Пилип КИСЛИЦЯ,
член Сумського об’єднання
ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
До 150річчя від дня народження Лесі Українки вийшло у світ повне академічне зібрання творів письменниці, уперше без ідеологічних та цензурних купюр (Леся Українка. Повне академічне зібрання творів у 14 томах. Луцьк, 2021), що стало подією в літературногромадському житті. Вельми доречно твори найвидатнішої нашої письменниці подано не у хронологічній послідовності, а розпочато з вершинного спадку Лесі Українки – драматургії. Над виданням працювали такі видатні літературознавці, як Віра Агеєва, Елеонора Соловей, Марія Моклиця, Юрій Громик, Оксана Забужко, Ірина Констанкевич, Юрій Громик, Сергій Романов та ін. Ці автори вже порушували питання модернізму у творах і cвітогляді Лесі Українки та й в українській літературі загалом, які донедавна вважалися табуйованими чи й небажаними. Сама поетеса дипломатично називала модернізм новоромантизмом, передбачаючи гостру полеміку щодо цього з боку Сергія Єфремова, Василя Щурата, Бориса Грінченка і К°, спершу навіть од Івана Франка. Проте в листі до найпершої модерністки Ольги Кобилянської Леся відверто пише, що завзято боротиметься під прапором модернізму: “Хтось дає одсіч Єфремову за когось, і ще за когось, і за прапор модернізму (так, як х т о с ь розуміє модернізм). Хтось хоче в полеміці витримати тон echt ritterlich (наскрізь рицарський – нім.), щоб відбивав від Gemeinheits (грубощів – нім.) тону Єфремова… Хтось лаятись побурсацькому не вміє, так хоче вийти на чисту арену, як (“Ritter wohlbewaffnet, Ritter von dem heiligen Geist” – добре озброєний рицар, рицар святого духа – нім.), і кликатиме все лицарство під чесний прапор”. Під жартівливим “хтось” Леся Українка має на увазі себе і О. Кобилянську, котрих С. Єфремов піддав несправедливій критиці “за декаданс” у статті “В поисках новой красоти”.
Тож і читачі, і дослідники літератури розпочнуть знайомство з творчістю поетеси якраз із драматичного спадку Лесі Українки. Саме у драматичних творах найвиразніше проявився модерністичний феномен творчості Лесі Українки, важливий не лише в культурнім, а й у історичнім і соціальнім розвитку України, адже в силу цілковитого занепаду державності України у ХІХ ст. українців стали вважати філологічною нацією завдяки звитяжній самозреченій діяльності наших літераторів. “У такім трактуванні, – правомірно пише у передмові до V тому видання Сергій Романов, – Т. Шевченко створив Україну, і створив це в епоху романтизму, коли стверджувалися великі європейські народи. І. Франко, і було це в добу реалізму, населив Україну українцями. Лесі Українці ж довелося засвідчити (не навчити!) перед цілим світом, що українці вміють мислити й почувати. І припало це на період модерного націєтворення…”. Тож важко переоцінити саме модерністичний спосіб мислення і творчості нашої Поетеси, такий важливий у сучасному державотворенні, який найвеличніше проявився в її “Кассандрі”, “У пущі”, “Руфіні і Прісціллі”, “На полі крови”, “Каміннім господарі”, “Лісовій пісні”, “Оргії” – власне в усьому драматургічному доробку та й поетичному пізнішого періоду.
