахів на реабілітацію морем у новоялтинський пансіонат, який фактично власноруч, з благодійниками й підняв з покинутих руїн.
Поліських гостей впізнають, малеча тулиться до колін, бо вище – зросту бракує. Хлопціполіщуки підхоплюють їх на руки та побатьківськи балабкаються і сюсюкають, вручаючи гостинці. А Світлана, як вожата у таборі, вже збирає до себе й влаштовує примірку кросівочок, кофтинок та бантиківканзаші. Кілька хвилин, десяток щирих обіймів, пару ковтків води і в дорогу.
Залізне. Притулок від Церкви Божої України “Джерело життя”, яким опікується Тетяна Соловйова, розмістився у старому будинку довоєнної школи. Уточнила – “довоєнної, це якої війни?” Відповідь Тетяни – “цієї”. Релігійна громада взяла у міста цю будівлю в оренду – обшарпану і закинуту, трохи облаштувала і обжила. Сюди приходять місцеві дітлахи з бабусями і опікунами. Не з батьками! Батьки у більшості загинули чи померли або й “пустилися берега”.
По гостинці прийшла родина — трійко дівчаток та молодиця Галя. Розпитую Галину. Виявляється молодиця – тіткамама дівчаткам. Батьки через війну втратили роботу і стали наркоманами. Дітей забрали соцслужби у місцевий спецпритулок. Вона хотіла взяти над племінницями опікунство – не дозволили служби. Бо Галина без чоловіка. А син єдиний – наркоман. Тож її родина неблагонадійна і не має прав на опікунство. Зате має право на всиновлення. Їй так і сказали – всиновлюй всіх зразу. Отак і стала тіткоюмамою трьом племінницям. Розказує і плаче, бо як прокормити усіх без роботи і прибутку? З поліських гостинців Тетяна Соловйова з поліщуками напакували родині і харчів, і одягу, і іграшок. Зразу на порозі дівчульки й сіли тішитисьміряти подарунки.
У тій метушні якось не звернула увагу на дещо дивну трійцю біля порогу – двох бабульок у домашніх халатиках та наголо стриженого хлопчину років дванадцяти. Це дві сусідкипенсіонерки, одна з онуком. Про них я ще розкажу, а от хлопчик…
– Антон – гарна дитина. Але ним і його старшою сестрою ніхто не займається. В їх домі постійні п’янки і безлад. Єдина бабуся Люба, з якою ви розмовляли, не п’є. Діти рік були в місцевому притулку. Але, я бачу, вийшли звідтіля ще в гіршому стані. Антон став замкнутий. У них постійно воші, то їх і стрижуть наголо. В деяких випадках не знаю, що робити з такими дітьми і як допомогти. І це саме той випадок, — розказує пані Тетяна.
Батько Антона помер три роки тому, мати давно без роботи, п’є. Роботи знайти ніде. Тут суцільне безробіття. Звідси втікають усі, кому є куди. У Залізному лиш третина з довоєнної кількості жителів лишилась.
За триста гривень купила бабуся Люба Антону восени зимове взуття на штучному хутрі. Отак і ходить у ньому досі, лише розпустивши шнурки та відгорнувши хлястик, аби трохи дихали ноги. Штанці сестрині. Мовчазний. Але з живими оченятами — до подарованих іграшок та смаколиків прикипів одразу на порозі. Майже не читає. Погано розмовляє. Дитя війни.
“28 травня 2018 року ворог вкотре порушив норми міжнародного гуманітарного права, здійснивши обстріл мирних мешканців населеного пункту Залізне, що поблизу Торецька. Близько 12.45 години, внаслідок попадання ворожого снаряду на подвір’я одного з житлових будинків, загинула 15річна дівчина, яка на той момент перебувала на відкритій місцевості”, – так писали у зведеннях саме про місце, що за сотню метрів від школипритулку, де того дня гостювали волонтери.
Поки розвантажувались – чули звук вибухів. Тетяна лиш кинула погляд у бік звуків: “Знов”. Микола Юрах з досвідченим у звуках бою Олегом Мозулем переглянулись: “під Горлівкою, міномет чи гармата”. Місцеві й не зреагували – звикли й до гіршого. “А ета мєлачі! Нєдавна лупілі сільна, даже наши окна тряслісь!” – коментують бабці. “А хто лупить там?” – питаю. “Да нє знаєм. А какая разніца?” – відповідають залізнянки.
Добряча гора гостинців (навіть дитяче ліжечко!) для дітей Залізного тішила бідовий інтер’єр притулку. Сонячна усмішка його господині Тетяни нас, втомлених мандрівників, розчулила – за поданням Володимирецького відокремленого підрозділу ГО “Ветеранська спілка учасників АТО та захисників Вітчизни” Тетяну Соловйову нагороджено Знаком народної пошани, орденом “Сила жінок”. І вітання їй гуртом заспівали — “Многая літа”, а священник Тарас Баїк і капелан Микола Юрах помолились за здоров’я господарів і прихожан притулку. З десяток дітлахів, які були на той момент тут, щосили намагались повторити слова української молитви за священниками, ловлячи очима кожне слово з уст гостейволонтерів, тримаючи гостинці в обіймах.
На Донбасі покровське і залізненське сонце заходить так само, як і на Поліссі володимирецьке, дубровицьке чи сарненське. Йому байдуже кого гріти – дарує себе усім. Отак і волонтери – малі світлячки у зоні біди, без права на відчай і пере чи вигорання.
Подяка благодійникам, які допомогли організувати вантаж та надали фінансову, матеріальну і моральну підтримку волонтерам у крайній поїздці:
Благодійники Володимиреччини та Вараша: Наталка ПознякХоменко, Любов Ковальчук, Горошко Юрій, Шепель Василь, Соловей Анжела, Дембовська Наталія, Давидович Алла, Петрик Катерина, ПП Ткачук Юрій, директор “Імбекс”, Георгій Воробей, директор “Олімп”, Анатолій Симонюк, директор АЗС “Олас”, Володимирець, ДП “Регіон Інвест”, директор Віктор Кривко, ПрАт “Рафалівський кар’єр”, директор Петро Бортник, ПП Сергій Олеш, “Будгуртівня” м. Вараш, ПП Антон Маєвський, “Магніт” м.Вараш, прихожани ХрестоВоздвиженського храму с. Полиці, настоятель отець Сергій. Ікони й кошти. Подяка побратиму Едуарду Ошиті з Полиць та Голові афганської ветеранської спілки м. Вараш – Петру Ширку, дирекції гуртівні “Північцентр” м. Сарни, ПП Анатолію Юраху – за ремонт та запчастини до ТЗ, Володимиру Мельнику – за наданий ТЗ. Вдячні за сприяння органам місцевого самоврядування Володимирця та Вараської РДА, жителям Дубровиці, парафіянам сіл Берестя та Кураш, Сарненського району, парафіянам ПетроПавлівського храму с. Каноничі, отцю Андрію Ящуку, парафіянам СвятоМиколаївського храму Володимирця та отцю Михайлу Льоді, побратиму спілки, водіюволонтеру Олегу Мозулю, за молитву та благословення – благочинному ПЦУ Вараського благочиння Віталію Боднару.
Благодійники Дубровиччини: ТМ “Щедрик” – Ольга Рудомська, Олена Волошина, Іван Коржик, Анатолій Чмуневич, Валентина Осмилович, Катя Торчило, Ірина Люлька, Зоряна Правник, церква ХВЄ Берестя, духовенство ПЦУ та благочинний Данило Ковташ, Ольга Пінчук, Віталій Твердун, Іван Колотуша, Микола та Людмила Роки.