Про модернізм у її творчості ґрунтовно писали в літературних часописах, але проводилися паралелі між нею і філософією Фрідріха Ніцше (подекуди й аргументовано), хоч сама письменниця заперечувала її вплив на неї. У цьому ж виданні виразно закцентовано: творчий індивідуалізм Лесі Українки ґрунтується глибше на впливах улюблених її драматургів Ґергарта Гауптмана та Моріса Метерлінка. Так, Елеонора Соловей у передмові до першого тому зібрання зазначає: “…вона є прихильницею Гауптманового, гуманного типу індивідуалізму, отже, ніяк не ніцшеанського типу його – індивідуалізму “надлюдини”. Символічно, що до своєї засадничої статті “Утопія в белетристиці” (у виданні подано й її російськомовний варіант), де охоплено усіх утопістів світу од Платона, апостолів церкви аж до Герберта Веллса, Леся Українка свідомо не включила Ніцше, хоч його Заратустра і вимріяне ним “Полудне” цілком надавалося б до утопічних фантазій, а Гауптмана й Метерлінка вона вважає провісниками світлого майбуття людства. Вона чимало статей про європейську культуру видрукувала у переважно в російських часописах, які мали тоді ширші обрії та й зрештою виплачували гонорари. То ж Леся Українка наголошувала, що тут вона пише лише для зарібку, не яко поет, а критик, адже змушена була вдаватися до них, бо тоді, як власне й тепер, в російській пресі легше було здобути кошти, а вона їх конче потребувала для необхідного лікування в далекій Італії, Єгипті, Грузії. Власне у літературних і публіцистичних статтях, як і в розвідках з історії, вона завше залишається Поетесою. Попри феноменальну ерудицію і широкий світогляд, Леся щасливо уникає схоластики, наснажує своє критичне слово громадянською пристрастю, теплом душі, ліричним гумором, синтетичним баченням подій як історичних, так і фантастичних. Час у її творах і публіцистиці – сакральний, міфологічний, він стосується усіх епох, минулих, нинішніх і прийдешніх.
Її думка красива і конструктивна, новоромантизм її поезії та белетристики – життєствердний, патріотичний, попри осягнення нею трагізму буття, зокрема життя людей творчості, котрі не йдуть на компроміси, угодовство, побутову дріб’язковість, вони здобувають перемогу над прикрим сьогоденням, над фатальними обставинами… Такими постають з її творів ліричний герой її поезій, з п’єс – адвокат Мартіан, скульптор Річард Айртон, одержимі Касандра, Міріам, Люба Гощинська, Долорес, Оксана, Мавка, Антей…
Леся Українка мріяла побачити на сцені свої твори, особливо шедеври “Лісову пісню” і “Камінного господаря”, але, на жаль, за життя авторки їх не було поставлено. Щодо так званої “несценічності” високопоетичної драматургії, то Час відповів на це питання категорично. Режисери театрів України і світу у ХХ і ХХІ ст. досягли неабиякого успіху в інтерпретації драматургії Лесі Українки, попри деякі невдачі й прорахунки, найкращими постали перед вимогливим глядачем і критиками “Касандра” у Запорізькому та Київському театрі ім. Івана Франка, “Камінний господар” і “Блакитна Троянда” у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької та Чернівецькому ім. Ольги Кобилянської, “Лісова пісня” в Одеському театрі ім. Василя Василька. Мали успіх поставлені різними режисерами “Йоганна жінка Хусова”, “У пущі”, “Адвокат Мартіан” та ін. Зокрема своєрідно були прочитані Лесині твори і на Сумському кону Олександром Бойцовим, Наталею Черкасенко, Леонідом Кацюком, Романом Козаком – “Месія, Міріам та Юда” (за “Одержимою” та “На полі крови)”, “Камінний господар”, “Оргія”, на малій сцені моновиставу “На полі крови” майстерно інтерпретував народний артист України Валентин Бурий, котрий у “Месії…” теж успішно виконав роль Прочанина, актриса Катерина Саченко натхненно зіграла “Одержиму”.
Успішно інтерпретують поетичні драми Лесі Українки у Польщі, Америці, Балтії, Японії, Росії, Болгарії тощо. Сподіваємося, ще більше театрів звернуться до полум’яної драматургії після виходу повного академічного видання. Можемо лише подякувати видавцям, Волинському національному університетові ім. Лесі Українки за гідний дарунок їхній великій землячці, адже вони зберегли автентику творів Лесі Українки, власне її питому мову, науково прокоментували розмаїту творчість Поетеси, джерела написання поезій, статей, розвідок, п’єс, посібників з історії, етнологічну спадщину, епістолярій – всього не охопиш!
